а пізніше перетворилося на Новогеоргієвськ. Разом із своїми трьома церквами він тепер на дні. Вивезли тільки пам’ятник Леніну. Я прочитав про це зовсім недавно.
Водоймища Дніпровського каскаду мають сукупну площу 7 тисяч квадратних кілометрів, ненабагато менше цілої Чернівецької області, а обсяг води в них перевищує в максимумі 40 кубічних кілометрів. Ширина цих «морів», як їх любили називати радянські газети, доходить до 20 і навіть 30 кілометрів (Каховське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське). Мають вони і затоки, які утворилися на місці гирлових частин Ворскли, Псла й інших рік. Рух водяних мас у Дніпрі страшенно сповільнився. Сьогодні, щоб пройти шлях від Смоленська до Херсона, воді потрібно багато місяців, приблизно в сім-вісім разів більше, ніж до зведення гребель. Це надзвичайно знизило здатність ріки до самоочищення.
Я згадав про Кременчуцьке водоймище ще і тому, що останнім часом одержав зразу кілька пов’язаних з ним тривожних листів. Люди стурбовані долею чудового пам’ятника природи загальноукраїнського значення, гори Пивихи в Кременчуцькому районі. Пивиха, один з небагатьох уцілілих залишків давнього корінного плато, — це не тільки найвища точка на території області, але і справжня скарбниця для геологів і палеонтологів, а також для археологів і істориків. Тут постійно знаходять акулячі зуби, останки китів, давно вимерлих печерних левів, мамонтів. У печерах Пивихи жили прадавні люди. В історичні часи це теж було знамените місце. Тут у 1629 році виник монастир, відомий тим, що відпускав гріхи гайдамакам, за що ті любили його, підтримували і, при нагоді, захищали. І от уже багато років водоймище підмиває і руйнує Пивиху.
У листах, про які я згадав, наводяться загальні цифри наших втрат в результаті появи Кременчуцького водоймища. Затоплено 51,4 тис. гектарів лісів, 27,8 тис. гектарів орної землі, 51,7 тис. гектарів косовиць, 24,3 тис. гектарів вигонів, під воду пішли багато десятків сіл. Люди пишуть, що в спечні літні місяці багато ділянок водоймища вкриті смердючою рухливою масою — синьо- зеленими водоростями. У цьому шарі дрібних зелених часток гине все живе. Водорості забиваються в зябра риб, риба гине й отруює воду. Як наслідок, по водоканалу «Дніпро — Кіровоград» іде вода, що не відповідає державним стандартам. Чим спекотніше літо, тим більше цих синьо-зелених водоростей. Вони в спеку почувають себе прекрасно. Аналізи показують наявність у рибі стронцію, свинцю, ртуті. Один краєзнавець нагадав у своєму листі, що були залиті, серед іншого, сотні скотомогильників — а це загроза сибірської виразки.
Ну, що тут скажеш? Бувають помилки, виправити які надзвичайно важко. Так, під воду пішли сотні тисяч гектарів ріллі, яка б нам стала в пригоді. Якби вони були принесені в жертву одній лише енергетиці, цьому взагалі не було б ніякого виправдання. Справа в тому, що всі українські ГЕС (дніпровські й інші) вироблять тільки 5 — 6% електроенергії в нашій країні. Але за рахунок своїх водоймищ ГЕС забезпечують Україні зрошення земель, загальна площа яких досягає 2,6 мільйона гектарів. Перевагою ГЕС є і відсутність шкідливих викидів в атмосферу. До речі, найменше землі поглинув Дніпрогес, на чию частку припадає більше 40% електроенергії дніпровського каскаду в цілому. Дніпровське водоймище в Запоріжжі — найменше за площею, хоча залитого їм теж безмежно шкода. Ми вже не можемо повернутися в минуле і скасувати будівництво дніпровських ГЕС. Напевно, розумно було б побудувати замість них дві-три ТЕЦ, а воду для зрошення подавати не по каналах, де її втрати неприпустимо високі. У підсумку вийшло б ощадливіше гнати воду по трубах за допомогою могутніх електричних насосів. Але, як влучно зауважив Леонід Макарович Кравчук, маємо те, що маємо.
Якби мова йшла тільки про затоплення ріллі, з цим, хай і з важким серцем, можна було б примиритися. Але затоплене щось більше. На дно штучних морів пішли Стара або Чортомлицька Січ та Нова або Подпиленська Січ (заснована в 1734 році) майже з усіма своїми паланками (округами). Пішов на дно й острів Томаківка, він же Буцький, він же Городище — можливо, первісний центр Запорізької Січі.
Сховався під водою і славний острів Мала Хортиця. Кошовий посланець Євсевій Шашол розповідав у 1672 році в Москві про місто Січ таке: стоїть воно в гирлах рік Чортомлик і Прогной, над річкою Скарбною, обнесене шестисаженим земляним валом з вежами, а в окружності 900 саженів. Одних тільки ковалів у Січі біля ста чоловік. Археологи вже не зможуть розкопати майстерні цих ковалів.
Під загрозою і Велика Хортиця. Як мені повідомили, недавно від острова відколовся і потонув підмитий водою величезний шматок із трьохсотрічним дубовим гаєм... Колиска козацтва почала занурюватися під воду, немов казковий Кітеж.
Щезли з лиця землі, начебто і не було їх ніколи, безліч старих сіл, з якими пов’язане таке славне минуле. В Апостоловському районі Дніпропетровської області зникло село Кут, одна з вулиць якого — найрідший випадок для радянського часу! — мала ім’я Івана Брекала. У 60 — 70-х роках XVII століття ця людина була наказним отаманом Січі на час відсутності кошового отамана Івана Сірка. Скажемо відверто, не дуже вже й велика фігура цей Іван Брекало — тим зворушливіше, що існувало місце, де пам’ятали і його.
Немає більше річки Скарбної, де, за переказом, запорожці в якомусь утаємниченому місці переховували своє казначейство. Щез цілий топонімічний шар — сотні чудових імен урочищ, річок, дніпровських проток, острівців, населених пунктів. Зате на нових місцях переселенці із зон затоплення живуть тепер у селах з поетичними іменами Ленінське, Радянське, Жовтневе, Сонячне, Перемога.
Але навіть це — зникнення населених пунктів, пам’яток старовини й історичних назв — ще не все. Пішло під воду саме місцеперебування запорізьких козаків, а це зовсім не дрібниця. Ми пишаємося запорожцями, але вже не можемо побачити те, що бачили їхні очі, не можемо перейнятися їхніми почуттями. Запорожці стали тим, ким вони стали, багато в чому завдяки краю, в якому вони оселилися. Так вважав, як ми пам’ятаємо, Гоголь, його слова я приводив на початку цієї книги: «Только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерний народ». Мав нещастя дожити до загибелі цих місць Дмитро Іванович Яворницький, кращий історик запорізького козацтва, один із творців моєї alma mater, Дніпропетровського університету.[117]
Але чим допомогти горю? Пам’ятаю, як 5 грудня 1991 року, на тому самому урочистому засіданні Верховної Ради України, коли були оголошені підсумки референдуму про незалежність, а Леонід Макарович Кравчук приніс президентську присягу, письменник і депутат Олесь Гончар сказав такі слова: «Віриться, що на місці гнилих нуклідних морів будуть золотитися хліба народного статку, добробуту, цвісти сади, сади незалежності і волі».
О, як би хотілося! Але припустимо, ми б спустили одне (для проби) з наших антропогенних морів. Сьогодні, на жаль, це породило б набагато більше проблем, ніж вирішило. За десятиліття були побудовані нові річкові порти і пристані, склалася ціла інфраструктура, яка втрачає сенс поза берегом (не в останню чергу, місця відпочинку, турбази тощо). Порушилася б усталена система водяного транспорту, постраждали б водоспоживаючі галузі індустрії. Залишилися б без води великі масиви зрошуваних земель. Після десятків років перебування під водою чорнозем перестав бути чорноземом, він перестав бути грунтом взагалі, оскільки всі органічні речовини з нього вимиті. Після сходу вод нам відкрилися б не хати з вишневими садами, не затишні поля, а мільйони і мільйони тонн смердючого мулу, бруду, коряжин і іншого топляка, які поховали під собою усе, що було дорогим для нас в затоплених місцях — картина, мабуть, у чомусь алегорична. При наших сьогоднішніх економічних труднощах повернути ці місця до життя, відродити красу коштувало б зовсім непосильних витрат. І в той же час я розумію, що якесь наступне покоління обов’язково здійснить цей останній акт збирання українських земель.
Мені чомусь здається, що Росія, яка має точно ті ж самі проблеми, у цьому нас випередить, адже в неї більше другорядних і нерентабельних ГЕС, до того ж не зав’язаних на зрошення, і тоді її досвід дуже нам придасться. А нам поки що залишається зміцнювати берегову лінію, не допускаючи загибелі нових орних земель, боротися із синьо-зеленими водоростями, намагатися знизити у воді кількість радіонуклідів, важких металів, фосфору, хлору (способи існують), підтримувати регіональний ландшафтний парк «Кременчуцькі плавні», де водяться звірі і птахи з Червоної книги — видра, орлан, гоголь, деркач.
Дніпропетровськ
