Муріло відчув, що кров кинулася йому в обличчя, але він зібрався на силі, рішуче відсунув портьєру і зробив крок у коридор. Так, який вовтузився з портьєрами на протилежному боці зали, обернувся, побачив юнака й із ревом помчав до нього. Яскраво-червоний каптур мантії спав йому на плечі, оголивши чорну безформну голову, а чорні лапи, забруднені кров’ю, загрозливо простягалися вперед, із роззявленої пащі стирчали величезні жовті ікла, короткі криві ноги з дивною легкістю несли могутнє тіло.
Юнак повернувся й побіг униз коридором, кудлате чудовисько переслідувало його. Коли воно проскочило повз портьєру, за якою причаївся варвар, той стрибнув Таку на спину й миттю встромив у неї кинджал. Так пронизливо вискнув і разом із ворогом, що вчепився в нього мертвою хваткою, упав на підлогу. Муріло притиснувся до стіни й уважно стежив за живим клубком, який із гарчанням і виском котився коридором. Важко було розгледіти деталі, настільки стрімко рухався кожен із супротивників. Юнак устиг, однак, помітити, що варвар усе ще сидить на спині мавполюдини, обхопивши її тулуб ногами й шалено орудуючи кинджалом. Так щосили намагався підтягти голову супротивника до своєї величезної пащі, нетерпляче клацаючи могутніми щелепами.
На тілі мавполюдини зяяли страшні рани, будь-яка з них негайно відправила б на той світ звичайну людину, Так спливав кров’ю, але мав ще достатньо сил, аби розірвати на дрібні шматки й Конана, і його супутників. Кімерієць бився, немов дикий звір, — мовчки, сопучи від напруги. Він знову й знову встромляв кинджал у спину, боки й шию чудовиська, але чорні кігті бестії роздирали його тіло, а сталевий захват гігантської лапи невідворотно підтягав голову до гострих іклів.
Муріло знайшов-таки момент, підскочив ближче і щосили вдарив мавполюдину по голові кріслом, підхопленим десь дорогою. Важке крісло відскочило від кудлатого лоба, але приголомшений монстр на якусь мить послабив захват, і Конан, важко дихаючи й захлинаючись кров’ю, до рукоятки встромив клинок у серце чудовиська.
По тілу Така пробігла дрож, м’язи його звело судомою, мавполюдина хотіла схопитись, але зуміла лише трохи підвестися з підлоги на передніх лапах, вирячила очі й осіла наче мертва. Кінцівки її конвульсивно сіпнулися й застигли.
Конан поволі підвівся на ноги. Він стояв, хитаючись, і мовчки витирав зворотним боком долоні піт і кров, що заливали йому очі. Кров капала з його пальців і кинджала, а з плечей, стегон і торса стікала тонкими цівками. Муріло підбіг, щоб допомогти, але варвар відсторонив його нетерплячим жестом:
— Зі мною все гаразд, — насилу вимовили його розпухлі губи. — Ось коли не буде вже сили підвестись, тоді справи кепські. Але чашу-другу вина я б зараз перекинув.
Набонідус приголомшено, наче не вірячи власним очам, дивився на нерухомого Така. Чорне кудлате тіло чудовиська ще покривали залишки роздертої на шматки сутани, і це надавало йому гротескового вигляду — монстр був схожий на людину більше, ніж на звіра.
Кімерієць, певне, думав про те ж саме, коли сказав:
— Я сьогодні переміг чоловіка, а не звіра. Це був гідний супротивник, і мої жінки складуть пісню про те, як я відправив його душу до країни вічної пітьми.
Набонідус нахилився й підняв із підлоги ключі на золотому ланцюжку, вони були, очевидно, зірвані з могутньої шиї мавполюдини в запалі битви. Жрець жестом запросив супутників іти за ним і попрямував до круглої зали. Відкривши одні з дверей, він так само перший ступив до яскраво освітленої, як і всі інші, зали. Підійшовши до вишукано накритого столу, Червоний Жрець наповнив вином кришталеві келихи і подав їх юнакові й варвару. Коли ті втамували спрагу, він сказав:
— Але ж яку ніч ми пережили! Вже розвиднюється. Отже, що ви збираєтеся робити далі?
— Якщо ти даси мені все потрібне, я перев’яжу рани Конанові, — відповів Муріло.
Набонідус кивнув головою й пішов до виходу. Якась ледь помітна напруженість у його ході змусила юнака насторожитись…
Набонідус, ступивши на поріг, раптом обернувся й подивився на них, його очі сяяли жорстокою радістю, а тонкі губи кривились у беззвучній усмішці.
— Такий же негідник, — у його голосі прозвучало глузування, — але не такий же дурень. Дурень тут один — це ти, МурілоІ
— Про що ти? — юний аристократ зробив крок до жерця.
— Назад! — голос Набонідуса хльоснув, немов бичем.. — Ще крок, і я вас знищу!
— Але ж ти присягнувся!.. — крикнув Муріло.
— Я присягнувся, що забуду про твої махінації, проте я не присягався, що не скористаюся слушною нагодою, щоб покінчити з тобою. Невже ти справді гадав, що я знехтую такою нагодою? За нормальних обставин я не зважився б розправитися з тобою без благословення короля, але ж про те, що тут. станеться, ніхто ніколи не дізнається — ви розчинитесь у їдкій рідині разом із Таком та йолопами-сепаратистами, і сліду від вас ніде не залишиться. Ах, яка ніч! Щоправда, я залишився без слуг, зате позбувся всіх ворогів. Ані руш, кажу я вам! Я стою на порозі, й варто мені смикнути за шнур, як ви підете просто до пекла! У кожній із кімнат мого будинку є якась пастка — у цій не сірий лотос, а щось навіть більш швидке. Так от, Муріло, ти…
Швидко, так що ніхто не встиг навіть оком змигнути, Конан схопив стілець і жбурнув ним у жерця. Набонідус інстинктивно здійняв руку, проте не встиг — важкий снаряд влучив йому просто в голову. Червоний Жрець похитнувся й упав долілиць, біля його голови розлилася темно-червона калюжа.
— Еге ж, кров усе-таки червона, — пробурмотів кімерієць.
Муріло відчув, що під ним підгинаються коліна, — раптове полегшення позбавило його решти сил, і він був змушений спертися на стіл, аби не впасти. Відкинувши тремтячою рукою мокре від поту волосся, він сказав:
— Світає. Треба втікати звідси, доки в якусь нову халепу не вскочили. Якщо нам удасться перелізти через мур непоміченими, ніхто нас навіть не запідозрить у тому, що тут сталося, — хай гвардія поморочить над цим голови.
Муріло пересмикнуло, коли він подивився чна тіло Червоного Жерця, яке плавало в крові.
— Бовдуром виявився все ж таки жрець — коли б він не базікав стільки…
— Гм, — спокійно сказав Конан. — Він дістав те, на що заслуговував і що дістав би рано чи пізно, як і будь-який інший негідник. Треба було б обшукати будинок, але ти, певне, маєш рацію: пора виносити звідси ноги!
Коли вони опинились у безпечному місці, Муріло обернувся до Конана:
— Червоний Жрець пішов до іншого світу, і мені тепер у цьому місті нема кого боятися. Але що буде з тобою, друже? Історія з жерцем бога Ану ще у всіх на язиках…
— Та набридло мені це ваше місто, — широка усмішка осяяла обличчя Конана. — Ти щось там говорив про коня, який чекає в Щурячій Норі. Перевірю-но я його баскість дорогою до сусіднього королівства. Попереду багато доріг, і ще не скоро мене занесе на ту, якою пішов цієї ночі жрець Набонідус.
…Скакун, подарований юним аристократом, дійсно виявився баским, бо зрештою заніс нашого героя аж до Турану, де той поступив на службу в армію короля Ілдиза. Ще й до того досконало володіючи багатьма військовими мистецтвами, він додав до них стрільбу з лука й те, що згодом стали називати джигітовкою. Справ у Ілдиза вистачало, і за неповні два роки Конан устиг побувати в різних країнах, навіть таких екзотичних, як Меру, Вендія, Гірканія й Кусан. Проте суперечка з безпосереднім начальником, як говорили, через дівчину, змусила варвара дезертирувати, і він повернувся до рідних. країв. Коли його одноплеменці вже вкотре вчинили набіг на одвічних ворогів — ванів, він, певна річ, не залишився осторонь…
ДОНЬКА КРИЖАНОГО ГІГАНТА
…І ось стихнув брязкіт мечів і сокир. Замовкли крики побоїща. Тиша опустилася на скривавлений сніг. Біле холодне сонце, яке сліпило, блищало на поверхні льодовиків, спалахувало тепер на погнутих обладунках і поламаних клинках там, де лежали вбиті. Мертві руки міцно тримали зброю. Голови,
