— Скажіть, а ви росіянка? Бо якщо ви росіянка, то могли би бути моїм ворогом.
— Я росіянка, — сміливо відповіла Велика Ґуля невідомо якою мовою.
— Ну, значить, ви добра росіянка. Бувають і такі.
Не втрималась і пішла на аудієнцію до директриси.
Ця директриса була дуже суворою. Дітей від одного її погляду кидало в холодний піт, але заради доброї справи Лєна переконала себе, що вистоїть.
Тихо постукала у двері її кабінету і, не дочекавшись відповіді, просунула голову всередину. Директриса сиділа за своїм столом, у незмінному білому халаті, який чомусь носила в дитсадку так, ніби в лікарні.
— Що таке?! — крикнула вона нервово.
Лєна пролізла в кабінет, як ласка, про яку їй розповідали, що вона вміє пролізати крізь найменші, мікроскопічні шпари, розтягуючи і розпласкуючи тіло як завгодно. Ну от, Лєна, як ласка, пролізла крізь прочинені двері й тремтячим голосом зацебеніла:
— Я хочу вас, пані директрисо… Директрисо Василівно, попросити, щоб ви дозволили їй говорити з нами російською мовою. Або хоча б зі мною. Бо я все розумію. Мені не тяжко.
Директриса суворо дивилася на Лєну, а та далі щось бурмотіла, і це бурмотіння плавно переходило в плач. Директриса мала сіро-залізно-бліде обличчя. Воно іноді, як того вимагала посада, вичавлювало з себе таку ж залізну посмішку, від якої діти ставали заїками або пісялися в ліжко років так до двадцяти. Цього разу, на щастя чи ні, директриса не усміхалася.
— Послухай мене, — прошипіла вона з типовою педагогічною інтонацією. — Як тебе звати?
— Лєна…
— Не Лєна, а Оленка! Послухай мене, Оленко. Ти українка і ніколи не повинна про це забувати. Твої діди і прадіди віддали свої життя, щоб ти могла називатися українкою.
— Мій дід живий, — устигла вклинити Лєна. — Тільки що п’є багато. А прадід помер, це правда. Старенький був дуже.
— Ти мене не чуєш, Оленко! Я говорю не про твоїх діда і прадіда, а про чужих. Про багатьох інших дідів і прадідів.
— А! Ну так би й сказали зразу!
— …які віддали свої життя за Україну. Вони померли, а ти живеш. У вільній Україні. І ти не маєш права зрадити цю країну. Будеш жити і працювати на благо цієї країни і говоритимеш українською мовою, яка збереглася лише завдяки твоїм дідам і прадідам.
Лєна знову стрепенулася.
— …я хотіла сказати, завдяки іншим багатьом дідам і прадідам, які поклали свої голови, щоб українська мова могла вільно звучати далі.
Лєна ще трохи послухала, щоб виглядати вихованою і не викликати зайвого гніву, а тоді все-таки повернулася до головного:
— То ви дозволите їй говорити з нами російською?
Директриса озвіріла.
— Ти негідна називатися українкою! Отак от зраджувати рідну мову, коли твої діди і прадіди лежать в землі!
— Мій дід ще живий…
— Геть звідси! Манкурт!
Лєна прожогом вилетіла з кабінету, на ходу аналізуючи, до якої категорії образливих слів належить слово «манкурт», а Велика Ґуля мала через цю розмову ще більші проблеми. Директриса скликала спеціальну комісію, щось на кшталт публічного суду, який мав остаточно вирішити її долю.
Але доля вирішилася сама по собі, як то переважно й буває.
Лєна дуже добре запам’ятала той день.
Був травень, усе цвіло та пахло. Лєні купили нову сукенку, що тоді траплялося рідко, бо її батьки вже давно працювали без зарплатні. Сукенка, бордова, з мініатюрними кленовими листочками, була десь на два розміри менша, ніж потрібно.
Коли решта дітей позасинали на обід, Лєна прийшла до Великої Ґулі й сказала, що не спатиме, бо не хоче знімати своє нове вбрання. Насправді Лєна просто не могла його зняти, боялася, що або порве, або задихнеться під час процесу. Велика Ґуля все зрозуміла і дозволила дівчинці посидіти з нею в класі.
Велика Ґуля ліпила з пластиліну голубого лебедя. Вона взагалі любила голубий колір. Сказала Лєні:
— Заплющ очі й уяви райдугу.
Лєна робила все, як Велика Ґуля казала, але райдуга не приходила.
— Ти знаєш, що таке райдуга?
— Знаю, — збрехала Лєна.
Вона, звичайно, бачила раніше райдуги, але гадки не мала, звідки вони беруться і куди зникають. Лєнин дід казав, що райдуги — це мости між річками, але, імовірно, він брехав, бо взагалі любив збрехнути.
— Райдуга — це кольори, які іноді збираються всі разом, щоб прикрасити цей світ, — сказала Велика Ґуля. — Перерахуй кольори, які ти знаєш.
— Білий, чорний, червоний, зелений, жовтий…
Але вихователька зупинила Лєну:
— Білий і чорний — це не кольори.
— Як це не кольори? Он у вас біла сорочка.
— Тобі здається, що вона біла. Насправді у ній уже є всі кольори. Це всі кольори разом. Це чудо.
— Ну, я не бачу інших кольорів, тільки білий.
— На те воно й чудо, що його не видно. Чудеса треба вміти бачити. Треба вчитися їх бачити.
— Ви мене навчите?
— Навчу, — сумно сказала Велика Ґуля, доліплюючи своєму лебедеві пластилінову голову.
Надворі починалася справжня травнева гроза. Стало темно, як уночі. Десь неподалік завили бездомні собаки.
— У такі грози у міста приїжджає чорний вершник на чорному коні, — сказала Велика Ґуля.
— Я його ніколи не бачила, — відповіла Лєна.
— Правильно, його ніхто не бачив, бо в грозу всі сидять удома. А він тоді роз’їжджає на коні містом.
— Що йому треба?
— Ніхто не знає. Може, він просто прогулюється, а може, щось шукає.
Велика Ґуля часто розповідала дітям усілякі неймовірні, деколи навіть страхітливі історії. Про надприродні сили, про вулкани, про інопланетян і привидів у покинутих замках. Діти слухали її з роззявленими ротами. Потім, до речі, вони переказували ці історії своїм батькам, і обурені батьки ходили до директриси писати на виховательку скарги.
Надворі загриміло і заблискало. Сполошені діти в самих лишень трусах поприбігали до класу.
— Вертайтеся в ліжка, — сказала Велика Ґуля, — я зараз прийду до вас, тільки вікно зачиню.
Вихователька встала з-за столу і рушила зачиняти вікно.
І тоді у повітрі щось зблиснуло.
Вогняна куля, як футбольний м’яч завбільшки, повисла посеред кімнати над дитячими головами, метаючи на всі боки короткі білі іскри. Куля дрижала, але ніби й завмерла на місці в якомусь моторошному очікуванні. Усі діти теж завмерли, заворожено за нею спостерігаючи, з очей від яскравого світла потекли сльози.
Лєна знала природу цієї кулі. Вона мільйон разів чула від виховательки про феномен кульової блискавки. Тоді це була популярна тема всіх науково-фантастичних журналів. Усі говорили про кульові
