етапи, особливо на початку. Злі язики називали їх «шоком без терапії», що, звичайно, не зовсім справедливо. Але у вчорашніх радянських людей вистачило мудрості правильно оцінити події і не поставити знак рівності між демократією і ринком з одного боку і дорожнечею, інфляцією, затримкою пенсій і зарплат — з іншого. На вільних і демократичних виборах Україна відкинула повернення до минулого.
Взагалі становлення демократії — видовисько не для людей із слабкими нервами. Як викривали, як паплюжили своє суспільство щирі і чесні американські письменники і публіцисти на початку минулого століття! Вони вважали його безнадійним. Звичайно, вони згущували фарби, але їхня критика не пройшла даремно. Головне, обговорення було відкритим, і це урок для всіх молодих демократій. Етап становлення треба пройти, його неможливо перестрибнути.
Сьогодні, після одинадцяти років української незалежності, загальна думка така, що життя стало цікавішим. Це чиста правда, але крапку на цьому не поставиш. Життя стало цікавішим для бадьорих, заповзятих, бідових, повних сил, тих, хто не боїться життя і так далі. Але ж не всі такі. Є працівники кризових підприємств. Є люди сором’язливі, не надто активні, які важко адаптуються, не дуже здорові, готові задовольнятися малим і навіть зовсім малим — аби не робити різких рухів, аби не вийти за рамки звичного. І, нарешті, є просто літні і старі. Всякі є люди, і всі мають право на життя. Я не сприймаю такого соціального дарвінізму: нехай виживають найсильніші.
Мені пишуть люди з різних кінців України. Я бачу, що найгостріші проблеми — не у великих містах. У маленькому містечку або селищі людина може бути й обдарованою від природи, і моторною, і навіть легкою на підйом, але все це раптом виявляється непотрібним. Працював, наприклад, чоловік на місцевому єдиному на все і вся підприємстві, і дружина десь працювала, і їм вистачало. Але от підприємство розвалилося, дружина одержує копійки. Ризикнути зірватися з місця він не може, тому що зв’язаний — діти-школярі, старі, будинок. Ніяка нова робота не світить, до підприємництва треба мати талант, а він, кажуть, є у 4 — 5% населення. У великих містах є вибір, маса можливостей, у селах же і селищах вибору майже немає. Ціла низка наших нових законів — про інвестиційний режим, про технопарки, так чи інакше, прямо чи принагідно, але повинні допомогти цим людям.
Нема сумніву, що життя стало і складнішим. А це водночас добре і погано. З одного боку, тепер воно різноманітніше. Зникло багато безглуздих заборон, які сковували людей раніше. З’явилися невідомі колись можливості — наприклад, побачити закордонні країни, з’явилися нові спокуси у вигляді різних благ цивілізації, відкрився цілий світ нових речей і послуг. А спокуси — це одночасно і стимули. Стимули силкуватися, міркувати, діяти, не лежати на канапі. З іншого боку, більш складне життя — завжди більш жорстке. Це незвична для багатьох необхідність робити самостійний вибір, ускладнені «правила гри», це більш тверді вимоги, висунуті життям (одні податкові декларації чого варті). Багато хто сприймає все це як безумовний дискомфорт і погіршення життя.
У зв’язку з цим я, на відміну від багатьох, не так вже сильно горюю, що реформи в нас трохи розтягнуті. Для багатьох це прикро, мовляв, тупцюємо на місці. Проте ніхто не тупцює, капітальний ремонт країни йде, на четвірку з двома мінусами (цю оцінку ми можемо спільними зусиллями підвищити), але йде. Однак дуже важливо, щоб у людей був час на звикання до чергового етапу змін, на адаптацію. Точніше говорити не про уповільнення реформ, а про амортизацію різких поштовхів. До того ж, я не уявляю, щоб у нас, як у Прибалтиці, могли виселити родину з квартири, якщо вона не сплатила за три місяці. Уже не кажучи про те, що сама квартплата там в багато разів вища — коли ми в себе із ваганнями зважуємось підняти її на відсотки! Коротше, я не маю сумніву, що ми в Україні вирішимо всі наші проблеми. Вирішимо хай і повільніше, зате людяніше.
Деякі викривачі «нових часів», не помічаючи, суперечать самі собі. Ті ж люди, що говорять про загальне зубожіння, через кому скаржаться, що розвелося нестерпно багато машин. Звичайно, у потоці авто на наших дорогах чимало «літніх» іномарок. Тепер придбати їх для багатьох — не проблема. При деяких мінусах такої ситуації, у цілому вона — благо. У радянські часи вважалося нормальним, якщо людина горбатилася на машину третину (а то і половину) життя, за новими були багаторічні черги, причому до черги на машину не записували, поки не принесеш довідку, що ти не стоїш в черзі на житло. Аргумент був такий: якщо в тебе завелися зайві гроші, ти не можеш розраховувати на безкоштовне житло, вступай до ЖБК замість того, щоб нахабно мріяти ще і про машину. Мимоволі згадаєш Гоголя: «Иван Яковлевич хотел бы и того, и другого, но знал, что было совершенно невозможно потребовать двух вещей разом, ибо Прасковья Осиповна очень не любила таких прихотей». Всього за якихось десять останніх років автомобіль став у нас масовим транспортом, і це найважливіший прорив. І психологічний, і соціальний. Автомобіль додає свободи. Навіть старий, аби їздив.
Ще раз повторю: у мене немає туги за часом, що пішов, як таким — тільки за роботою і ракетами. Якісь переваги в цьому часі я бачу, але одна невиправна — ми були тоді молодшими. Інші можна скомпенсувати. З цих переваг більше за все хотілося б повернути рівень порядку, який тоді існував. Зрозуміло, порядок був зовсім не такий, як тепер багатьом ввижається — не було гласності, і головні неподобства старанно замовчувалися, але все одно поверхня життя виглядала більш упорядкованою і гречною, ніж сьогодні. В перехідні періоди у влади на всіх рівнях завжди опиняється досить багато людей без найменшого досвіду керування. А це приблизно те ж саме, що посадити за кермо автомобіля людину, яка і хвилини не навчалася ні їзді, ні правилам руху, ні будові машини. За ці роки ми спостерігали це і в Україні, і в Росії, але в Україні більше. У Москві було повно людей, що звикли приймати рішення в умовах реальної державності, вони природним чином перейшли із союзних структур до російських. У Києві такого бути не могло, ми зіткнулися з дефіцитом кадрів набагато вищим за московський.
Мимоволі згадаєш революційні часи. Хто тоді опинився у владі? Люди з нульовим адміністративним досвідом. До революції жоден з них ніколи, ніким і нічим не керував. Ленін до 47 років був кабінетним публіцистом, нескінченно далеким від пролетаріату, інтереси якого він нібито уособлював. Перший верховний головнокомандувач у більшовиків Криленко мав військове звання прапорщика. До речі, у Миколи Васильовича Криленка було аж дві вищих освіти — він скінчив спочатку історико-філологічний, а потім юридичний факультети, але це нічого не міняло: він теж ніколи ніким не керував. Перший нарком з військових і морських справ Дибенко був до 1917 року унтер-офіцером. Ще один організатор Червоної армії, Микала Ілліч Подвойський, син священика (і сам готувався їм стати), а в армії не служив взагалі, до 1917-го року працював у журналі «Вопросы страхования». А хто були Грушевський, Винниченко, Петлюра? Історик, письменник, журналіст. У Симона Васильовича Петлюри був такий досвід керівництва: він працював бухгалтером у московській конторі страхового товариства «Россия» і за сумісництвом редактором російськомовного журналу «Украинская жизнь». Напевно, керував секретарем редакції і друкаркою, якщо вона була, навряд чи кимось ще — журнал був маленький. Єдине виключення — генерал-лейтенант Скоропадський, він командував на момент Лютневої революції 34-м армійським корпусом. Так що в нашому феномені немає нічого принципово нового.
Що ще хочеться поповнити? Поки що можна поповнити (підкреслюю — поки що, хоча часу залишаються все менше) наукові і технологічні втрати. Найнебезпечніше — розгубити кадри, не забезпечити спадкоємності у цей важкий перехідний період. Якщо люди виїхали за кордон і продовжують там працювати за спеціальністю, це півбіди. Вони не втрачають кваліфікації і навіть підвищують її. Багато хто з них повернеться, та ще збагачений чужим досвідом, майже всі так чи інакше зв’язані з колегами на батьківщині. Нещастя — це коли науковці стають «човниками» або, наприклад, менеджерами з продажу локшини швидкого готування. Вони порівняно швидко втрачають професійну придатність.
Але серед тих унікальних фахівців, на яких немає попиту, чимало таких, хто настільки поважає свою майстерність, свою професію, що не може дозволити собі зайнятися чимось більш простим. Вони до останнього не звільняються із своїх інститутів і підприємств, в межах можливого продовжують теми і розробки, які вже не фінансуються або фінансуються погано. Сьогодні багато що тримається на таких ентузіастах, вони навіть у цих умовах умудряються розвивати технології і робити відкриття. Якби це залежало тільки від мене, я б пішов і на позаринкові заходи, аби якимось чином зберегти ці кадри. Лихо в тім, що я не маю у своєму розпорядженні переконливих рецептів, як це зробити, і навіть не знаю, як об’єктивно виявляти таких людей. Тому що поруч з ентузіастами роблять вигляд, що працюють, ті, кому просто нікуди подітися, кого вже нікуди не візьмуть.
Дуже болісною виявилася втрата видатних виробничників, колишні колеги- директори мене зрозуміють. Кожен з них знає, що коли мова йде про особливо відповідальні унікальні вузли, розточити клапани (умовно) треба доручати Всеволодові Євгеновичу (умовно), краще його ніхто з цим не
