— У мого сусіда по намету є шуба на хутрі. Він завжди з мене глузував, що його шубу зроблено з моїх братів, — такий у нього невдалий жарт. А от бачиш, знадобилося. Тобі подобається?
— Ти найсправжнісіньке кошеня, — відповіла Аліса. — Тільки шкода, що око в тебе одне.
— З цим уже нічого не вдієш, — зітхнув Рррр. — Доведеться мені якомога рідше висовуватись із сумки. Громозека спить?
— Спить, — сказала Аліса. — Дуже дивно спить. Він мені уві сні підказав — светра з собою взяти.
— Угу, — мугикнув Рррр. Так ніби не повірив, що Громозека спав.
І вони попростували до темної будівлі машинної станції.
12
Аліса натиснула спочатку зелену кнопку. Двері в кабінку зачинилися. Вона зручніше почепила сумку через плече і притиснула маленького археолога до грудей. Рррр замружився.
— Не турбуйся, — заспокоїла його Аліса. — Все буде гаразд.
Вона натисла білу кнопку.
І потім червону.
І відразу ж її огорнув туман, голова запаморочилась, лабораторія зникла, і стало зовсім незрозуміло, летить вона чи стоїть, — ні стін, ні стелі, ні підлоги, тільки якийсь незбагненний рух, що кружляє і мчить уперед.
Аж ось поштовх, знову туман довкола.
Туман розтанув.
Вже настав ранок. Аліса стояла на тому самому місці, де щойно була станція, та тільки ніякої станції, ніякого наметового містечка і сліду не було.
Навколо розкинувся зелений луг, далі починався лісок, за яким виднілися дахи. Дахи були саме там, де археологи розкопали містечко. І все це неабияк дивувало, бо щойно це саме місто було пустельне, без дахів і шибок у вікнах. І не було дерев, і не було трави. А небо було таким самим. І пагорб таким самим.
— Ти мене мало не роздавила, — почувся слабенький голос, і Аліса здригнулася від несподіванки.
Й відразу ж збагнула, що міцно притискає до грудей маленького археолога.
— Мені нема чим дихати, — пробурчав Рррр. — Відпусти мене по ки що на волю. Важко буде мене весь час у сумці тягати.
Аліса розтулила руки — зовсім забула, що археолог не кошеня. Археолог упав на землю і застогнав.
— Ой, пробач! — мовила Аліса. — Я геть розгубилася.
Рррр потер забиту ногу й відповів сердито:
— Губитися нам нема коли. Йдемо в місто. Поїзд без нас піде. Ході вийде, що ми сюди марно прилетіли.
— А раптом машина помилилася? Раптом корабель не сьогодні прилітає?
— Машини не помиляються, — заперечив археолог і побіг по траві до міста.
Аліса йшла позаду. Вона зірвала ромашку й понюхала її. Ромашка нічим не пахла. Над Алісою закружляла бджола.
— Іди геть, — прогнала її Аліса і відразу ж подумала, що коли їй нічого не вдасться зробити, то через тиждень тут не буде жодної живої душі — ні бджіл, ні людей, ні навіть дерев.
Археолог першим вибіг на вузеньку стежину.
— Не затримуйся, — знову пробурчав він і махнув хвостом.
— Знаєш що? — відповіла йому Аліса. — Ти краще хвостом менше махай — це в тебе не дуже природно виходить.
— Він міцно пришитий, — сказав Рррр, але хвостом махати перестав.
Вони підійшли до дерев. Дерева тяглися рівною смугою, наче були спеціально посаджені.
— Зачекай тут, — мовив тихо археолог. — Я загляну, чи нема кого попереду.
Аліса зупинилася і знічев’я заходилася зривати ромашки, щоб сплести вінок. У Аліси слабість плести вінки з ромашок або інших квітів, наприклад, кашок. Але кашки на Колеїді не ростуть.
— Ой! — почула Аліса тонкий крик.
Потім гарчання. Вона кинула ромашки й побігла до дерев.
Щось скоїлося з археологом. Вона встигла вчасно. Археолог мчав до неї щодуху, а за ним, стискаючи в зубах пухнастий хвіст Рррр, біг великий собака.
— Назад! Зараз же назад! — крикнула Аліса собаці.
Собака ошкірився, але зупинився.
Аліса підхопила археолога на руки, і той прошепотів:
— Спасибі!
— Віддай хвіст, — сказала Аліса собаці, який стояв неподалік і не випускав із пащі пухнастого хвоста. — Це чужий хвіст. Не твій. Віддай негайно.
Аліса ступила крок до собаки, але собака позадкував, ніби хотів з нею погратися. Собака був великий, кудлатий, білий, із рудими плямами. З-за кущів вийшов маленький чоловік, трішечки вищий за Алісу.
— Що тут таке? — спитав він, і Аліса зрозуміла запитання, бо з учорашнього дня знала тутешню мову.
— Ваш собака на моє кошеня напав, — відповіла Аліса по-колеїдському.
— Ах ти, пустунка! — вигукнув чоловік.
Він був одягнений у сірі штани й сіру сорочку, а в руці тримав довгого батога. Напевно, він був пастухом.
— І нехай він хвоста віддасть. Він хвоста в кошеняти відірвав, — поскаржилась Аліса.
— Навіщо твоєму кошеняті хвіст? — здивувався пастух. — Адже він не приросте.
— Нехай віддасть, — повторила Аліса.
— Резро, покинь, — сказав пастух.
Собака кинув хвіст на землю, й Аліса, не випускаючи археолога з рук, підняла хвоста.
— Спасибі, — подякувала вона. — А поїзд скоро відходить?
— Який поїзд? — запитав пастух.
— До столиці.
— Через годину, — відповів пастух. — А ти хто така будеш? Чому тебе не знаю? Я всіх у нашому місті знаю.
— А я на екскурсію приїздила, — пояснила Аліса. — І додому вертаюсь. Я в столиці живу.
— І говір у тебе дивний, — мовив пастух. — Здається, всі слова зрозумілі, а говориш не по- нашому.
— Я далеко живу, — сказала Аліса.
Пастух недовірливо похитав головою.
— Й одягнена не по-нашому, — провадив він далі.
Археолог здригнувся і притиснувся сильніше до Аліси.
— Як — не по-вашому?
— На вигляд ти наче дитина, а заввишки мало не як я.
— Це тільки так здається, — відповіла Аліса. — Мені вже шіст надцять років.
— Оце так так! — здивувався пастух.
Потім обернувся до Резри, підгукав собаку і, досі ще похитуючи головою, пішов до кущів. Та раптом, коли Аліса вже вирішила, що небезпека минула, він зупинився і спитав:
— А як же кошеня твоє? Якщо хвоста відірвали, кров повинна йти.
— Нічого, не турбуйтеся, — заспокоїла Аліса.
— Покажи мені його.
