голос крикнув, аби мене вбили. Я знаю, що цей голос не належав нікому з воїнів чи жінок, що товпилися біля хатин. Схоже було, щоо звучав він зверху.
Жазміна нічого не відповіла. Подивилася на кручі високих хребтів і затремтіла. Цей сумний пейзаж наповняв її душу відчаєм. У цьому похмурому, порожньому краю могло статися все що завгодно. Людям, народженим на гарячих рівнинах багатого Півдня, віковічні традиції навіювали віру в те, що цю землю огортає туман таємниці й небезпеки.
Сонце було вже високо в небі, дошкуляючи нестерпною спекою, та все ж таки повіваючий раптовими поривами вітер, здавалося, зірвався з крижаних круч. Якоїсь миті Жазміна почула вгорі свист, який не був схожий на посвист вітру, і, глянувши на Конана, котрий уважно вдивлявся в небо, зрозуміла, що і він побачив у цьому щось незвичайне. Дівчині здалося, що блакитним небом промчала якась неясна смуга, наче щось швидко пролетіло в них над головами, та вона не була певна, що це їй не привиділося. Вони не стали це обговорювати, проте Конан непомітно перевірив, чи легко виймається кинджал із піхов.
Вони поїхали ледве помітною стежкою, що опускалася в таку глибоку ущелину, до дна якої ніколи не досягало сонце. Іноді стежка підіймалася так високо на круті схили, що, здавалося, вони зараз обсиплються під ногами, або вела по гострих, як ніж, гранях, зі схилами по обидва боки стежини, що схили ці зникали у бездонних, оповитих голубуватою млою прірвах.
Коли вони досягли вузького тракту, що зміївся поміж схилами, вже вечоріло. Конан натягнув поводи й спрямував коня на південь, майже перпендикулярно до попереднього напрямку їхньої подорожі.
— Ця дорога веде в село галзаїв, — пояснив він. — їхні жінки ходять тут по воду. Тобі потрібний новий одяг.
Поглянувши на свій легкий одяг, Жазміна вирішила, що він має рацію. Її черевички з парчі були порвані — так само, як сукня і шовкова білизна, які тепер мало що прикривали. Одяг, підхожий для вулиць Пешкаурі, не годився для кам’янистої Гімелії.
Доїхавши до повороту, Конан зліз і допоміг Жазміні зійти з коня. Вони чекали досить довго. Нарешті Конан, задоволений, кивнув головою, хоча дівчина нічого не помітила.
— Іде жінка, — сказав він.
Жазміна в раптовому пориві переляку схопила його за руку.
— Ти… ти не уб’єш її?
— Як правило, я жінок не вбиваю, — відповів Конан, — хоча деякі з цих горянок — справжні вовчиці. Ні, — посміхнувся він, немов почувши хороший жарт, — я її не уб’ю. В ім’я Крома, навіть заплачу їй за речі! Це тобі подобається?
Він дістав жменю золотих монет і заховав їх назад, залишивши найбільшу монету. Деві з полегшенням кивнула головою. Їй здавалося звичайним явищем те, що чоловіки вбивають і гинуть, та при думці про те, що вона могла б бути свідком убивства жінки, її тіло пройняло тремтіння.
Нарешті з-за повороту вийшла довгоочікувана жінка, висока худа галзайка з величезним порожнім бурдюком. Угледівши їх, вона зупинилася мов укопана, бурдюк випав у неї з рук. Вона зробила рух, ніби збиралася втікати, та одразу ж зміркувала, що Конан досить близько від неї, аби їй вдалося утекти, і стояла спокійно, дивлячись на них із острахом і цікавістю.
Конан показав їй золоту монету.
— Якщо віддаси цій жінці свій одяг, — сказав він, — віддам тобі цю монету.
Горянка відреагувала одразу ж. Широко посміхнувшись від здивування й задоволення, вона з типово горським презирством до умовностей охоче скинула з себе вишиту безрукавку, зняла пишну спідницю, штани й сорочку з широкими рукавами, а також шкіряні сандалії. Згорнувши все у вузлик, віддала його Конану, а він передав це здивованій Жазміні.
— Іди за скелю і переодягнися там, — наказав він, ще раз доводячи цим, що він не гімелійський горянин. — Згорни свій одяг у вузлик і принеси мені, коли переодягнешся.
— Гроші! — верескливо зажадала галзайка, пожадливо простягаючи руку. — Золото, яке ти обіцяв.
Кімерієць кинув їй монету. Жінка зловила її в повітрі, куснула для проби, потім заховала у волосся, нахилилася, підняла бурдюк і пішла собі далі, позбавлена як сорому, так і одягу.
Конан чекав з деяким нетерпінням, поки Деві вперше в житті вдягнеться сама. Коли вона вийшла з-за скелі, він вилаявся від подиву, і Жазміна відчула прилив дивного хвилювання, побачивши неприховане захоплення, написане у нього на обличчі. Вона відчула сором, замішання й пиху, якої досі не відчувала, а від його палкого погляду її пройняв трем. Конан поклав важку долоню на її плече і, повертаючи Деві, оглянув її з усіх боків.
— О Кроме! — сказав він. — У тому спадаючому, неземному вбранні ти здавалася холодною, байдужою і далекою, як зорі! Тепер ти — жінка з плоті й крові! Ти пішла за скелю як Деві Вендії, а вийшла як горська дівчина — та в тисячу разів прекрасніша, ніж усі діви Забара! Була богиня, тепер — жінка!
Він з силою ляснув її по спині, і Жазміна, зрозумівши це лише як знак своєрідної пошани, не образилася. Разом з одягом вона немов сама змінилася. Нею оволоділи досі стримувані почуття й бажання, ніби, скинувщи королівський одяг, вона позбулася упереджень і умовностей.
Про те Конан не забував про небезпеку, що загрожувала їм. Що більше вони віддалялися від Забара, то менш вірогідною ставала зустріч із кшатрійськими загонами, та він все одно весь час прислухався до відгомонів, що свідчили про те, що мстиві вазули з Курума йдуть їхнім слідом.
Влаштувавши Деві в сідлі, Конан сам вихопився на коня і знову спрямував його на захід. Згорток з одягом, який дівчина дала йому, він закинув у тисячофутову прірву.
— Навіщо ти зробив це? — запитала вона. — Чому не віддав одяг дівчині?
— Вершники з Пешкаурі прочісують гори, — сказав він. — Горяни у відповідь нападатимуть на них, а ті — нищитимуть села, які їм трапляться. Вони можуть попрямувати й на захід. Якби вони знайшли дівчину в твоєму одязі, то тортурами примусили б її говорити, і вона могла б навести їх на наш слід.
— А що вона зараз робитиме? — запитала Жазміна.
— Повернеться в село і скаже, що на неї напали. Швидше за все, за нами вишлють погоню. Та спочатку вона має набрати води: якщо вона наважиться повернутися без неї, буде бита. Це дає нам запас часу. Нас ніколи не зловлять. Ще до заходу сонця ми перетнемо кордон Афгулістану.
— Тут зовсім не видно людських селищ, — зауважила Жазміна. — Навіть для Гімелії цей район надто безлюдний. Ми не зустрічали жодної прокладеної людьми дороги відтоді, як облишили тракт, на якому зустріли галзайку.
У відповідь він показав рукою на північний захід, де вона побачила вершину, оточену загостреними скелями.
— Це Імш, — сказав Конан. — Гірські племена будують свої села якнайдалі від цієї гори.
Жазміна скам’яніла.
— Імш, — прошепотіла вона. — Гора Чорних Чаклунів!
— Так говорять, — відповів він. — Я ще ніколи не наближався до неї. Ми відхилилися на північ, аби не зіткнутися з кшатрійськими воїнами, вони могли б заглибитися аж до цих місць. Уторований шлях з Курума в Афгулістан лежить південніше. Цей шлях — давній, його рідко хто використовує.
Жазміна пильно вдивлялася в далеку вершину. Тоді стиснула руки так, що нігті врізалися в долоні.
— Скільки потрібно часу, аби доїхати звідси до Імша?
— Решту дня й цілу ніч, — відповів він з посмішкою. — Хочеш туди поїхати? В ім’я Крома, там не місце для простого смертного, судячи з того, що розказують горяни.
— Чому вони не зберуться й не уб’ють демонів, котрі там оселилися? — запитала вона.
— З мечами проти чаклунства? Крім усього, чаклуни не втручаються в людські справи, хіба що хтось їм вставляє палиці в колеса. Я ніколи не бачив жодного з них, хоча розмовляв з людьми, які присягалися, що їх зустрічали. Говорили, що під час сходу чи заходу сонця бачили серед скель жителів Імша — високих мовчазних чоловіків у чорних тогах.
— А ти? Побоявся б на них напасти?
— Я? — думка про це видалася йому несподіваною. — Ну, якщо б вони мені перейшли дорогу, то сталося б так: або я, або вони. Хоча в мене поки що немає причин для сварки з ними. Я прибув у гори, щоб
