московським патріархом, а обрали іншого. Думаю, не все так просто. У великій політиці діє народ загартований, особисті почуття там існують, відіграють роль, але частіше — підпорядковану. Навряд чи було щось особисте з чийогось боку і в тому, що РПЦ врешті-решт оголосила Філарету анафему, хоча в цьому далися взнаки, як можна судити з висловлювань російських священиків, не тільки церковно-релігійні мотиви, а й сильні світські — державозахисні, великоросійські, великодержавні — пристрасті. З іншого боку, не можна виключити, що певну роль в долі Філарета — в тому, як він її скерував — відіграло і його українство: свого часу він був першим екзархом України українського походження.
Мені дорікають, що я, і разом зі мною держава, державний апарат, симпатизуємо тій частині церковного православ’я в Україні, що не з Філаретом, що ворогує з Київським патріархатом. Називають це зрадництвом України. Я ставлюся до цих звинувачень як до продовження церковної боротьби. Це боротьба не зі мною, а перш за все продовження боротьби церков між собою. Так, мене частіше бачать не з Філаретом, а з главою єпіскопатів Російської православної церкви Московського патріархату, але тут, як на мене, нема нічого дивного, так би робив глава будь-якої держави, адже більшість християн в Україні належить до цієї церкви. До Української православної церкви Московського патріархату відносяться дві третини православних парафій — невже я не повинен цього враховувати? Було б дивно, було б проявом упередженості, якби поруч із президентом частіше бачили главу церкви, чиї парафії в меншості: було б очевидно, що президент хоче прискорити перетворення меншості в більшість.
Правда, щоб не полегшувати свого становища, я повинен згадати і позицію тих, хто говорить: адже не тільки православні живуть в Україні, є уніати, є католики, багато протестантів — якщо врахувати усіх, то «московські» православні не складуть вагомої більшості, і, виходить, немає особливої необхідності так часто з’являтися на людях саме з їх лідером. Може, не знаю... Зрештою, наслухавшись докорів і вимог з усіх боків, надивившись на перипетії церковної боротьби, я зважився дати одну відповідь, висловити одне побажання: якомога швидше побачити в Україні єдину помісну православну церкву. Я заявив про це в 2000 році.
Мені якось довелося прочитати про себе: «Леонід Кучма має потребу в солідарності Церкви і держави, і йому доводиться переборювати глибокі церковні розбрати і неймовірні канонічні перешкоди, щоб Українська держава мала свою національну церкву, вільну і від Рима, і від Москви». Найточніше тут — «глибокі розбрати» і «неймовірні канонічні перешкоди». Я, звичайно, сплю і бачу солідарність церкви і держави, але не однієї церкви, а всіх, і мені хотілося б, щоб пішли в минуле розбрати, але неправильно те, що переборювати їх доводиться державі і мені як президенту країни, це просто неможливо, переборювати розбрати — справа не держави, тим більше, демократичної, а самих віруючих, самих церков. Читач не чекав від мене інших висловлювань і може співчутливо посміхнутися, але я говорю не для порядку, не тому, що мені належить так говорити. У тому-то й справа, що церковне життя в Україні сьогодні, як ніколи, самостійне, як ніколи, вільне від держави, відділене від держави. В іншій статті (російського, до речі, експерта) про це говориться: «Лінія поділу все більше стає традиційно релігійною і поступово втрачає своє політичне забарвлення». Якби в нас повністю домінувала одна конфесія, вона могла б спробувати стати фактично державною, як це подекуди і відбувається. Я радий, що Україні це не загрожує.
Я якось сказав, що ми досягли великих успіхів у «склеюванні» західної і східної частин України. Я мав на увазі очевидний процес подолання протиріч між частинами нашої країни, ріст зв’язків і розуміння між ними. Моє твердження зазнало критики з посиланням на триваючий церковний роздрай. Автори, схильні бачити одні міжконфесійні конфлікти і нічого більше, говорили: яке розуміння, яке «склеювання»? Хоча я не маю сумніву в своїй правоті, для повноти картини почасти погоджуся і з критикою. І додам: справу ускладнили саме політики. Люди атеїстичного виховання, вони побачили в протистоянні церков виключно політичну боротьбу позацерковних сил, що маскуються під церковні, стали брати участь у цих справах, наживати політичний капітал. Але в цілому, особливо сьогодні, церковно-релігійна боротьба в Україні — це дійсно церковно-релігійна боротьба, а не політика під виглядом релігії. Для держави це створює певні незручності, інколи і для мене, може, і хотілося б, щоб у цих справах було трохи більше вигідної для країни світської політики, але чого нема, того нема, і це врешті-решт добре, це і є демократія.
Я, до речі, помічаю, зустрічаючись із державними діячами Росії, що не всім це просто зрозуміти, відчувається скептицизм. Це природно, адже ми стільки жили за умов, коли церковна справа була частиною «загальнопартійної справи», і не так-то легко усвідомити, що може бути інакше. З цими труднощами, відчуваю, якось пов’язана та помилка багатьох православних ієрархів в Україні, яку фахівці з церковних питань називають головною: обережні або вперті панотці «запізнилися» з визнанням української незалежності, не підтримавши її з найпершого дня. Звичайно, їм це було нелегко зробити. Адже вони діти церкви, для якої держава — російська, і ця держава завжди була вищою цінністю (одні вважають, що за це церкві належить вічна подяка, інші уболівають з цього приводу, але зараз розмова про інше), вони сприймали як належне, що церковна справа в Росії є частиною загальнодержавної справи. А тут повернулося так, що їх церковна справа повинна була стати, як вони по-своєму це зрозуміли, частиною загальнодержавної справи в іншій країні, в Україні! Помилка зрозуміла, але з української державної точки зору непростима. Недобре, коли деякі ієрархи найбільшої (і вже тільки тому глибоко мною шанованої) церкви в Україні не ховають своєї печалі в зв’язку із самим існуванням цієї держави.
У серпні 2000 року Архієрейський собор Російської православної церкви розглядав питання про надання автономії Українській православній церкві Московського патріархату, щоб вона стала автокефальною канонічною, на відміну від «галичанської» — автокефальної, але неканонічної, хоча до неї і схиляється Константинополь. Цього зроблено не було. Церковна Москва продовжує сподіватися на об’єднання всіх українських православних церков у лоні єдиної церкви, якою вважається саме та, про автономію якої я клопотався. У свою чергу, прихильникам Київського патріархату бажано, звичайно, щоб саме їхня церква, за допомогою держави, стала морем, у яке влилися б усі православні ріки України. Проте і кожна з цих рік хотіла б відігравати роль моря. Так що швидше за все їм всім судилося злитися в нове море, утворити море, а не влитися в одну з рік, попередньо домовившись вважати її морем. Хоча процес злиття буде важким.
Впевнений, знаючи моїх читачів, що для багатьох з них буде новиною, якщо я скажу, що тільки з однією з наших православних церков, з «московською», має справу Ватікан. Він ставить на одну дошку «церкву Філарета» і «галичанську» — тобто, не визнає обох, а має справу з однією «московською», тільки з нею дозволяє підтримувати відносини греко-католикам, що підкоряються, нагадаю, Риму, оскільки поки що тільки вона, мовляв, є канонічною. Повага до російського православ’я, яку таким чином демонструє католицизм, прагнення всіляко уникати чвар, суперництва, ухилятися від усього, що могло б викликати дорікання і підозри Москви, показові, я це краще зрозумів під час візиту в Україну Папи Іоана-Павла II.
Доводиться, природно, чути (від москвичів головним чином), що Ватікан хоче перемогти «третій Рим», тобто Російське православ’я своїм миролюбством, заколисати його своєю лагідністю... Адже головне, у чому дорікає Російська православна церква католикам — це прозелітизм, тобто спрямована на вербування пропагандистська діяльність, «переманювання» православних. От цим Ватікан, мовляв, сам уникає займатися, вважаючи, що немає потреби форсувати події, він розраховує, що православні самі поступово підуть з церкви, яка не бажає реформуватися і оновлюватися, звідси його лагідність. Чим би, однак, не пояснювались миролюбство, тактовність, доброзичливість у відносинах, чи то церковних, чи то мирських, державних, — це все ж краще, ніж брутальність і натиск, в усякому разі, на мій смак.
Кримський вузол
Наші «нові часи» — це і конфлікти в Криму, напруга навколо Криму.
В основі національно забарвлених конфліктів, як твердять конфліктологія і спостереження свідків, та певною мірою й учасники, є, звичайно, матеріальна зацікавленість, але не менше, а часто і більше — забобонів, образ, часто надуманих, мстивості. Позначається непоінформованість або (і) неуцтво людей, легковір’я в сполученні з багатою уявою.
До початку 1999 року я не замислювався над тим, як народилася байка про Микиту Хрущова, який начебто з п’яної голови, у приступі щедрості та в зв’язку з трьохсотріччям
