батькові.
Аліса вилізла з намету. На землі плямами лежав голубий іній.
Намети ще були застебнуті, лише над крайнім, у якому була кухня, підіймався димок. Табір спав.
Сонце тільки-тільки вибралося з-за схожих на густий гребінець із виламаними зубцями гір, тіні були довгі, і розкопане археологами містечко здавалося бузковим, як око Рррр.
Аліса підбігла до машинної будівлі, з якої долинало низьке дзижчання.
— Я думаю, — тріскотів без угаву Рррр, котрий біг позаду, як ко шеня, — що часовики вирішили запустити машину без свідків. Щоб було якомога менше шуму. Вони дуже обережні і, я сказав би, дивні й скромні люди. Але я вважав своїм обов’язком розбудити тебе, Алісо, бо ти мій друг, а без друга я не маю морального права спостерігати, як найперша людина вирушить на сто років назад і дізнається, що ж ста лося з цією нещасною планетою… Обережніше!.. Якщо вони нас поба чать, вони можуть нас узагалі вигнати…
Та було пізно. Петров, одягнений у довгий халат, у високому капелюсі, як носили на Колеїді перукарі, виглянув із дверей машинної будівлі й побачив Алісу та Рррр.
— А я думав, що ми нікого не розбудили, — сказав він весело. — Ну, якщо вже ви такі здогадливі, лізьте сюди — на вулиці холоднеча страшна. Громозека спить?
— Спить, — відповіла Аліса.
— От і добре. А то він улаштував би мені урочисте вирядження, з музикою і промовами. А ми всього- на-всього починаємо дослід. Ідіть сюди.
У внутрішньому приміщенні біля розчинених дверцят у кабіну часу стояв Річард і натискав по черзі на всі кнопки, а потім дивився, що відповідають на це прилади на пульті керування.
— Все готове? — спитав Петров.
— Так. Можете йти. І все-таки востаннє прошу вас…
— І не п-проси, — відповів Петров і насунув на лоба капюшон. — Навряд чи я буду схожим на справжнього перукаря, але я не збираюся відходити далеко від машини.
Річард випростався, побачив Алісу й маленького археолога.
— Доброго ранку, — привітався він. — Ви уже встали? — Він був так заклопотаний перевіркою машини, що навіть не дуже здивувався.
— До побачення, д-друзі, — мовив Петров. — На сніданок повернуся. Ото вже Громозека здивується!
Петров зайшов у кабіну, засунув за собою прозорі дверцята.
Річард відійшов до пульта керування. Він нічого не чіпав на ньому — тільки стежив за показаннями приладів. Всі кнопки знаходилися в кабіні. Їх натискав Петров.
Дзижчання раптом посилилося і враз затихло. Петров зник із кабіни. Замість нього утворився згусток туману. Потім і він пропав.
— От і все, — озвався Річард. — Здається, нормально.
Аліса помітила, як Річард схрестив пальці, і здивувалася, що вчені-часовики можуть бути такими ж забобонними, як прості школярі перед екзаменами.
— Коли він повернеться? — спитала Аліса.
Вона пишалася тим, що першою побачила, як часовик відлітає в минуле. Навіть Громозека проспав цей момент.
— Через годину. — відповів Річард.
У центральній рубці часової станції стояла тиша. Аліса дістала з кишені комбінезона гребінця, зачесалася сама і запропонувала зачесатися Річардові. Він вочевидь забув це зробити вранці.
— Скажіть, — запитав Рррр, — адже там, у минулому, нема другої часової камери? Академік Петров без камери там опинився?
— Звичайно, — згодився Річард і навіть трохи здивувався з того, які наївні запитання йому доводиться вислуховувати. — Коли ми працюємо з Інституту часу, то на другому, приймальному кінці теж установлюємо таку саму камеру. Тоді подорож туди й назад проста й надійна. А от у дослідних зразках і в цій переносній камері доводиться обходитись тільки однією установкою. За цей винахід академік Петров і одержав Нобелівську премію.
— Отже, він там зараз вийшов на голе поле? — здивувалась Аліса.
Вона уявила, що Петров стоїть на очах у всіх, такий беззахисний і самотній, і їй стало за нього страшно.
— Приблизно так і є, — відповів Річард. — Спасибі за гребінець.
— Будь ласка.
— Але він позначає точку, в яку прибув у минуле, і, коли повернеться, стане точнісінько в те саме місце. І запам’ятовувальний пристрій відразу дістане сигнал: мандрівник у часі вернувся і готовий до перельоту. І спрацює автоматика. Навіть моєї участі в цьому не знадобиться. Я так тут стою, про всяк випадок.
— А коли не він прийде на це місце? Якщо випадково корова туди зайде? — поцікавилась Аліса.
— Доречне запитання, — відповів Річард. — Якщо на це місце стане інша людина або тварина, то сюди надійде сигнал: “Об’єкт у полі дії камери не той, який полетів у минуле”. І тоді установка просто- напросто не спрацює.
— Ну, а якщо його поранено, якщо він не зможе випростатися, а зможе тільки приповзти туди? — не здавалась Аліса.
— Не говори дурниць! — розсердився раптом Річард. — Все може статися. Через те я й хотів туди полетіти замість Михайла Петровича. А ти ставиш безглузді запитання.
Аліса замовкла. Запитання були не такі вже й безглузді. Вона підійшла ближче до камери і заходилася роздивлятися кнопки керування. Всередину вона заглядати не стала, бо в будь-яку мить міг з’явитися Петров, і тоді б вони зіткнулися.
Річард підійшов до неї. Він почував себе ніяково, через те що нагрубив дівчинці, і тому він почав пояснювати:
— Ось бачиш зелену кнопку справа? Коли Петров натиснув на неї, дверцята в камеру зачинилися. Потім він натиснув на другу, білу кнопку. Цим він увімкнув часове поле. Тоді ти його ще бачила. Нарешті він натиснув на червону кнопку. І опинився в минулому, в тій точці, яку ми вирахували заздалегідь і на яку налагоджено всю апаратуру.
— Отже, він сам не зможе вибирати, куди йому вирушити?
— Ні. Це складна робота. Налагоджується безліч приладів. Ми цілу ніч готували до цього нашу машину.
— І куди він зараз потрапив?
— Зараз Петров знаходиться сто один рік назад, у ті дні, коли епідемія вже почалася, але люди на Колеїді були ще живі.
Несподівано дзижчання знову посилилося.
— Увага! — попередив Річард.
Ще через три секунди в камері з’явилася хмарка туману і відразу ж перетворилася в Петрова.
Петров анітрохи не змінився. Він одкинув назад капюшон, відсунув двері в камеру і вийшов.
— Ну, от і все, — сказав він, як зубний лікар, котрий щойно поставив пломбу. — Ми приїхали.
— Ну й що? Що? — захвилювався Рррр, підбігаючи до ніг часовика і дивлячись на нього знизу вгору.
— Ще не знаю, — відповів Петров. — Я дуже поспішав. Не хотів, щоб ви хвилювалися. Тримайте ваші газети.
Він витяг із пазухи пачку газет та інших паперів і простяг їх археологові. Рррр схопив їх довгою волохатою ручкою і розгорнув одну з газет. Газета була більша за нього розміром, і тому маленький археолог цілком сховався за нею.
— Ходімо, — мовив Петров. — Річарде, вимикай живлення. Треба розповісти про все товаришам. Та й сніданок скоро. Напевно, вони вже прокидаються.
— От Громозека на вас розгнівається, — озвалась Аліса, — що ви його не покликали.
— Не роз-згнівається, — відповів Петров і скинув довгий халат.
