Але — сприймали. Разом з іншими сприймав і я. Але ж що таке продуктивність праці і як непросто її підвищити, мені, слава Богу, було відомо не з підручників політекономії. Щоб відбувся такий її стрибок, повинні були запрацювати якісь нечувані досі механізми заохочення інноваційних процесів, а керівникам підприємств належало надати повну волю. Але така мета не досягається указом або постановою. Потрібна була б суто ювелірна промислова політика за японським або південнокорейським зразком, свого роду керована технологічна революція, у результаті якої ми (можливо!) одержали б до 2000 року повністю реорганізовану виробничу систему СРСР. Та й то лише в тому випадку, якби знайшлися необхідні кошти, притому величезні, а їх, як я розумію, у країни не було. Із загальних і обтічних слів, якими були написані «Основні напрямки економічного і соціального розвитку СРСР до 2000 року», не можна було зрозуміти конкретних шляхів досягнення поставленої мети. Запропонуй сьогодні хто-небудь ці «Напрямки» як бізнес- план, з нього б тільки посміялися. Але все це стало зрозумілим не відразу.
У тому ж році була прийнята постанова ЦК КПРС «Про основні напрямки рішення житлової проблеми», у якій було обіцяно, що до 2000 (знову ж) року — любили в Радянському Союзі круглі дати! — кожна родина буде мати квартиру або будинок. Разом з «Програмою розвитку виробництва товарів народного споживання і сфери послуг до 2000 року» (вона була оголошена трохи раніш), яка обіцяла ліквідацію дефіцитів і черг, три документи створювали якийсь урочистий, але нічим не забезпечений вексель держави, виданий, як я тепер бачу, з розрахунком на те, що 15 років — великий термін, і за цей час або шах помре, або ішак здохне.
Перед XXVII з’їздом КПРС пройшов з’їзд КПУ під тим же номером. Він ухвалив, що в Україні буде відбуватися розміщення цілої низки нових виробничих потужностей в електроенергетиці і практично у всіх галузях промисловості. У постанові з’їзду були розумні слова про удосконалювання керівництва економікою, ресурсозбереження, технічне переозброєння. В них хотілося вірити. Адже всі все бачать, говорив я собі. В слово «все» я ще не вкладав політичної складової, маючи на увазі лише нескінченні болячки радянської економіки. Але знаючи, наскільки щиро Володимир Васильович Щербицький, тодішній глава КПУ, намагається допомогти просуванню в українську промисловість наукомістких технологій, я сподівався, що поставлені завдання будуть вирішені — нехай не за призначений термін, але будуть. Мене продовжувала гіпнозувати ракетно-космічна галузь. Я дивився на неї як на лакмусовий папірець економіки. Тільки що була запущена станція «Мир» — дуже серйозний крок вперед у порівнянні з попередньою серією орбітальних станцій «Салют» і в порівнянні з американською станцією «Скайлеб». Коли по космічних програмах і ракетах у нас паритет з Америкою, міркував я, виходить, СРСР не може так вже сильно відставати. Наженемо. Ну і, зрозуміло, я продовжував вірити, що в нас найсправедливіший суспільний устрій.
Могутніх інвестиційних вливань наша галузь після двох з’їздів так і не дочекалася, та й інші високотехнологічні виробництва, наскільки мені відомо, теж, але ми грішили не на Москву, не на соціалізм, а на Чорнобильську катастрофу. Вона трапилася, як навмисно, тієї ж весни і поглинула силу-силенну коштів. Правда, головні аерокосмічні програми хоч і зі скрипом, але продовжувалися. Більш того, через два роки наші надії пережили ще один короткочасний сплеск. Мільйони людей пам’ятають орбітальний політ космічного човника «Буран» восени 1988 року і його ідеальне приземлення в автоматичному режимі,[118] пам’ятають приголомшливі кадри: літак-велетень «Мрія» (Ан-225) несе цей самий «Буран» на зашийку, як сільське дівчисько дворічного братіка.
Україна зробила чималий внесок у створення системи «Буран-Енергія». Основну стартову тягу «Енергії» створюють блоки А в складі першого ступеня ракети, розроблені в «Південному» і виготовлені на «Південмаші», системи керування ракети-носія, розроблені харківським НВО «Електроприлад» і так далі.
Програма «Буран — Енергія» могла стати відправною точкою відразу для декількох нових напрямків в освоєнні космосу. Могла, але не стала. Однак, можливо, якісь із кинутих тоді напрямків ще відродяться. Національне космічне агентство України (НКАУ) кілька років тому оголосило, що в НВО «Південне» ведеться розробка двох нових систем «повітряного старту». Мова йде, уявімо собі, про літаючі космодроми. У першому випадку стартовою платформою повинен стати, набравши значної висоти, літак Ан-124-100 «Руслан» з ракетою-носієм «Ориль» на борту. Ця ракета призначена, щоб вивести на задану траєкторію одну тонну корисного вантажу. В другому випадку ракета «Світязь», запущена з літака «Мрія», доставить на орбіту до восьми тонн. Сподіваюся, що ці задуми стануть реальністю. Поживемо — побачимо.
Справедливо кажуть, що не зрозуміє до кінця своєї країни той, хто не бачив інших країн. Для мене дуже важливою в цьому відношенні виявилася моя перша закордонна поїздка. Сталося це, якщо мені не зраджує пам’ять, у 1988 році. Звичайно, я порівнював закордон у першу чергу і головним чином з Радянським Союзом, але вже і окремо з Україною теж. До 1988 року я, як носій найважливіших державних і військових таємниць, був абсолютно невиїзним. Досить дивно, якщо вдуматися: безліч державних діячів СРСР були носіями не менш важливих, а деякі, на відміну від нас, ракетників, ще і страшних державних таємниць, але при цьому постійно їздили за кордон. Чому ж до таких, як я, прикладалася «презумпція підозри»? Зараз колишні великі керівники радянської розвідки розповідають у своїх мемуарах, як вони особисто, згинаючись під вагою відомих їм секретів, імен і явок, здійснювали нелегальні виїзди за рубіж, і це не вважалося ненормальним. На жаль, традиція такого ставлення до нашого брата склалася із сталінських часів. Час від часу цю традицію закріплювала чия-небудь втеча за кордон. Особливо багато галасу наробило неповернення у 1971 році Федосєєва, досить великого фахівця в галузі радіолокації і систем розпізнавання «свій — чужий». Він був лауреатом Ленінської премії, Героєм Соціалістичної Праці, його розробки мали відношення і до нас, ракетників. Така людина — і раптом зрадник! Він попросив притулку під час міжнародної авіакосмічної виставки в Ле Бурже під Парижем. Базікати про такі речі в нас не заохочувалося, та й 30 років уже пройшло, тому я, якщо і довідався випадково в той час про якісь подробиці, їх уже не пам’ятаю, але все-таки в мене якесь неясне враження, що на авіасалон цього Федосєєва відправили, а точніше, випустили, чи то в порядку винятку, чи то експерименту, а він, як на гріх, візьми та втечи. Казали, що в міністра, який за нього поручився, трапився інфаркт, а Брежнєв був близький до того. Можна собі уявити, які інструкції пішли щодо закордонних поїздок наших «секретоносіїв».
Здається, тільки Володимир Федорович Уткін разів зо два був за кордоном, у тім же Ле Бурже, на авіасалоні. Їх групою доставляли туди, групою відвозили додому. З огляду на знайомства з новинками це було корисно, але стверджувати, що він побував у Франції, по-моєму, не доводилося. На початку 80-х ми, щоправда, установили зв’язки з Індією, робили для індійців космічні апарати. Але робили їх від імені Дніпропетровського університету, а не від імені КБ «Південне». Під цю програму була створена окрема група. Як у нас говорили, відморожена. Зараз це слово вживають зовсім у іншому значенні. Ці хлопці їздили до Індії і приймали індійських фахівців в університеті. В чому був сенс усіх цих хитрощів? Що іноземці могли побачити такого, щоб зрадіти: ага, от він, головний секрет? Справа ж не в зовнішньому вигляді, головне — технології, технічне рішення, конструктивне рішення.
Отже, в п’ятдесят років від народження чи біля того я вперше опиняюся в іншій країні, і ця країна — Італія. Треба пам’ятати порожнечу магазинів у ті роки в СРСР, щоб уявити, насамперед, споживацький шок, який я відчув. Відчув незважаючи на те, що давно вже жив у привілейованих, за радянськими мірками, умовах. Але все-таки жив я не в безповітряному просторі, і уявлення про стан радянських прилавків у мене, звичайно, було. Сьогодні нашим людям, які вперше потрапляють за кордон, цей шок зовсім невідомий, їх може уразити там щось інше, але ніяк не магазини, і я вважаю це чудовим прогресом.
Наша група складалася з п’яти людей. Нас запросила одна з аерокосмічних фірм Італії. Мене вразило, що люди на вулицях доброзичливі, посміхаються тобі. Що потік машин завмирає, коли самотній пішохід перетинає вулицю — ніхто не матюкає його за це по-італійськи, усі пропускають. Що з правого ряду можна за кілька секунд перешикуватися в крайній лівий, тільки зроби рукою знак з віконця. Кишенькових грошей ми мали принизливо мало. Керівники концерну всесвітнього значення не могли собі дозволити замовити морозиво в кафе. Спасибі «шведському столу» у готелі, він сильно нас виручав.
Я став питати себе: оці тисячі благополучних людей, які метушаться на вулицях, щось купують в крамницях, сидять у кав’ярнях, їдуть у своїх машинах, вони хто — трудящі чи буржуазія? Якщо це буржуазія, чому її так багато, і де хоч один представник експлуатованих класів? А якщо
