Бували люди, які цілий місяць їли свинячу голову. Лєна зустріла їх на вокзалі, вони сиділи, найпевніше чоловік і жінка (принаймні він і вона точно), на лавочці, з налитими синіми лицями, в якихось жахливих брудних балахонах, і курили.
Лєна запитала в них:
— Що ви їсте?
Жінка засміялася, на її губах, ніби кров, червоніли залишки яскравої помади.
— Ти серйозно? — спитала вона.
— Серйозно, — відповіла Лєна.
Поруч із ними на лавці стояли дві пляшки недопитого пива.
— Ну, дивись, — сказала жінка. — Коли ми отримуємо гроші на початку місяця за інвалідність, — я інвалід, щоб ти знала, — то зразу йдемо на базар і купуємо свинячу голову. Вдома ділимо її на частини і кладемо в холодильник. Маємо на цілий місяць що їсти. Варимо холодці, зупи, похльобки такі. А так більше ні на що грошей не вистачає.
Бували люди, які прив’язували своїх дітей до ніжки стола, щоб з ними нічого не сталося, поки нікого немає вдома.
Бували також люди, які не прив’язували, і діти, поки вдома нікого немає, робили, що хотіли. Наприклад, вирізали з нової скатертини квіти і складали їх охайненько на підлогу. Так зробив один п’ятирічний хлопчик із Городенки, і коли дорослі повернулися додому, то дуже розлютилися. Переляканий хлопчик заліз під ліжко, а батько, поки витягував сина звідти, бив його ременем по руках. Так бив, що руки хлопчикові потім у районній лікарні ампутували. Виходячи з лікарні, хлопчик сказав батькові, і це чули всі лікарі й медсестри, а потім написали всі районні та обласні газети: «Тату, я більше ніколи не буду вирізати зі скатертини квіти, тільки верни мені ручки».
Бували різні люди і різні історії. Лєна їх усіх намагалася зберігати в пам’яті для статистики. Казала — щоб колись, у майбутньому, зрозуміти, звідки виникає зло. Тоді так усе виглядало, що з бідності. Той, хто постійно думає про гроші, не має часу працювати над собою, щоб стати кращим. Бо злим бути легко. Щоб бути злим, не треба докладати зусиль. А от для добра треба постаратися. Треба мати свіжу голову, спати мінімум вісім годин на день, добре харчуватися, займатися гімнастикою, прогулюватися на свіжому повітрі, і бажано в якому-небудь парку. За Лєниною скромною статистикою, люди довкола нічого з цього не робили. Вони часто пили, мало спали, їли макарони і картоплю і, коли не працювали, сиділи вдома перед телевізором. Обставини не сприяли суспільній доброті. Треба було щось із цим робити.
Але навіть на самому початку Лєна була далека від невдячної ідеї рятувати світ. «Цей світ навряд чи потребує, щоб хтось його рятував, — стверджувала вона. — Мені байдуже до північних корейців, які не знають, що таке телятина, і навіть слова такого — «телятина» — не знають. Мені байдуже до голодних африканців на берегах Нілу і бідних індонезійських дітей, чию працю експлуатують із трирічного віку. Мені байдуже до всього того, чого я не бачу і не чую. От тільки ця свиняча голова не йде мені з голови. Пес не йде з голови, Женя Прокопович, безрукий хлопчик із Городенки. Я мусила з цим усім щось зробити, щоб мені самій стало приємніше жити, щоб не з’їхати, як інші, з розуму».
4
Сціоподи, арімаспами та інші песиголовці натурфілософії
У 1996-му все остаточно розвалилось, і Сан-Франциско потонуло в чорних водах вільного ринку.
Із батькового заводу, на якому виробляли секретні деталі до секретних атомних субмарин, зробили нічний клуб. Із маминої шоколадної фабрики — підпільний горілчаний цех. Обоє вони, як і решта українців, залишились при своїх інтересах і вже не мали що красти. Так зі злодіями завжди буває, казала Лєна, у результаті вони стають іще біднішими.
Але немає поганого, яке не вийшло б на добре. У цнотливі посткомуністичні душі раптом увійшло — ні, увірвалося — нове американське слово БІЗНЕС. Тут, правда, воно мало дещо інше значення. Якщо не можна красти в держави, то треба красти одні в одних.
На цьому постулаті тримається світова економіка, казав Лєнин батько. Обдури ближнього свого, бо прийде дальній і обдурить вас обох.
Усі почали займатися бізнесом. На практиці бізнес означав — базар.
У центрі Сан-Франциско знесли кілька пам’яток архітектури 18-го століття і обгородили під базар величезну територію. Тепер ЦЕ був центр. Причому всякий: і економічний, і науковий, і культурний, і духовний. Хто мав що продавати, продавав, хто мав гроші, купував, хто не мав, просто проходжався, вдихаючи на повні груди спокусливі запахи китайського дерматину і синтетики тієї ж національності. Але всі тут були. Мінімум щонеділі. Тут відроджувалося сподівання на краще, тут лікувалася всенародна депресія. На базар пішли продавцями половина викладацького складу місцевого університету, лікарі, вчителі, редактори і журналісти газет, художники і письменники, солісти обласного народного хору й актори місцевого драмтеатру.
На базарі говорили про постколоніалізм і глобалізацію, про сучасне європейське кіно і художній постмодернізм, говорили про Воргола і Маркеса, про Курта Кобейна і філософію деконструктивізму. Часто вечорами, коли вже не було покупців, але додому йти не хотілося, хтось вилізав на стелажі зі спортивними костюмами і читав напам’ять свої і чужі вірші. (Спортивні костюми, до речі, користувалися найбільшим попитом, ніби все місто, вся країна тільки те й робила, що займалася спортом).
Решта стояли й аплодували. Курили і пили.
Лєна тоді зауважила, що інтелігенція, хоч і не має грошей, але дешевий алкоголь все одно не питиме, нашкребе з останнього. Це справа останньої честі.
Дехто також співав. Дехто показував фокуси. Лєні подобалося дивитися ці базарні концерти. Вона була там частим гостем, бо її батьки теж займалися бізнесом. Мама продавала «костюмчики на вихід», батько влаштувався на базар вантажником. Лєна приходила їм по черзі допомагати.
Лєнин батько був нікудишнім вантажником, напевно, тому, що вмів будувати кораблі. На нього постійно скаржилися і погрожували звільненням, бо батько замість того, щоб просто вантажити, постійно вигадував чудернацькі способи полегшення роботи, нові технології від-і завантаження, будував якісь механізми і залізні міні-крани, підвищував, іншими словами, коефіцієнт корисної дії.
Шеф кричав Лєниному батькові:
— Руками грузи! РУКАМИ! Не треба нічого придумувати, просто бери ящик і грузи його, грузи!
Лєнина мама була добрим продавцем, але «костюмчики на вихід» продавалися туго. Люди не мали куди в цих костюмчиках виходити. Вона постійно казала, що треба перепрофілюватися з костюмчиків на білизну. Труси — ті завжди мають попит, хоч би яким бідним ти був, соромно голим задом світити.
«Костюмчики на вихід» страшно смерділи і в темряві іскрилися, мов новорічна ялинка. На етикетках не було порад, при якій температурі слід прати це чудо текстильної промисловості, зате стояв знак, як на дезодорантах: тримати подалі від вогню, легкозаймисте. Тоді Лєна думала, що ці костюмчики було скроєно спеціально для клієнтів крематорію, задля економії електроенергії. Черкни сірником — і труп згорить за лічені секунди сам по собі. І вигідно, і красиво.
У Лєни були два такі костюмчики, у її матері — три, а батько вперто носив свої одні-єдині джинси і казав, що джинси — це символ демократії, джинси розвалили Радянський Союз. Лєнин батько дуже цим тішився і залишався вірний своїм джинсам до смерті.
