урвався.
До версії про невидимість пристало ще кілька мільйонів прихильників. З тераси мені було видно, як вервечка дачників зупинилася і потім знову повернула до лісу. І в цю мить на терасу піднялася Аліса з кошиком суниць у руці.
— Чого вони всі бігають? — запитала вона, не привітавшись.
— Хто “вони”? Треба говорити “добридень”, якщо не бачила з ранку свого єдиного батька.
— З вечора. Я спала, коли ти поїхав. Добридень, тату. А що трапилось?
— Лабуцільці загубилися, — відповів я.
— Я їх не знаю.
— Їх ніхто ще не знає.
— А як же вони тоді загубилися?
— Летіли на Землю. Прилетіли і загубились.
Я відчував, що говорю дурниці. Але ж це була чистісінька правда. Аліса глянула на мене з підозрою:
— А хіба так буває?
— Ні, не буває. Як правило, не буває.
— А вони космодрому не знайшли?
— Напевно.
— І де ж вони загубилися?
— Десь під Москвою. Можливо, й неподалік звідсіля.
— І їх шукають на вертольотах і пішки?
— Авжеж.
— А чому вони не прийдуть самі?
— Мабуть, вони ждуть, поки до них прийдуть люди. Адже вони вперше на Землі. От і не відходять від корабля.
Аліса помовчала, ніби вдоволена моєю відповіддю. Пройшлася разів зо два, не випускаючи з рук кошика з суницями, по терасі. Потім спитала:
— А вони в полі чи в лісі?
— У лісі.
— А звідки ти знаєш?
— Вони самі казали. По радіо.
— От добре.
— Що добре?
— Що вони не в полі.
— Чому?
— Я злякалась, що я їх бачила.
— Як так?!
— Та ніяк, я пожартувала…
Я схопився із стільця. Взагалі-то Аліса велика вигадниця…
— Я не ходила в ліс, тату. Слово честі, не ходила. Я була на галявці. Отже, я не їх бачила.
— Алісо, викладай усе, що знаєш. І нічого від себе не доточуй. Ти бачила в лісі дивних… людей?
— Слово честі, я не була в лісі.
— Ну добре, на галяві.
— Я нічого лихого не зробила. І вони зовсім не дивні.
— Та скажи ти по-людському: де і кого ти бачила? Не муч мене і все людство в моїй особі!
— А ти людство?..
— Послухай, Алісо…
— Ну гаразд. Вони тут. Вони прийшли зі мною.
Я мимоволі огледівся. Тераса була порожня. І якщо не рахувати гудючого джмеля, нікого, крім нас з Алісою, на ній не було.
— Та ні, ти не там дивишся. — Аліса зітхнула, підійшла до мене ближче і сказала: — Я їх хотіла залишити собі. Я ж не знала, що люд ство їх шукає.
І вона простягла мені кошик із суницями. Вона піднесла мені кошик аж до очей, і я, сам собі не вірячи, чітко розгледів дві фігурки у скафандрах. Вони були вимащені суничним соком і сиділи, осідлавши удвох одну ягоду.
— Я їм не робила боляче, — сказала Аліса винуватим голосом. — Я думала, що вони гномики з казки.
Та я вже не слухав її. Ніжно притискаючи кошик до серця, я мчав до відеофона і думав, що трава для них мала здатися високим лісом. Так відбулася перша зустріч із лабуцільцями.
СВОЯ ЛЮДИНА В МИНУЛОМУ
Випробування машини часу проводилося в Малому залі Будинку вчених. Я зайшов по Алісу в дитячий садок, а там збагнув, що, коли поведу її додому, спізнюся на випробування. Тому я взяв з Аліси клятву, що вона поводитиметься гідно, і ми пішли в Будинок учених.
Представник Інституту часу, дуже високий і дуже лисий чоловік, стояв перед машиною часу і пояснював науковій громадськості, як вона збудована. Наукова громадськість уважно слухала його.
— Перший дослід, як ви всі знаєте, був невдалий, — говорив він. — Послане нами кошеня попало в початок двадцятого століття і вибухнуло в районі річки Тунгуски, що започаткувало легенду про Тунгуський метеорит. Відтоді ми не знали великих невдач. Правда, в силу певних закономірностей, з якими охочі можуть ознайомитися в брошурі нашого інституту, поки що ми можемо посилати людей і пред мети тільки в сімдесяті роки двадцятого століття. Треба сказати, що дехто з наших співробітників побував там, звичайно цілком таємно, і щасливо повернувся назад. Сама процедура переміщення в часі по рівняно нескладна, хоч за нею криється багаторічна праця сотень людей. Досить надіти на себе хронокінний пояс… Я хотів би, щоб до мене піднявся доброволець із залу, і я покажу на ньому порядок під готовки мандрівника в часі…
Запало незручне мовчання. Ніхто не зважувався першим вийти на сцену. І тут, певна річ, на сцені з’явилася Аліса, яка тільки п’ять хвилин тому поклялася поводитись гідно.
— Алісо, — крикнув я, — негайно вернися!
— Не хвилюйтеся, — сказав представник інституту, — з дитиною нічого не трапиться.
— Зі мною нічого не трапиться, тату! — весело мовила Аліса.
У залі засміялись і почали оглядатися, шукаючи очима суворого батька.
Я вдав, що зовсім ні при чому.
Представник інституту надів на Алісу пояс, прикріпив до скронь щось схоже на навушники.
— От і все, — сказав він. — Тепер людина готова до подорожі в часі. Варто їй зайти до кабіни, як вона опиниться в тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятому році.
“Що він говорить! — майнула у мене в мозку панічна думка. — Адже Аліса негайно скористається цією можливістю!” Та було пізно.
— Куди ти, дівчинко? Зупинися! — крикнув представник інсти туту.
Аліса вже зайшла в кабіну, і на очах у всього залу її не стало. Зал хором охнув.
Зблідлий представник інституту розмахував руками, намагаючись угамувати галас. І, бачачи, що я біжу до нього по проходу, заговорив, схилившись аж до мікрофона, щоб було дужче чути:
— З дитиною нічого не трапиться. Через три хвилини вона опи ниться знову в цьому залі. Я даю слово, що апаратура цілком надійна і випробувана! Не хвилюйтеся!
Йому було добре говорити. А я стояв на сцені й думав про долю кошеняти, яке перетворилося на Тунгуський метеорит. Я і вірив і не вірив лекторові. Самі поміркуйте — знати, що ваша дитина знаходиться
