була лежати заповітна торбина з яблуками.
Пізніше Яха казала, що відразу помітила якусь «нестиковку». Щось у кімнаті змінилося, але вона ніяк не могла збагнути, що саме. Крізь маленьке заґратоване вікно пробивалося тьмяне світло місяця. Яха стояла посеред кімнати і розгублено вдивлялася у зловісні тіні, поки врешті зрозуміла, в чому справа. Тоді вона закричала:
— Вставайте! Вставайте! Сталося щось страшне! Вона зникла! Її немає!
Ми ліниво висунули з-під ковдр голови.
— Яха, що зникло? Яблука зникли?
— Лєна! Разом із ліжком! Ліжка нема! І Лєни нема!
Ми всі попідводилися на крик, загалом шестеро.
Яха не брехала.
Там, де ще ввечері стояло Лєнине ліжко, було порожньо, тільки торбина з яблуками слухняно чекала на свого злодія. Жінки, попри те, що усі вони вже давно втратили відчуття реальності, раптом почали хреститися.
Я підвела голову догори і тоді його побачила.
Лєнине ліжко висіло у повітрі під стелею, ніби його хтось тримав там невидимими руками. Лєна мирно спала в ньому, скрутившись калачиком. Жінки пороззявляли роти, а ліжко поволі безшумно опустилося вниз, точнісінько на своє попереднє місце. Лєна заспаним голосом сказала нам звідти:
— Дівчата, що таке?
Я, чесно зізнаюся, теж перехрестилася.
Лєна роззирнулася довкола. Ми всі обступили її і взялися обмацувати ліжко, ніби хотіли переконатися, що воно справжнє, а не плід нашої хворої у буквальному сенсі цього слова фантазії.
Ліжко було як ліжко.
Лєна була як Лєна.
Тільки якась незбагненна радість проступила на її обличчі.
— Лєно, що це було? — спитала я.
Лєна усміхнулася мені так, наче переживала у цей момент омріяне прозріння, ніби щось далося їй, про що вона навіть попросити не насмілилася б. Я обережно шепнула їй:
— Лєно, ти що, вмієш літати?
Вона промовчала. Якщо Лєна й знала відповідь, то так ніколи мені її й не сказала. Боялася, напевно, що не зрозумію.
Коли настало тепло, нас почали випускати на кілька годин у парк погуляти. Територію Цоколівки обнесено високим непролазним муром. Ми бродили поміж старими деревами кожен своєю стежкою. По той бік муру в подібному парку так само бродили поміж деревами наші близькі друзі по нещастю: наркомани й алкоголіки. Цоколівка сусідила з обласним наркодиспансером. Там колись екс-професор літератури Теофіл Кролик годував горіхами хитрих рудохвостих білок.
Яха, коли нас уперше вивели на прогулянку, переконувала медсестер не випускати з кімнати Лєну. Яха кричала:
— Не пускайте її! Вона втече! Не пускайте!
Медсестри Яху не слухали. Вони вже давно навчилися ігнорувати те, що безперестанку говорять їм пацієнти. Пізніше медсестри тяжко каялися, бо втратили надбавку до своєї зарплати за недбальство.
Я всюди ходила за Лєною і записувала кожне її слово. Я знала, що в мене мало часу. Я питала її:
— Лєно, хто ти?
А Лєна, сміючись, відповідала:
— Я людина п’ятої генерації.
— Ти ж не залишиш мене?
А Лєна відповідала:
— Залишу. Ти чудово обійдешся без мене.
— Не обійдусь!
— Обійдешся.
Йог Павло декілька разів приходив сюди. Вони з Лєною сиділи на лавочці в лікарняному парку і трималися за руки. Йог Павло спохмурнів, схуд, виглядав неохайно й занедбано.
— Ти скоро вийдеш звідси, — казав він Лєні.
— Угу, — відповідала вона.
— Ти ж не божевільна. У тебе просто стався нервовий зрив. Таке минає. Із багатьма людьми стаються нервові зриви.
— Угу, — повторювала Лєна.
— Тобі просто нарешті треба почати жити для себе. Себе рятувати, а не інших. Інші не потребують допомоги, я казав тобі це раніше.
Лєна продовжувала угукати, і йог Павло йшов геть, згорбивши своє натреноване пластичне тіло до невпізнаваності.
Напередодні свого зникнення Лєна написала йому листа, в якому просила вибачення і бажала всього найкращого. Вона писала:
«Давно-давно мені сказали, що є добро і є зло. І що порядна людина повинна бути доброю. Це її обов’язок. Я вирішила для себе, що я така. Добра. І чекала, коли нарешті зможу свою добрість довести, показати, використати. Але час минав, і нічого не ставалося. Я нічого доброго не зробила. Навпаки. Прагнучи вчинити добре, я скоїла зло. І тепер я думаю, то що таке насправді добро? Ми знаємо, що є зло, але що таке добро, га?»
Йог Павло нікому не показував цього листа, бо боявся, що написане в ньому завадить Лєні вийти на свободу. Він чекав на неї і чекав би як завгодно довго, якби Лєна раптом не зникла безвісти.
Коли це сталося, він прийшов до мене, щоб я розказала йому правду. Приніс мені багато нових зошитів і олівців. Приніс яблук і цукерок, які потім крадькома виїла Яха.
Йог Павло чомусь був переконаний, що Лєну закатували в Цоколівці і тепер намагаються просто приховати злочин. Закопали її тіло десь на території парку — і кінці в воду. Він навіть написав заяву в міліцію, в якій наголошував, що обставини Лєниного зникнення дуже дивні і треба провести розслідування. Бо коли люди зникають у психіатричній лікарні суворого режиму, висновок напрошується сам собою. Про Цоколівку справді ходило багато різних жахливих легенд, пацієнти тут часто і підозріло вмирали, але ніколи не зникали, на цьому я наполягаю. Я йому так і сказала:
— Лєна не вмерла, вона живе.
— Де вона?
Йог Павло весь трясся від напруження, він сам був за крок до нервового зриву. Я не знала, чи варто йому щось розповідати.
— Розумієте, — сказала я, — Лєна сама вирішила залишити це місце. Я просила її побути з нами ще трохи, але вона відмовилася.
— Як вона могла вийти звідси?! Цоколівку охороняють краще за тюрму!
— Вона не вийшла.
Йог Павло тяжко зітхнув, повний відчаю і скорботи. Він був дуже втомлений, я порадила йому піти додому й виспатися.
— Розкажіть мені, — благав він, — я так більше не можу!
Мені було шкода його. Я подумала, що краще знати неймовірну правду, аніж імовірну брехню. Тому я сказала:
— Лєна вміє літати. Вона полетіла звідси.
— О, я вас прошу! Не меліть дурниць! — Він зірвався на ноги і швидко, майже бігцем, рушив до виходу.
Я проводила його поглядом, мені було справді дуже шкода.
