матері не запитував. Можливо, батько здав її при мобілізації до Червоної армії. Але є і невиразний спогад про якусь розмову через кілька років після війни — мовляв, у тій плутанині він її не здав, не встиг. Але куди вона поділася, поняття не маю.
У Брянських лісах під час війни був партизанський край. І це не порожні слова. Намагаючись помститися партизанам, німці спалили наше Чайкіно, а це було не таке вже маленьке село, дворів двісті. Про знищення його є матеріал у Музеї Великої Вітчизняної війни в Києві. Мати з нами трьома, я був молодший, пішла до сусіднього села Карасі, і ми там залишалися до кінця війни. Добре, ще було куди піти. У Карасях жила сестра матері, учителька, а в колишньому будинку поміщика була школа. Тітка нас у цій школі й поселила. Ми там жили, поки не скінчилася війна.
Коли німці котилися назад, вони були жахливо озлоблені. В усе живе стріляли без попередження, особливо мотоциклісти. Пам’ятаю, ми ховалися в льосі від літаків, тому що село Карасі бомбардували. От тільки навіщо? Може, щоб партизани не влаштовували засідок на відступаючих, не знаю. Чи, навпаки, наші бомбардували — тепер уже не візьмуся сказати. А коли стала долітати гарматна стрілянина, ми пішли до лісу і кілька діб перечікували там, аж поки не прийшла Червона армія. Добре, ще тепло було.
Коли ми під час окупації жили в будинку школи, він здавався мені велетенським, хоча насправді був скромних розмірів. Поміщик, певно, не належав до великих багатіїв. Здається, у цій школі я і пішов до першого класу, але ходив туди зовсім недовго, тому що незабаром після цього ми повернулися до Чайкіна.
Я зараз не зовсім упевнений у послідовності подій. Німці пішли у вересні 1943-го, це точно. Чайкіно залишилося після них вигорілим вщент, школи там бути не могло. Пам’ятаю себе шестирічним: стою під вікнами школи і слухаю, як там ідуть уроки. Коли вікна були відкриті, весь час туди ходив. Мучила кривда — усі діти там, і моя сестра Віра серед них (вона була на шість років старша), а я стій собі на вулиці. Коли повернулися до Чайкіна, спершу жили в землянці. Пізніше хтось підрахував, скільки в нас згоріло будинків, вийшла страшна цифра: 234. Ті, що уціліли, виявилися без даху над головою. Для школи чи то сільрада, чи то колгосп побудували спочатку якусь халупу. В післявоєнні роки багато хто жив у землянках. Якщо в родині були чоловіки, змогли побудувати собі щось більш пристойне. Але у вдови з трьома слабосильними дітьми такої можливості не було. Незабаром брата, якому виповнилося 17 (він народився 20 березня 1928 року), примусово відправили до Донбасу. На щастя, нас через якийсь час узяла до себе одна приїжджа з Галичини. Після війни в Західній Україні було велике безробіття, а в Східній не вистачало рук, люди приїздили з Галичини по оргнабору і самі. Ця жінка працювала в сільській раді, і їй було надано будинок. От вона і взяла нас на квартиру. Через пару років вона виїхала назад — видно, по закінченні договору. Як зараз пам’ятаю, виїхала до міста Броди Львівської області. Не знаю, чи жива. Вона вже тоді була в літах, чи це мені здавалося так з моєї дитячої точки зору. Коли вона виїхала, будинок залишився нам.
Цей будинок я і пам’ятаю як будинок свого дитинства. А того, що був у нас до війни (який спалили німці), я, природно, не пам’ятаю, а розпитати маму, що він із себе уявляв, якось не здогадався. На жаль, такими речами люди починають цікавитися занадто пізно, коли живих свідків уже немає.
У нас були дві кімнати і сіни. Друга кімната служила коморою, не було можливості її добудувати, тим більше — опалити. Головне місце в будинку посідала грубка. У грубці готували, на грубці спали. Я всі роки, до від’їзду на навчання до Дніпропетровська, спав на грубці і навіть робив уроки. Це було моє робоче місце. Як нас мама витягла сама? Я зараз це важко собі уявляю. Роботи в будинку завжди було страшенно багато, не кажучи вже про город, тридцять соток, наш порятунок.
Я був меншенький, улюбленець, але це зовсім не означає, що на мене покладалося менше обов’язків. З найменших років — і в ліс по дрова, і наколоти дров, і наносити води, і полоти город. Городом, звичайно, займалися всі, хоча головний тягар лежав на матері. У нас були корова, свиня, кури. Кілька років я пас улітку корів, громадську череду. Всю худобу, яка була в селі, збирали в дві чи три череди, і спочатку, після війни, наймали пастухів, які приходили на заробітки. Але потім від цього відмовилися, стали пасти самотужки. Удвох з ким-небудь, як підійде черга, відправляєшся на цілий день, від сходу до заходу, причому босоніж — і по лісу, і по стерні. Ступні були як наждак.
Усі роботи, що довелося виконувати, були свідомо-необхідні і тому не відчувалися тягарем. Я володів і дотепер володію багатьма навичками сільського жителя. Наприклад, носити воду на коромислі. Дайте цебра і коромисло незвичній до того людині, вона нізащо з цим не впорається, відразу все розплескає, обіллє собі ноги, тому що кожен рух повинен бути особливим чином погоджений з іншими, спочатку це може здатися майже мистецтвом. Але хто його засвоїв з дитинства, носить цебра, нічого такого не помічаючи.
Якби можна було займатися тільки своїм господарством, то ми б його збільшили — тримали б кілька свиней, більше курей. Але в матері головна робота була в колгоспі, зайнята вона була там цілими днями, а одержувала на трудодні дуже мало. У колгоспі люди працюють там, куди відрядить начальство, але в основному мама працювала в колгоспному саду. Сад був великий, і мама багато років працювала там у городній бригаді. Я добре пам’ятаю, як помітно відрізнялася вона від більшості своїх одноліток — завжди була у всьому чистому і трималася якось по-іншому. Коли село — поспіль вдови і діти, багато жінок перестають стежити за собою. Мати завжди була підтягнута. Згадую зовсім неупереджено: дуже була приваблива жінка. Але, згідно сільських понять, вважай, уже літня: вона народилася 8 серпня 1906 року, так що незабаром після війни їй стукнуло сорок.
Як я тепер розумію, війна обрубала багато звичаїв і навичок. З розповідей дорослих виходило, що до війни було більше пасік і меду, люди гнали дьоготь і смолу, гнули дуги і полози, в’язали сіті, робили самолови, короби, кошики, кували ободи для возів. Була розвинена гончарна справа, плетиво з лози і горіхових лозин, у деяких працювали токарські верстати з ніжним приводом. Усі ці речі не зникли зовсім, але саме їх значення, видно, різко пішло на спад. Це було пов’язане з початком руйнації сільського способу життя і із скороченням чоловічого населення — занадто багато чоловіків не повернулося з фронту, занадто багато старих померло (жінки виявилися більш живучими).
А тут, ледь закінчилася війна, хлопців, що помітно не дотягали до призовного віку, стали мобілізовувати до ФЗН — школи фабрично-заводського навчання. Надзвичайно коротке навчання робочій спеціальності — і на виробництво. Тих же, хто старший, відправляли на виробництво без будь-якого навчання. Причому, з нашої місцевості майже усіх направляли на Донбас, на шахти. А втечеш — заарештують як злочинця згідно сталінського указу, що вийшов ще на початку війни, 7 грудня 1941 року. Це був указ про дезертирство з підприємств оборонної промисловості. Кримінальна відповідальність за цим указом починалася з 14 років, і він діяв ще кілька років після війни. Я вже згадував, що брата забрали на Донбас. За якийсь час він відтіля втік. Але куди йому було бігти? Тільки до Чайкіна. Ледь з’явився, його заарештували, місяць відсидів у в’язниці — і знову в шахту. Може, шахти не прирівнювалися до військових заводів, а то б одержав мінімум п’ять років. Так він став шахтарем, і, поки не вийшов на пенсію, працював на шахтах. Правда, уже не в Донбасі, а в Приморському краї. Пустив там корені, як це звичайно буває — родина, троє дітей. Під кінець працював уже не в забої. Сил колишніх вже не було, перейшов до гірничорятувальної служби. Пенсіонером він був недовго, всього два роки. 26 жовтня 1984 року помер від професійної шахтарської хвороби, рака легень. Брата мого звали як ясновельможного князя Меншикова, Олександр Данилович, і прожив він на світі стільки ж, скільки той, 56 років, тільки зовсім по-іншому.
І Віра, сестра, через кілька років теж подалася на шахти. Вони з чоловіком (він був з нашого села) виїхали до Кузбасу на заробітки. Вважалося, що за довгим карбованцем. Сестра працювала машиністом шахтного електровозу. Все, що вони з чоловіком нажили — це троє дітей, а довгого карбованця в Кузбасі чомусь не знайшлося. Жили вони в містечку Березовському, це 35 кілометрів від Кемерова, залізнична станція Забійник. Році, здається, у 1978-му чи у 1979-му вона раптом стала говорити, що треба б їм перебратися до України. Потім приїхала до мене в Дніпропетровськ, ми з нею об’їхали всі приміські села, вона прикидала, де б їм з чоловіком кинути свій останній якір — поруч зі мною і з мамою (мама вже жила в мене). Не думав я тоді, що бачу Віру востаннє. Виїхала вона до своєї Кемеровської області з настроєм зніматися відтіля. Але швидко такі справи не робляться, а через рік вона померла. У 48 років, від інсульту. Вона в нас померла перша.
