— Коли заблудилися біля Порожньої планети, — підказала Аліса.
— Стійте, — перебив нас Перший капітан. — Можу присягтися, що це моя дружина Елла.
Капітан сполотнів і притьмом кинувся на “Пегас” у радіорубку до Зеленого. І відразу ж ми почули його голос:
— Елло, це ти? Що сталося?
— Хто це говорить? — запитав жіночий голос суворо. — Це ти, Сево? А чому ти не на Венері? Ти ж знаєш, як я хвилююся, коли ти летиш у космос.
Другий капітан усміхнувся.
— Вона ніяк не може звикнути, — сказав він мені, — що у неї чоловік — космічний капітан, хоч сама облітала всю Галактику.
— Та не в цьому річ, — мовив Перший капітан. — Ти забула, що твій корабель в аварії? Тобі потрібна допомога? Що ти за собою тягнеш?
— Ну хіба ти не бачиш? — здивувалася Елла. — Це ж жива туманність. Я за нею ганялася три тижні, спіймала в сіть, а тепер вона хоче вирватись і полетіти. От і доводиться опускатись на першу-ліпшу планету, щоб її приборкати. Сево, любий, у тебе нема напохваті якого-небудь корабля?
— Ну звичайно, є, — відповів Перший капітан. — І не поспішай опускатись: боюся, з таким хвостом тобі не вдасться цього зробити.
— От і добре. Піднімись на хвилинку, і ми разом з тобою її опустимо.
Перший капітан ще не закінчив розмови, як Другий капітан був уже на містку корабля, і ще через три хвилини капітани підняли його в повітря, де Елла боролася з непокірною живою туманністю, про яку в космосі ходить стільки легенд, але якої нікому ще не вдавалося побачити.
Два кораблі впоралися нарешті з сіттю, і за півгодини жива туманність, надійно стиснена двома кораблями, лежала на траві неподалік від нас. Ми підбігли до неї. Я, треба признатися, біг першим, бо розумів, яке велике відкриття в біології зробила Елла.
Туманність нас розчарувала. Вона, напевно, дуже ефектна в міжзоряному просторі, коли розстилається на мільйони кілометрів, але тут, на траві, вона здавалася сірим згустком туману, що ледве пульсував.
Люк у Еллиному кораблі відкрився, і вона вийшла до трапа. До неї вже біг її чоловік, Перший капітан. Він простяг дужі руки, і Елла стрибнула згори. Капітан піймав її в повітрі й обережно опустив на землю.
— Ти не вдарилася? — спитав він.
— Ні, — відповіла Елла й усміхнулася. — І взагалі все це не має значення.
Елла була справжня красуня і всім нам дуже сподобалася. Навіть індикатор від почуттів, що переповнили його, став зовсім прозорим.
— Все не має значення, — повторила Елла, поправляючи світле волосся. — Туманність спіймано, і тепер лишилося тільки довезти її до Землі, аби скептики переконалися, що вона існує.
Я промовчав, бо під скептиками вона мала на увазі, звичайно, мене. І я навіть пригадав, що якось зустрічався з нею на конференції й висміяв за захоплення фантастикою. Існує на світі безліч реальних, звичайних тварин, вивченню яких варто присвячувати час і зусилля, — це і Малий дракончик, і кущики, й індикатор. Але ж жива туманність здавалася мені вигадкою. Так я тоді й сказав.
— Кого я бачу! — вигукнула Елла, вгледівши Другого капітана. — Я вас кілька років не бачила.
Як ви почуваєтесь? Досі ще літаєте?
— Ні, — відповів Другий капітан, — переважно я сидів на одному місці.
— Це непогано, — підтримала його Елла. — І на одному місці можна знайти безліч справ. А чия це чарівна дитина?
— Мене звати Аліса, — відповіла чарівна дитина.
— Аліса. Незвичайне ім’я.
— Звичайнісіньке. Аліса Селезньова.
— Постривай-но. А твій батько не в Московському зоопарку працює?
— У зоопарку, — відповіла Аліса, яка не знала, що ми розходимося в наукових поглядах.
— Отож, Алісо, коли побачиш свого батька, перекажи йому, будь ласка, що жива туманність — не біологічна маячня, і не фантастика, і не казкова вигадка, як він любить повторювати, а найзвичайнісінька реальність.
— До речі, — сказала Аліса, — мій батько тут. Ось він.
Мені нічого не лишалося, як вийти наперед і привітатися.
— Даруйте, — мовив я. — Я визнаю свою помилку.
— Ну й чудово, — відповіла Елла. — Ви мені допоможете згодом досліджувати туманність?
— Залюбки.
Тоді Елла обернулася до свого чоловіка:
— Розкажи, чому ти тут опинився?
— Другий попав у біду, — коротко відповів Сева, — і треба було негайно його виручати. От ми й зробили це. З допомогою наших нових друзів.
— А в яку біду ви попали, капітане?
— У полон до піратів.
— До піратів? — здивовано перепитала Елла. — Але ж ви їх перемогли давним-давно.
— Перемогли, та не до кінця. Знаєте, як буває, якщо залишиш одну бур’янину на грядці?
— І все ж не розумію, — розвела руками Елла. — Ну хто в наші дні сидить по чотири роки в полоні?
Елла прилетіла до нас мовби з іншого світу. Із того світу, в якому ми звикли жити, але від якого відірвалися останніми днями. І справді, їй важко було б повірити, якби ми почали розповідати про мордування, підземелля і зраду. І через те ніхто не став із нею сперечатися.
— А що ви зробили з піратами? — спитала Елла.
— Один сидить у клітці. Два — у в’язниці. А найгладкіший і найхитріший щойно був тут, — відповів Другий капітан. — До речі, де він?
Товстун пропав. Щойно сидів на траві, боязко усміхався — і пропав. Ми обнишпорили всі зарості довкола, оглянули кожен кущ — утекти далеко він не встиг. Та й говорун підняв би тривогу.
— От тобі й маєш, — докірливо мовила Елла, — не могли вберегти одного пірата! Хіба це справжнє виполювання?
І тут я помітив, що туманність гойдається сильніше, ніж досі. Я придивився. Кілька вічок сіті були розрізані.
— Я знаю, де він! — крикнула Аліса, яка підбігла за мною до сі ті. — Він у туманність заліз.
— Ти тут, Веселуне У? — спитав Верховцев, нахиляючись.
Туманність заворушилася, ніби копиця сіна, в яку заліз бродячий пес.
— Зараз випустимо туманність і побачимо, — рішуче сказав Перший капітан.
— Ні в якому разі! — обурилася Елла. — Другої такої не знайдемо!
Нерви у товстуна не витримали. З туманності висунулась його голова. Очі були вирячені, і він швидко дихав, — напевно, в туманності було погано з повітрям.
І раптом товстун стрілою вилетів із туманності й кинувся бігти по галявині.
— Куди ти? — гукнув йому навздогін Другий капітан. — Все одно піймаємо. Не поспішай, у тебе ж хворе серце!
Але товстун не чув. Він мчав поміж кущами, перестрибував через ями, спотикався, розмахував руками.
І птах Крок, що ліниво кружляв у високості, побачив його згори і спікірував на нього, як коршун на зайченя.
Ще секунда — і товстун уже теліпався в повітрі, ніби біг далі, а птах підіймався так швидко, що, коли Другий капітан вихопив пістолет, він піднявся на півкілометра.
— Не стріляй, — зупинив його Перший капітан. — З такої висоти він розіб’ється…
І немовби наврочив.
