подиву. Ті автори (українські!), які траплялись мені, малюють досить дивне створіння. Воно сентиментальне, чуттєве, схильне до меланхолії, йому притаманна емпатія (не знаю, що це таке), толерантність щодо інших культур та релігій, анархічний індивідуалізм, верховенство емоцій над волею та розумом, прагнення особистої свободи, знижена стійкість, нелюбов до організованості, дисципліни та агресивної активності.
Кому може належати така характеристика? Так і здається, що це «зайва людина» із шкільного твору, блідий юнак із поглядом палким. Нічого схожого. Насправді, якщо довіряти нашим етнопсихологам, мається на увазі «сіль української землі», мешканець села, хуторянин, хлібороб. Він підсвідомо над усе шанує (прямо-таки язичник!) Матір-землю. Мабуть такі билинно-декадентські хлібороби існують насправді, але якби вони всі були такими, Україна дуже швидко залишилася б без хліба. Що дивно, такий образ, по-перше, не новий, а по-друге, досить стійкий. Виявляється, ще діячі кирило-мефодієвського товариства вважали своїх земляків «мрійливими та ніжними».
Повністю згоден з тим, що любов до природи, квітів, музикальність, вишивані сукні, сорочки та рушники, звичка постійно білити хату, прикрашати свій побут та житло говорять про те, що українець — зовсім не закінчений раціоналіст та сухар, що все прекрасне чогось-таки для нього варте. І все ж таки, коли я читаю, що для українця пріоритетними є «індивідуалістичний код цінностей», культурно- історичні цінності України, волелюбність, «мотивація досягнень», прагнення особистої незалежності, впевненості, автономності, бажання розраховувати на власні сили і навіть «прагнення чистоти крові», я починаю побоюватись, що мова йде не про статистично достовірного українця, а про такого, якого хотіли б бачити, а може й викувати, самі автори подібних описів.
Не стану сперечатися з ними. Я значно більше люблю живу людину, нехай навіть з недоліками. Нехай навіть у нього мало емпатії, шкутильгає «індивідуалістичний код цінностей» і він зовсім не турбується про «чистоту крові».
Конкретні приклади набагато кращі абстрактних розмірковувань, але оскільки невідомо, як почувають себе живі люди, коли їх видають за взірець, то звернуся до історичних персонажів.
Я не можу без посмішки і в той же час без захоплення читати про депутацію запорожців на чолі з військовим суддею Антоном Головатим до Катерини Другої у 1792 році. Справа в тому, що незадовго перед тим запорожцям запропонували для заселення Таманський острів, що відокремлений від суші протоками та рукавами гирла Кубані. Але коли військовий осаул Мокій Гулик з командою оглянув запропоноване місце, то вирішив, що воно не досить велике. Разом з тим він запримітив кращі землі. Озброєний точним знанням, чого саме слід домагатися, Головатий з товаришами відправився до Петербурга задля «исходатайствования прав на вечно спокойное потомственное владение» тією землею, яку обрали для себе козаки. Головатий скромно попрохав царицю про те, щоб віддала війську у володіння Таманський острів «с окрестностями», а ці «окрестности» у тридцять разів були більшими за сам острів.
Депутація блискуче виконала дану їй настанову. Антон Головатий використав і знайомство із сильними людьми (Безбородько, Разумовським), і українську пісню, і бандуру, і своє перебільшене чудернацтво. Ця напрочуд розумна й спритна людина з успіхом довела до кінця доручену їй справу так, що всі найголовніші побажання війська було занесено «в жалованную грамоту в подлинных почти казачьих выражениях».
Я знаю, сьогодні симпатії багатьох українських істориків знаходяться цілком на боці інших запорожців — які не упокорились тому, як Катерина обійшлася із Запорізькою Січчю і пішли геть за Дунай, щоб заснувати там Задунайську Січ. Можливо ці історики стануть губи кривити з приводу наведеного мною прикладу. Блазнював, мовляв, цей Головатий перед проклятущою царицею, замість того щоб кинути в обличчя «сучій доньці» все, що про неї думає. Признаюсь, мені невідомо, що саме він про неї думав. Більше того, я впевнений, що люди позаминулого століття не завжди думали й розмірковували так, як вважається політкоректним приписувати їм сьогодні. А ось про що Головатий не міг не думати, так це про свою відповідальність за долі тисяч родин запорожців.
Чого ж він домігся? Він домігся для козаків насправді райської землі по правому березі Кубані. На лівому березі жили черкеси та адигейці, а правий був незаселений, якщо не рахувати рідких кочівників — не слід думати, що для Катерини це були зайві землі, які не шкода віддати кому завгодно. Їй було кому їх віддати, але Головатий умовив-таки віддати ці землі запорожцям. Кубанські землі, щедрі на дари природи, дуже нагадували козакам їх колишню Січ. Місце Дніпра тут зайняла Кубань, що так само широко розливається по весні. Так само, як на Дніпрі, береги Кубані уявляли собою нескінченні плавні, царство очерету, вільхи та верби. На берегах Азовського моря їх чекали лимани, частково з морською водою та великими осіданнями солі, частково з прісною. Кубань та лимани кишіли рибою, та ще й якою! Тут ловили осетерів, севрюгу, білугу, рибець, кефаль, камбалу. В очереті та лісах водилися кабани, олені, дикі кози, лисиці, фазани, тетереви. Чорноземи ж, 9 мільйонів десятин, були ще більш багаті, ніж у придніпровських землях. Тут колишній запорожець знаходив привілля також для звичного скотарства, яким займався вдома, і для землеробства, яким став займатися в останні десятиріччя перед скасуванням Січі.
Але й це ще не все, і навіть не головне. «Поскольку жалованная грамота, — пише історик, — начертала только общие контуры войскового управлення, войско воспользовалось этим и уложило в них свои старые запорожские порядки». Дарована ж грамота була написана, нагадую, під диктовку Антона Головатого. Що ж вона дала козакам?.[13] На новому місці їм вдалося багато в чому відновити колишній запорізькій устрій — куренні селища — з їхнім самоврядуванням та адміністрацію округів, яка щороку поновлювалась, свій суд, своє духівництво, свої форми землевласництва. Сучасній людині важко собі навіть уявити, наскільки це було важливо для козаків, які вважали правильним і розумним тільки такий суспільний устрій. Окрім того, Чорноморське військо зберігло вільну внутрішню торгівлю та вільний продаж вина на землях війська; було підтверджене використання регалій Запорізької Січі — знамен, литавр, булав, пірначів. Звісно, відновлення повної незалежності козаків — тієї, що була за Богдана Хмельницького — було нереальним, і Головатий не міг не розуміти цього. Не ставлячи перед собою недосяжної мети, він досяг максимума того, чого можна було досягти.
Домагаючись свого, Антон Головатий, швидше за все, внутрішньо тішився над тими, хто бачив у ньому простака, не розуміючи, що це маска.
Напевне, він міг би прожити життя якось інакше. Будучи військовим суддею, він, безперечно, мав авторитет, і міг, наприклад, увести частину земляків за Дунай. Теоретично, він навіть міг би підняти їх на повстання проти ліквідаторів Запорізької Січі. І навіть рушити їх на Петербург — навряд чи з успіхом, але в такому випадку він би помер героєм (особливо в очах сучасних істориків). Він діяв інакше. На відміну від Горбачова, він не знав старого вислову: «політика — це мистецтво можливого», але володів цим мистецтвом, на мій погляд, краще того, хто цей вислів так часто на нашій пам’яті використовував.
Мені практично нічого не відомо про Антона Головатого, і я сподіваюсь не розчаруватися, дізнавшись більше. Він для мене (у рамках того, що мені про нього відомо) — одне із втілень українця. Упертість в ньому абсолютно несуперечливо поєднується із гнучкістю, хитрість — з розумом, почуття обов’язку — з прагматизмом, реалізм — із цілеспрямованістю, талант дипломата — із здоровим цинізмом (який можна назвати ще знанням людської вдачі), природне почуття гумору — з артистизмом. Те, що місію до Петербурга очолив саме він, — не випадково. Відновлення (у межах можливого) Січі було метою його життя. Історики повідомляють, зокрема, що за п’ять років до того, у 1787 році, він (разом зі старшинами Сидором Білим та Захарієм Чепегою) подавав відповідну петицію цариці у Кременчузі. Минулі століття багаті саме такими українськими діячами — рішучими, розумними та разом з тим по-доброму лукавими та завзятими. А ось у радянські часи, особливо ж після чисток 30-х років, головною рисою комуністичної еліти України зробилась спритна податливість. Уміння в дощ прослизнути між краплями... Для Москви мати справу з такими людьми, якими легко керувати, було одне задоволення. Я трохи торкнувся цього питання у книзі «Про найголовніше», і дехто образився на мене за такі слова: «Більшість українських чиновників вміли тільки казати “Слухаюся!” у відповідь на команди з Центру. Більш слухняної еліти, ніж українська, у Радянському Союзі не було». Як собі хочете, а я не готовий відмовитися від цих слів, тому що вони відповідають дійсності.
За всі післявоєнні роки мені відомий лише один яскравий виняток — Петро
