дитині.
— Вона не така маленька, — відповів я начальникові. — Вона другий клас закінчила.
— Тим паче соромно, — сказав начальник, притискаючи до грудей щойно спіймане порося. — Ми їх тепер до вечора не зберемо!
Я докірливо глянув на Алісу, взяв кермо і перегнав машину до білого “Пегаса”.
“Пегас” у дні своєї корабельної молодості був швидкісним поштовим судном. Потім, коли з’явилися кораблі швидші й місткіші, “Пегас” переробили для експедицій. У ньому були просторі трюми, і він уже послужив і геологам, і археологам, а тепер пригодився й зоопарку. Полосков чекав нас, і не встигли ми привітатися, як він спитав:
— Придумали, куди три тонни діти?
— Дещо придумав, — мовив я.
— Розповідай!
Цієї миті до нас підійшла скромна бабуся в синій шалі й запитала:
— Ви не візьмете з собою маленької посилочки моєму синові на Альдебаран?
— Ну от, — махнув рукою Полосков, — цього ще бракувало!
— Зовсім малесеньку, — сказала бабуся. — Грамів на двісті, не більше. Ви уявляєте, як йому буде не одержати ніякого подарунка до дня народження?
Ми не уявляли.
— А що в посилці? — запитав делікатний Полосков, здаючись на милість переможниці.
— Нічого такого. Тортик. Коля так любить тортики! І стереоплівочка, на якій зображено, як його синок, а мій онучок учиться ходити.
— Несіть, — мовив понуро Полосков.
Я подивився, де Аліса. Аліса кудись пропала. Над космодромом сходило сонце, і довга тінь від “Пегаса” торкнулася будівлі космопорту.
— Слухай, — звернувся я до Полоскова, — ми перегонимо частину вантажу на Місяць рейсовим кораблем. А з Місяця буде легше стартувати.
— Я теж так думав, — сказав Полосков. — Про всяк випадок знімемо чотири тонни, щоб був запас.
— Куди посилочку передати? — спитала бабуся.
— Робот на вході прийме, — відповів Полосков, і ми з ним заходилися перевіряти, що вивантажити до Місяця.
Краєм ока я поглядав, куди поділася Аліса, і тому звернув увагу й на бабусю з посилочкою. Бабуся стояла в тіні корабля й тихо сперечалася з роботом-навантажувачем. За бабусею височів сильно перевантажений автовізок.
— Полосков! — покликав я, — зверни увагу.
— Ой, — сказав відважний капітан. — Я цього не переживу! Тигрячим стрибком він підскочив до бабусі.
— Що це?! — громовим голосом запитав він.
— Посилочка, — відповіла бабуся боязко.
— Тортик?
— Тортик. — Бабуся вже оговталася з переляку.
— Такий великий?
— Даруйте, капітане, — суворо мовила бабуся. — Ви що, хочете, щоб мій син один-однісінький їв присланий мною тортик, не поділившись зі своїми ста тридцятьма товаришами? Ви цього хочете?
— Я нічого більше не хочу! — сказав у розпачі Полосков. — Я лишаюсь дома і нікуди не лечу.
Ясно? Я нікуди не лечу!
Бій з бабусею тривав півгодини і закінчився перемогою Полоскова. Тим часом я пройшов у корабель і наказав роботам зняти з борту апельсини й гарнітур горіхового дерева.
Алісу я зустрів у найдальшому переході вантажного трюму і дуже здивувався зустрічі.
— Ти що тут робиш? — спитав я.
Аліса сховала за спину в’язку бубликів і відповіла:
— Знайомлюся з кораблем.
— Іди в каюту, — сказав я.
І поквапився далі.
Нарешті о дванадцятій ми закінчили перевантаження. Все було готове. Ми ще раз перевірили з Полосковим вагу вантажу — вийшов резерв у двісті кілограмів, отож можна було спокійно підніматися в космос.
Полосков викликав по внутрішньому зв’язку механіка Зеленого. Механік сидів біля пульта керування, розчісував свою руду бороду. Полосков нахилився аж до екрана відеофона і спитав:
— Можемо стартувати?
— Будь-якої миті, — відповів Зелений. — Хоч погода мені не подобається.
— Диспетчерська, — промовив Полосков у мікрофон, — “Пегас” просить зліт.
— Хвилиночку, — обізвався диспетчер. — У вас нема вільного місця?
— Жодного, — твердо сказав Полосков. — Ми пасажирів не беремо.
— Але, може, хоч чоловік п’ять візьмете? — попросив диспетчер.
— А навіщо? Невже нема рейсових кораблів?
— Усі перевантажені.
— Чому?
— Невже ви не знаєте? На Місяці сьогодні футбольний матч на кубок Галактичного сектора Земля — планета Фікс.
— А чому на Місяці? — здивувався Полосков, який не цікавився футболом і взагалі за дні підготовки до польоту відстав від дійсності.
— Простодушний чоловік! — сказав диспетчер. — Як же фіксіанці гратимуть при земному тяжінні? їм і на Місяці нелегко доведеться.
— Отже, ми їх обіграємо? — спитав Полосков.
— Хто знає, — відповів диспетчер. — Вони переманили з Марса трьох захисників і Сімона Брауна.
— Мені б ваш клопіт, — буркнув Полосков. — Коли даєте зліт?
— І все-таки ми переможемо, — втрутилася в розмову Аліса, яка непомітно проникла на місток.
— Авжеж, дівчинко, — зрадів диспетчер. — Може, візьмете вболівальників? Щоб відправити всіх охочих, мені треба вісім кораблів. Не уявляю, що робити. А заявки надходять і досі.
— Ні, — відрубав Полосков.
— Ну, справа ваша. Заводьте двигуни.
Полосков перемкнувся на машинне відділення.
— Зелений, — сказав він, — умикай планетарні. Тільки потихеньку. Перевіримо, чи нема перевантаження.
— Звідкіля воно візьметься? — обурився я. — Ми ж усе перелічили.
Корабель ледь затремтів, набираючи потужності.
— П’ять, чотири, три, два, один — пуск, — скомандував капітан.
Корабель здригнувся і лишився на місці.
— Що сталося? — запитав Полосков.
— Що у вас сталося? — запитав диспетчер, який спостерігав за нашим стартом.
— Не йде, — сказав Зелений. — Я ж казав: нічого путнього з цього не вийде.
Аліса сиділа, пристебнувшись до крісла, і не дивилася в мій бік.
— Спробуємо ще раз, — мовив Полосков.
— Пробувати не треба, — відповів Зелений. — Значне перевантаження. У мене прилади перед очима.
