залишився б живим, відбувшись численними переломами рук, ніг і ребер. Як кішка падає на чотири лапи, так приземлився й Конан, не випускаючи з руки шаблі. Внутрішньо ціпеніючи від дівочого крику, що ударив у вуха, він схопився на ноги, вишкіривши зуби, і побачив Наталу, що відчайдушно звивалася в обіймах чогось настільки огидного, що не могло бути нічим іншим, як породженням чорної пекельної безодні. Будь-хто з людей, побачивши цього жахливого монстра, був би паралізований жахом. Будь-хто, тільки не Конан. Його очі заволокла червонувата мла шалу, жадання крові затьмарило мозок — і він кинувся на чудовисько. Кинувши свою жертву, монстр ніби обернувся до нежданого супротивника, шабля якого розітнула повітря, пролетіла крізь чорні клуби тіла-не тіла і черконула по кам’яній стіні, висікаючи сніп блакитнуватих іскор. Конан, який очікував набагато більшого опору чорної субстанції, утратив рівновагу й упав на коліна. Коли він схопився на ноги, чорна хмара вже сиділа на його плечах. Варвару здавалося, що його захльостують хвилі якоїсь драглистої рідини, — він рубав їх шаблею, розривав і розтинав кинджалом, по його обличчю суцільним потоком тік якийсь бруд, імовірно, кров чудовиська. Конан не знав, чи відсікає він щупальця, чи якісь інші органи монстра, чи врубується в саме його тіло, що знов і знов зливалося в однорідну масу. Йому вже починало здаватися, що він б’ється не з одним, а з безліччю пекельних істот, котрі гризуть, дряпають, колють, б’ють його з неймовірною силою. Він відчував ікла й кігті, що розривали його тіло, відчував гнучкі, але тверді, немов сталь, чи то щупальця, чи то ліани, що обвивали його руки і ноги. До того ж щось, схоже на хвіст скорпіона з гострою шпилькою на кінці, молотило по його спині, шиї, грудях, розтинаючи до кісток шкіру і м’ясо й уприскуючи в кров отруту, що розтікалася пекучим вогнем по всьому тілу. Сплетені в щільний клубок людина і чудовисько викотилися зі світлого кола й опинилися в абсолютній темряві. Забувши в запалі битви про гидливість, варвар уп’явся зубами в тіло ворога й мало не виблюнув, коли це “щось” із скреготом і писком пружно вислизнуло з його щелеп.
Вони котилися далі й далі коридором. Варвар почав уже непритомніти від ран і болю, коли побачив високо над собою величезну жаб’ячу пащу, помітну через тьмяне світло, що проникало звідкись, здавалося, з її середини. Кімерієць зібрався на силі і з хрипким криком рвонувся, неначе вовк до горла, до цієї жахливої пащі. Його вірна шабля занурилася в неї по руків’я, і раптом безформна маса, що поглинула Конана, конвульсивно здригнулася. Сильна судома звела й одразу ж відпустила пекельне тіло-не тіло, яке раптом, поспішаючи, поповзло по нерівній підлозі коридору, тягнучи за собою варвара, котрий уперто чіплявся за руків’я шаблі, застряглої десь глибоко в пащі монстра. Рух чудовиська прискорювався, кімерійця трясло, давило, м’яло, але він не здавався, лютими ударами кинджала роздираючи на частини драглисту масу.
Зненацька з неї вдарило якесь дивне фосфоресціююче світло прямо в очі Конану, і той відчув раптом, що тіло, яке клуботилося, здригалося конвульсіями, кудись зникло, а його рука з шаблею зависла в порожнечі. Він лежав на ослизлому краю якогось бездонного колодязя, в глибінь якого летіло, виблискуючи, ніби метеор, тіло чудовиська. Притиснувшись щокою до брудної кам’яної плити, він дивився, не маючи сил відвести очей від світлої кулі, котра швидко зменшувалася і назустріч якій з глибини раптом почала підійматися темна блискуча поверхня, що зрештою поглинула фосфоресціюючу цятку. В таємній безодні сколихнувся тьмяний вогник — і тут же згас. Запанували мертва тиша й цілковитий морок.
Натала з останніх сил намагалася звільнитися, скинути шнур, що боляче врізався в зап’ястя рук. Її погляд невідривно стежив за краєм пітьми, що згущувалася за колом світла. Там зник Конан, захоплений демоном, і дівчина, напружуючи слух, ще деякий час чула сопіння варвара, свист його шаблі й гуркіт ударів, потім шерех, схожий на шум лавини, що сповзає з гір, який змінився глухою й мертвою тишею. Голова Натали схилилася на груди, тіло мляво обвисло на шовковому шнурі.
Вона отямилася, почувши кроки, підвела голову й побачила варвара, що випірнув із темряви. Зітхання, яке виражало водночас полегшення й жах, вирвалося з її опухлих, пересохлих вуст і луною понеслося нескінченним коридором. Обличчя варвара було суцільним синцем, неначе хтось довго й старанно бив по ньому колодою, кров із розсіченої на голові шкіри заливала очі, губи покусані й розбиті, руки, ноги й усе тіло покривали глибокі рани. Найгірший вигляд мали груди й шия; вони почорніли й опухли, шкіра звисала з них шматтям, здавалося, їх довго й безжально шмагали батогом.
— Ой, Конане! — ридала Натала. — Як тобі дісталося!
Опухлі губи кімерійця спотворила гримаса презирливої зневаги до власних ран. Він важко дихав, і його волохаті, залиті потом і кров’ю груди здіймалися і спадали, немов ковальський міх. Він ледве дотягнувся до шовкового шнура на зап’ястях дівчини, перерізав його кинджалом і притиснувся до стіни, ширше розставивши тремтячі ноги, аби не впасти. Натала притулилася до його плеча й гірко заплакала.
— О Конане! Ти вмираєш!
— Не можна битися з демоном, — прошепотів він ледь чутно, — і залишитися неушкодженим.
— Ти його убив? — запитала вона з надією в голосі. — Ти убив його, Конане?
— Не знаю. Він провалився в якийсь колодязь. Я не знаю, чи страшна йому взагалі сталь…
— О, твоя спина! — сплеснула вона долоньками. — Що він із нею зробив!
— Це хвостом, — Конан скривився від болю. — Він був твердий, немов зі сталі, і опікав вогнем. Та найгірше — ці його щупальця, вони душили та м’яли мене, немов сотня пітонів. Готовий посперечатися, що всі мої кишки розповзлися по животу, як змії.
— І що нам тепер робити? — схлипнула дівчина.
Він подивився вгору. Кришка пастки була щільно зачинена, жодного звуку не долинало зверху.
— Там не пройдемо, — пробурчав він. — Там повно трупів і, певне, засідка. Вони гадають, що з нами покінчено, чи просто бояться спускатися в ці коридори. Виколупай он той камінчик, що світиться. Я, коли йшов сюди, наткнувся на кілька бічних коридорів. Підемо одним із них. Не здихати ж нам тут.
Затиснувши в лівій руці камінчик-світильник, а в правій — скривавлену шаблю, кімерієць попрямував униз коридором. Він ішов поволі, кожний крок давався йому з величезними зусиллями. В його скронях пульсував тупий біль, він щомиті облизував запечені губи.
Через деякий час камінь тьмяно висвітив чорний отвір у стіні, в який Конан і звернув, ані миті не вагаючись. Скільки вони йшли цим чорним тунелем, Натала не знала, але зрештою дісталися до якихось сходів, видерлися по них і зупинилися під кам’яними дверима, замкнутими на золотий засув.
Дівчина нерішуче подивилася на велетня, що похитувався на ослаблих ногах і у млявій долоні якого тремтів слабкий вогник. По стінах метались і розгойдувались їхні величезні тіні.
— Відчиняй же! — бурмотів Конан. — Там на нас чекають. О Кроме! Я принесу тобі таку жертву, про яку в цьому місті ніхто не має жодного уявлення.
Натала зрозуміла, що варвар марить. Вона вийняла з його скривавленої руки камінь-світляк, витягнула золотий шворінь і відкрила засув. Двері виявилися завішеною зсередини золотистою шовковою тканиною. Бритунка обережно відсунула завіску й заглянула за неї. Перед її очима постала зовсім порожня кімнати, лише в самому її центрі шумів сріблястий фонтан.
Широка долоня варвара лягла на її плече.
— Відійди убік, дівчино! — пробурмотів він. — Зараз тут буде жарко!
— Тут нікого немає, — заспокоїла вона його. — Це вода шумить.
— Вода, — облизав він почорнілі губи, — хоч нап’ємося перед смертю.
Вона взяла його за руку і, немов сліпого, повела, обережно ступаючи, до фонтана, із завмиранням серця очікуючи, що ось-ось до кімнати ввірвуться воїни в пурпурних туніках.
— Я постережу, а ти пий, — сказав насилу Конан.
— Пий, пий, я не хочу. Приляж сюди, я омию твої рани.
— Не чую дзвону мечів, — здивувався він, протираючи очі, немов намагаючись зірвати з них якусь пелену.
— Тут нікого немає, Конане.
Він навпомацки відшукав край чаші фонтану, нахилився, занурив лице в чисту, прозору рідину й пив, пив, пив, не в силах відірватися. Коли варвар підвів голову, Натала побачила, що безумство вже зникло з його очей. Він полегшено витягнувся на плитах біля фонтана, але вираз заклопотаності не полишив його знівеченого обличчя, а шабля так і залишилася стирчати в міцно стиснутому кулаці.
Вона омила його рвані рани й перев’язала найглибші з них бинтами з розірваної на широкі смуги
