Купецтво, як завжди, зіткнувшись із грубою силою, непіддатливою підкупу, впало ниць і ладне було лизати чоботи новоявленому володареві. Простих людей мало турбувала доля купців, та й вони почали ремствувати, коли переконалися в тому, що солдати Арпелло під приводом наведення ладу теж грабують і ґвалтують, перевершуючи в жорстокості навіть найманців. Скарги на грабунки й убивства стікалися в палац канцлера, де влаштувався Арпелло, оскільки в королівському замку члени Королівської Ради забарикадувалися від розлюченого натовпу. Відмовившись від думки взяти головний палац штурмом, Арпелло захопив літню резиденцію Конана, де жили його дружини й наложниці. Городяни соромливо відверталися, коли солдати пеллійця просто на вулицях ґвалтували жінок колишнього короля. Чорноокі пойнтайнські товстухи, стрункі темнокосі заморянки, зингарянки і гірканки, красуні бритунки з лляним волоссям — усі вони ридали від страху й ганьби, коли, натішившись, їх викидали за браму.
Ніч опустилася на розтривожене й оглушене подіями місто, а після півночі його вулицями поповзла чутка про те, що котхійці не задовольнилися розгромом армії Конана й облягають Шамар. Розбурхані й охоплені жахом городяни, навіть не замислюючись над тим, яким дивом ця новина могла так швидко дістатися міста, зібралися біля літньої королівської резиденції, вимагаючи, аби новий король негайно ж виступив зі своєю армією на південь і розгромив ворога. Король же, сп’янілий від влади, замість того щоб спробувати пояснити підданим, що у нього недостатньо для цього сил, розреготався їм в обличчя.
Тоді молодий студент Афемід виліз на стовп на ринковому майдані і, не соромлячись у виразах, обвинуватив Арпелло в змові зі Страбонусом, а потім барвисто розмалював картину життя, яке очікує городян після приходу котхійців у Тарантію. Коли він закінчив, натовп завив від сорому, злості й жаху. Арпелло послав загін солдатів арештувати хлопця, але натовп заховав і захистив юнака, закидавши солдатів камінням і всім іншим, що трапилося під руку.
Арбалетники оточили площу, а кінна варта врізалася в натовп, залишаючи за собою гори трупів, проте Афеміду вдалося втекти. Він таємно залишив місто і попрямував до графа Троцеро, збираючись умовити його повернутися в Тарантію, а потім виступити на допомогу Шамару.
Студент знайшов графа під стінами міста, він саме віддавав наказ згортати табір, збираючись повернутися в рідний Пойнтайн, на західну околицю королівства. На настирні благання юнака Троцеро відповів, що у нього надто мало людей, аби перегородити дорогу Страбонусу, та і Тарантію він відбити не зможе навіть за підтримки городян. Крім того, продовжував Троцеро, жадібні сусіди так і дивися розграбують Пойнтайн, користуючись його, графа, відсутністю. Король Конан мертвий, і тепер кожний має сам поклопотатися про себе — він рушає додому, і нехай тільки спробують сунутися до нього Арпелло і його дармоїди.
Поки Афемід умовляв графа, юрба в безсилій люті кидалася містом. Безліч людей, які зібралися біля підніжжя вежі, що височіла поряд із королівським палацом, волали й обсипали прокляттями Арпелло і його солдат. Той же, стоячи на краю вежі, сміявся над безсиллям натовпу. Його лучники байдуже спостерігали за тим, що відбувається, тримаючи стріли на тятивах луків, пальці арбалетників нетерпляче постукували по прикладах зведених арбалетів.
Принц Пеллійський — кремезний чоловік середнього зросту — мав похмуре зле лице. Будучи досвідченим інтриганом, він не гребував мечем, під його розшитим золотом шовковим каптаном з буфами тьмяно поблискувала полірована сталь панцира. Його довге, чорне, кучеряве волосся було рясно полите пахощами й перехоплене на потилиці тонкою срібною сіточкою, але на поясі висів широкий меч з рукояттю, оздобленою коштовними каменями, який не раз виручав принца з халепи.
Широко розставивши ноги і підбочившись, він нахилився над черню, що юрмилася біля підніжжя вежі, і крикнув:
— Бовдури! Кричіть скільки хочете! Конан мертвий, і я тепер король Аквилонії!
Що йому до того, що проти нього може повстати вся країна? У нього вистачить солдатів, аби утримувати столицю до приходу Страбонуса. До того ж Аквилонію роздирали міжусобні розбрати — кожен з баронів чекав лише слушної нагоди, аби заволодіти добром сусіда. Залишалася чернь, а вже з нею він упорається без зусиль і спокійно чекатиме, поки Страбонус прорветься крізь рідкі застави розрізнених баронів, немов залізний таран, що пронизує піну на хвилі.
— Бовдури! Арпелло — король!
Із-за східних веж міста підіймалося сонце. На порожевілому вранішньому небі з’явилася чорна, швидко зростаюча цятка — ось вона вже розміром з кажана, ось — із орла…
Усі ахнули від здивування, коли з неба до фортечних стін Тарантії спланувала істота, відома людям лише із давніх, напівзабутих легенд. Вона повисла над вежею і, коли з її спини зістрибнув на дах чоловік, різко залопотівши крильми, злетіла вгору і за мить зникла в зеніті.
На тлі вранішнього неба чітко виділявся силует чоловіка, добре знайомого всім, що зібралися. Напівголий і скривавлений, він спокійно стояв між зазублинами вежі, і в руці його блищав величезний широкий меч.
Із глоток натовпу городян біля підніжжя вежі вирвався крик, від якого, здавалося, затремтіли стіни.
— Король! Це король!!!
Арпелло скам’янів, але тут же відчайдушно вискнув, вихопив із піхов меча й кинувся на Конана. Кімерієць відбив підступний удар широкого клинка, відкинув убік свою зброю, схопив Арпелло за горло й за ноги і підняв високо над головою його тіло, яке звивалося.
— Лети в пекло зі своїми змовами! — гарикнув варвар і шпурнув принца Пеллійського, немов мішок солі, в стоп’ятдесятифутову прірву, що зяяла біля його ніг.
Натовп розступився, тіло гепнулося об землю, розбризкуючи навколо згустки крові і мозку, і залишилося лежати нерухомо, нагадуючи роздавленого жука своїм спотвореним панциром.
Лучники на вежі, жахаючись, відсахнулися від бійниць і кинулися втікати вниз, охоплені панікою. На майдані їх зустріли радники, які вискочили з палацу, люто працюючи мечами.
Пеллійські лицарі пустили коней ускач, намагаючись загубитись у вулицях міста, та натовп оточив їх і розірвав на шматки. Місто вирувало, тут і там ще можна було помітити меч, що скажено крутився серед густого лісу списів, проте бойовий клич пеллійців, передсмертні хрипи поранених і благання про пощаду геть заглушав кровожерний рев сотень і тисяч глоток.
А високо над цим виром стояв на вежі, склавши руки на грудях і гучно регочучи, чоловік. Він сміявся над шаленіючим унизу натовпом, над недолугими пеллійцями і над самим собою.
Вечорове сонце кидало яскраві відблиски на води Тібора, що омивали південні бастіони Шамара. Знесилені й змучені захисники міста знали, що лише небагатьом із них доведеться побачити наступний схід сонця і скупатися в теплі його проміння.
Намети з’єднаних армій, що облягали місто, вибілили рівнину за річкою, немов щойно впалий сніг. Поступаючись супротивнику в чисельності, захисники Шамара не могли перешкодити його переправі через Тібор, і їм залишалося лише з безсилою злістю спостерігати, як орди завойовників безперервним потоком котяться мостом зі зчеплених барж, нагромаджуючись на їхньому березі.
Страбонус не зважився йти далі, залишивши за спиною сильну аквилонську фортецю, і послав у глиб країни лише кілька загонів легкої кінноти, аби ті сіяли паніку в стані ворога, сам же заходився зведенням поряд з містом облогових веж.
Флотилія човнів, пригнаних людьми Амальруса, заякорилася навпроти міських стін. Деякі з човнів уже пішли на дно, розбиті вщент величезними брилами, влучно посланими міськими катапультами, проте інші гойдалися на якірних ланцюгах, а з їхніх носів і з кошиків на високих щоглах лучники, ретельно прикриваючись солом’яними матами, посилали у бік міста смертоносні стріли. А цими лучниками були шеміти, про яких розповідали, що всі вони народжуються з луками у руках і сагайдаками за спиною.
Підтягнуті по суші, балісти Страбонуса закидали місто камінням і балками, густо втиканими сталевими цвяхами. Ці снаряди легко пробивали дахи будинків і зводили з розуму городян, оскільки товкли людей, неначе мух. Тарани невпинно били в кам’яні стіни, сапери, вгризаючись у землю, немов кроти, рили глибокі підкопи під бастіонами. Фортечний рів, перегороджений з одного кінця дамбою, був по самісінькі краї засипаний землею і завалений людськими і кінськими трупами. Під стінами діловито порпалися воїни в сталевих обладунках, не звертаючи уваги на потоки розтопленої смоли, що лилася зі стін з величезних чанів. Одні з них рубали браму, інші тягнули довгі драбини, котили облогові вежі із лучниками і пікінерами.
Рештки надії почали залишати захисників міста, хоча п’ятнадцять сотень із них усе ще відбивали атаки
