менше. Не слід забувати і про те, що в голодні роки між двома переписами загинуло не менше мільйона кубанців усіх національностей.
66
Орест Субтельний пише: «Епоха Кирила Разумовського — золота осінь Гетьманщини... Глухова торкнувся дух Європи. Столицю Гетьманщини прикрасили витончені палаци з англійськими парками, у театрі заміняли одна одну італійські оперні трупи, і місцева знать, одягнена за останньою паризькою модою, заповнювала численні кав’ярні... Еліті в Гетьманщині дихалося при ньому [Разумовському] надзвичайно легко. Збувалася, нарешті, її заповітна, ще з кінця XVII століття затаєна мрія про перетворення на “нормальне” дворянство».
67
Деякі дослідники досить суворо оцінюють цю мову. Михайло Грушевський прямо називав її «макаронічною». Цим словом позначають прийом, коли текст пересипається не уживаними в рідній мові іноземними словами або словами, складеними чи переінакшеними на іноземний зразок.
68
Будь-яка революція в культурній сфері — це не тільки придбання, але і втрати. Емігрантський історик Іван Лисяк-Руднинький охарактеризував те, що відбулося, так: «Для освіченого суспільства все старше за Котляревського лежить, по суті, за межами інтелектуального обрію. Адже наша сучасна літературна мова — продукт, у кращому випадку, XIX століття. На відміну від росіян, у яких розвиток сучасної літературної мови йшов через вливання народних елементів у церковнослов’янські рамки, успадковані від попередніх століть, засновники українського “літературного відродження” свідомо обмежили книжкову мову розмовною мовою наддніпрянських селян. Наслідком же стало, серед іншого, те, що ми втратили створену в попередні століття українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що ледь не до революції 1917 року навіть в “українофільських” колах панувало переконання, начебто українська мова придатна хіба що для ліричної поезії або для п’єс з народного життя, або для популяризаторських брошур, але не для серйозної наукової чи публіцистичної продукції».
69
«Політичне підгрунтя української політики імперської влади, — пише Мирослав Попович, — вичерпно виражене в таємній доповіді III Відділення Миколі І з приводу Кирило-Мефодіївського товариства і творчості Шевченка: “з деякими віршами в Малоросії могли посіятися і згодом укоренитися думки про удаване блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Украйні існувати у вигляді окремої держави”. Це на іншому жаргоні могли б сказати і Жданов, і Суслов... Всупереч існуючим забобонам, ні Валуєвський циркуляр 1863 р., ні Емський акт 1876 р. не забороняли української мови. Вони “тільки” обмежували сферу її дії таким чином, щоб висока культура залишалася російськомовною... По суті, мова йшла про надання українській культурі селянського характеру і розчинення професійної української культури в загальноімперській. Загалом, “малорос” у культурний побут допускався, але тільки у вигляді такого собі Шельменка-денщика, провінційного Санчо Панси».
70
Петрові Струве заперечив єврейський публіцист (згодом один із засновників сіонізму) Володимир Жаботинський. Він писав: «Если бы вместо указа о воспрещении украинской культуры явился в 1876 г. указ о разрешении вести на украинском языке преподавание в гимназиях, то уважаемому публицисту вряд ли пришлось бы теперь так победоносно констатировать, что в Киеве без русского языка нельзя быть культурным человеком». Жаботинський проникливіше, ніж його російський опонент, зазирнув у суть: «Украинский народ сохранил в неприкосновенности то, что есть главная, непобедимая опора национальной души — деревню. Народу, корни которого прочно и густо впились на громадном пространстве в родную землю, нечего бояться за свою племенную душу, что бы там ни проделывалось в городах над бедными побегами его культуры, над его языком и его поэтами. Мужик все вынесет, все переживет, всех переупрямит и медленно, шаг за шагом, но неуклонно и непобедимо со всех сторон втиснется в города, и то, что теперь считается мужицким говором, будет в них через два поколения языком газет, театров, вывесок — и еще больше».
Як представник російської інтелігенції, Жаботинський приходив до такого висновку: «Ми допускаем непростительную политическую ошибку: вместо того, чтобы движение, громадное по своим последствиям, развивалось при поддержке влиятельнейших кругов передового общества и привыкало видеть в них свою опору, своих естественных союзников, — мы заставляем его пробиваться своими одиночными силами, тормозим его успехи замалчиванием и невниманием, раздражаем и толкаем в оппозицию... Роста движения это не остановит, но... самые тяжелые последствия для будущих отношений на огромном юге России могут родиться, если мы вовремя не спохватимся, не поймем и не учтем всей громадности этого массового феномена».
71
У зверненні «К населению Малороссии» Денікін так видав свої погляди на це питання: «Стремление отделить от России малороссийскую ветвь русского народа не оставлено и поныне. Былые ставленники немцев Петлюра и его соратники продолжают и теперь совершать свое злое дело создания самостоятельной “Украинской державы” и против возрождения единой России... В основу устройства областей Юга России будет положено начало самоуправления и децентрализации при непременном уважении к жизненным особенностям местного быта. Объявляя государственным языком на всем пространстве России язык русский, считаю совершенно недопустимым и запрещаю преследование малорусского языка. Каждый может говорить в суде по-малорусски. Частные школы, содержащиеся на местные средства, могут вести преподавание на каком угодно языке».
72
Сучасний український підручник історії для старших класів змальовує всі ці зміни так: «Кожен політичний режим, що утверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. Кожен з них спирався на соціально і національно близькі йому верстви населення, у тому числі інтелігенцію, діячів культури, освіти, мистецтва, всіляко підтримуючи їх, при цьому залишаючись байдужим, а то і непримиренно ворожим до інших».
73
У 1927 році в Москві вийшла книга «Про національну культуру», автор якої В. А. Ваганян (Тер-Ваганян) доводив, що всі мови СРСР, крім російської, є відхиленням від «мови Жовтневої революції», «проявом національного канібалізму», контрреволюційного буржуазного націоналізму і свідчать про орієнтацію їх носіїв (національної інтелігенції) на буржуазну культуру Заходу.
74
Каганович був саме «Генеральним секретарем» компартії України. Очікуючи на його
