хмаринка доповзла до ґрат, закриваючи їх від очей дівчини. Як туман, проникла вона крізь стрижні й огорнула горян. З густих клубів пролунав здавлений стогін, ніби хтось занурювався під воду.
Хемса доторкнувся до плеча дівчини, яка дивилася на це широко розкритими від здивування очима. Вона обернулася і мовчки пішла за ним, увесь час озираючись через плече. Мла потроху стала розсіюватися: просто біля ґрат була видна пара взутих у сандали ніг, що стирчали вгору, а також неясні абриси42 семи нерухомих, лежачих безладно тіл.
— А зараз осідлаємо верхового коня, швидшого за будь-якого зі скакунів, вирощених у стайнях смертних, — сказав Хемса. — Будемо в Афгулістані ще до сіанку.
4. ЗУСТРІЧ НА ПЕРЕВАЛІ
Деві Жазміна не могла пригадати жодної подробиці свого викрадення. Раптовість і швидкість, із якою відбувалися події, приголомшили її, в пам’яті залишилися тільки окремі моменти: паралізуючі обійми могутніх рук, очі викрадача і його обпалююче її шию дихання. Стрибок через вікно на зубці стіни, скажений біг по сходах і дахах, коли її паралізував страх висоти, потім спритний спуск по канату, прив’язаному до ангулу (викрадч спустився по ньому миттєво, перекинувши онімілу жертву через плече), — все це залишило в пам’яті Деві лише невиразний слід. Трохи краще вона пам’ятала швидкий біг людини, що несла її з дитячою легкістю, тінь дерев, стрибок у сідло балканського жеребця, що дико іржав і пирхав. Потім були скажені перегони й стукіт копит, що висікали іскри на кам’янистій дорозі до передгір’я.
Коли до неї повернулася здатність мислити, першим її відчуттям були скажена лють і сором. Вона була у відчаї. Правителі золотих королівств на півдні від Гімелії шанувалися всіма майже як боги, а вона ж була Деві Вендії! Нестримний гнів узяв верх над страхом. Вона несамовито крикнула і почала пручатися. Вона, Жазміна, перекинута через луку сідла горського вождя, немов звичайна дівка, куплена на торжищі! Конан тільки обійняв її міцніше, і Жазміна вперше в житті підкорилася силі. Його руки залізними обіймами охопили стан дівчини. Конан поглянув на неї й широко посміхнувся. В світлі зірок виблискували білі зуби. Вільно опущені поводи лежали на розметаній гриві жеребця, який мчав усіяною валунами дорогою, напружуючи в останньому зусиллі всі м’язи й сухожилля. Але Конан без зусиль, майже недбало, утримувався в сідлі, наче не вершник, а кентавр43 мчав гірською стежкою.
— Псюко! — вигукнула Жазміна, трясучись від гніву, сорому й безсилля. — Ти насмілюєшся… насмілюєшся! Заплатиш за це головою! Куди мене везеш?
— У село афгулів, — відповів той, озираючись через плече.
Вдалині, за пагорбами, які вони минули, на стінах фортеці мерехтіли вогники смолоскипів; він помітив також відблиск світла. Це свідчило про те, що відкрили велику браму. Конан голосно засміявся, сміх його звучав, як гірський потік.
— Губернатор вислав у погоню за нами верхівців, — сказав він з насмішкою. — О Кром, залучимо їх до маленької кінної прогулянки! Як ти гадаєш, Деві, поміняють вони сімох горян на кшатрійську князівну?
— Швидше вишлють армію, щоб повісити тебе разом із твоїм чортовим родом, — пообіцяла вона йому переконливо.
Він радісно засміявся й сильніше притиснув її до себе, всідаючись зручніше. Але Жазміна визнала це новою образою і відновила свою марну боротьбу, поки не дійшла висновку, що ці її спроби звільнитися тільки тішать його. Крім того, від метушні її ефірне шовкове убрання, що маяло на вітрі, мало жахливий вигляд. Вона вирішила, що краще буде зберігати гордовитий спокій, і поринула в гнівне мовчання.
Але гнів змінило здивування, коли вони досягли входу в ущелину Забар, зяючого, немов пролом у темній стіні скелі, що загородила їм дорогу, як величезний бруствер. Здавалося, якийсь велетенський ніж вирізував цей прохід у суцільній скелі. По. обидва боки піднеслися на сотні футів круті схили, ховаючи вихід у долину в непроглядній пітьмі. Навіть Конан не міг роздивитися в ній нічого, але, знаючи, що за ним погоня з фортеці, і пам’ятаючи дорогу, він не притримував коня. Величезний звір ще не виявляв ознак утоми. Немов блискавка, вони промчали дорогою по дну полонини, вибралися на схил і переправилися через найнижче місце гребеня, обіч якого кірочки зрадницького сланцю підстерігали необережний крок, а потім обсипалися на дорогу, що тяглася уздовж лівої стіни ущелини.
У густій темряві навіть Конан не міг помітити засідки, влаштованої забарськими горянами. Вони з Жазміною саме проїздили біля темного отвору однієї з бічних балок, коли в повітрі просвистів спис і вдарив у круп коня. Величезний жеребець спіткнувся, пронизливо заіржав і з усього маху впав на землю. Проте Конан, помітивши кинутий спис, відреагував зі швидкістю блискавки.
Він зіскочив з пораненого коня, тримаючи дівчину в обіймах, аби вона не вдарилася об сланець. Приземлився на ноги, як кіт, заштовхнув полонянку в розколину і обернувся, вихопивши кинджала.
Жазміна, збита з пантелику раптовістю подій, не розуміючи, що, власне” сталося, побачила щось темне, що з’явилося з мороку ночі, почула тупіт босих ніг на скелі і шерех тертя об тіло лахміття. Помітила блиск сталі, короткий обмін ударами, і в темноті пролунав жахливий хрускіт, коли Конан розтрощив супротивникові голову.
Кімерієць відстрибнув і причаївся під прикриттям скель. У темряві був чутний якийсь рух, і раптом гучний голос заревів:
— Що таке, собаки? Хочете ушитися? Уперед, кляті! Хапайте їх!
Конан затремтів, глянув у темряву і закричав:
— Це ти, Яр Афзале?
Пролунали здивовані вигуки й тихе запитання:
— Конане, це ти?
— Так! — засміявся кімерієць. — Ходи сюди, старий бандите. Я убив одного з твоїх хлопців.
Між скель почалася метушня, замигтів вогник, виріс у світле полум’я смолоскипа і, мерехтячи, став наближатися до них. У міру того, як він наближався, все ясніше в темряві проступало бородате обличчя. Чоловік, що тримав смолоскипа, підняв його вище і витягнув шию, вдивляючись у сланцевий лабіринт, у другій руці він тримав величезну криву шаблю. Конан вийшов уперед, ховаючи свого кинджала, а незнайомець, угледівши його, радісно гаркнув:
— Так це Конан! Виходьте з-за скель, псюки! Це Конан!
У колі світла з’явилися й інші: дикі, обідрані, бородаті чоловіки з похмурими поглядами, з довгими ножами в руках. Жазміну вони не помітили, тому що кімерієць затулив її своїм могутнім тілом. Дівчина крадькома визирнула зі своєї схованки і вперше за цю ніч відчула, що у неї по тілу поповзли від страху дрижаки. Ці чоловіки були схожі швидше на вовків, ніж на людей.
— На кого ти полюєш уночі, Яр Афзале? — запитав Конан велетня, який, немов бородатий вампір, вищирив зуби.
— Хто знає, що може попастися в темряві? Ми, вазули, — нічні птахи. А як твої справи, Конане?
— У мене полонянка, — відповів кімерієць і, відсунувшись убік, відкрив зіщулену Жазміну.
Протягнувши довгу руку в розколину, витягнув тремтячу вендійку.
Жазміна втратила свою колишню величаву поставу. З побоюванням поглядаючи на бородаті лиця людей, що зібралися навколо, відчувала щось подібне до подяки до людини, яка обіймала її жестом володаря. Хтось підніс ближче смолоскип, стало чутне галасливе сопіння, тому що у горян, які побачили дівчину, перехопило дух.
— Це моя полонянка, — застеріг Конан, багатозначно поглядаючи на мерця, що лежав тут же за колом світла. — Я їхав із нею в Афгулістан, але ви убили мого коня, а за мною — кшатрійська погоня.
— Поїхали з нами в наше село, — запропонував Яр Афзал. — В ущелині заховані наші коні. Нас в темряві нікому не вистежити. Кажеш, погоня недалеко?
— Так близько, що вже чутний стукіт копит по камінню, — сумно відповів Конан.
Вазули не стали гаяти час, відразу ж загасили смолоскип, і обірвані постаті потонули в мороці. Конан схопив Деві на руки, вона не чинила опору. Гостре каміння ранило її зніжені ноги, на яких були тільки м’які
