— Х-ха! — посміхнувся Павлусь, бо пригадав вранішню пригоду. Кумедний був той дід! Ну, що з ним, з Павлусем, може трапитися? І, ніби кидаючи зухвалий виклик усім чарівникам, джинам і чаклунам світу, він хвацько мовив:
— Щоб мені на цьому місці провалитися, коли я брешу! — І для більшої переконливості тупнув ногою.
Тієї ж миті земля розверзлася, і під ногами Павлуся відкрилася чорна безодня.
Васько та Оленка тільки й почули його розпачливий зойк:
— Ой!..
Розділ 5,
Думаєте, у Києві стався землетрус і зсунулися шари грунту? Або просто під ногами Павлуся репнув асфальт? Нічого схожого. Чи бачили ви колись, щоб отак — ні сіло ні впало — в землі утворилася дірка? Я особисто не бачив і певен, що такого дивного стихійного лиха не випадало спостерігати і вам.
Сталася звичайнісінька річ. Хтось недбало уклав кришку на каналізаційний люк, саме на якому й зупинився був Павлусь. А коли він тупнув ногою, кришка стала сторчака — і хлопець провалився в утворену діру під землю.
Ну, хто ж після цього повірить, що це було якесь чаклунство? Можливо, хтось інший і повірив би, а тільки не Павлусь. Х-ха, та на його місці кожен би провалився! Яке ж це чаклунство? Х-ха і ще, ха-ха!
Прикро тільки, що, коли Павлусь видерся з каналізаційної шахти нагору, зловредний Васько радісно заволав:
— Так тобі і треба, брехло!
От халепа. Це ж завтра вся школа знатиме про цю ганебну для Павлуся пригоду. Сором!
А може, тут все-таки не обійшлося без чаклунства? Чому він зупинився саме на каналізаційній кришці, а не на крок од неї, як Васько та Оленка? Чому він, ніби заворожений, не глянув собі під ноги?
Так, що не кажіть, а було над чим помізкувати. А коли й справді… Це ж слова нікому не можна буде мовити! Ні, це діло ще потребує перевірки — так воно чи не так. От тільки клястися слід більш обачливо. Треба придумати таку клятву, яка б нізащо не здійснилася. Ну, зачекайте, буде ще нагода.
І що ви думаєте?
Нагода не забарилася!
Сталося це у неділю. Васько, Оленка та Павлусь пішли в кіно подивитися відчайдушні і небезпечні пригоди невловимих. Обидві серії зараз. Узяли квитки, а грошей лишилося ще й на морозиво. От вони стали в затінку під деревами і ласували собі найдорожчим, “Ленінградським”, по 28 копійок за штуку.
Але якби Павлусь наперед знав, що з ним того дня трапиться, він би нізащо не пішов у кіно, а цілісінький день просидів би перед телевізором. Таж хіба наперед щось знаєш?
Зрозуміло, винним у всьому був Васько з його осоружною звичкою хвалитися. Він взагалі усе в житті робить лише для того, щоб було чим похвалитися. Вранці (щоранку!) він робить гімнастику, щоб бути сильнішим і спритнішим від усіх. Вчиться на “відмінно” (зубрило нещасний!), щоб бути розумнішим і мудрішим від усіх. І навіть кожного дня (двічі на день!) миється, щоб бути чистішим і охайнішим від усіх. Просто-таки ненормальна людина!
Через цього закоренілого хвалька Павлусь одного разу мало не втопився. Це трапилося тоді, коли Васько нахабно похвалявся, що може стрибнути у довжину найдалі від усіх у класі. Звісно, ніхто йому не повірив на слово, то й почали стрибати. І Васько таки спромігся стрибнути далі від усіх. Та ще й похвалився:
— Інакше й бути не могло, бо я багато тренуюся, а ви ні.
Стерпіти це було несила.
— Х-ха! — сказав тоді Павлусь. — Тренуватися — це не штука, це кожен уміє. Якби ти стрибнув найдалі без тренувань, ото було б диво! От я, коли захочу, можу просидіти під водою найдовше від усіх без різних там тренувань.
— А я ще довше! — сказав цей язикатий стрибунець.
Павлусь негайно обурився.
— Ану, пішли! — рішуче запропонував він.
— Ану, пішли! — не менш рішуче погодився Васько.
І пішли! Та ще запросили свідків, щоб усі бачили, як Павлусь своєю незаперечною перемогою осоромить цього знахабнілого базіку.
На березі Дніпра роздяглися, взяли у руки по каменюці, щоб не винесло тіло передчасно на поверхню, і за командою головного арбітра змагань одночасно (секунда в секунду) шубовснули сторчака у воду. Тільки виляски пішли, і кола побігли. А під водою, на дні річковому, Павлусь і Васько, тримаючись за свої кам’яні грузила, вирячилися один на одного, аби вчасно побачити, хто перший не витримає, а тоді спокійно виринути на поверхню законним і гордим звитяжцем. Та ще недбало докинути:
— Я б іще просидів, але він скаламутив воду…
Давно відомо, що під водою дихати нема чим. Людина — не риба. Цю істину Павлусь надто швидко усвідомив. Навіть занадто швидко, бо Васько ще не виявляв і найменшого бажання спливати до такого чудового повітря. От же ж капосний і впертий! У Павлуся почало аж роздирати горлянку і груди, а в очах попливли кольорові плями. Нараз він невідомо як сьорбнув носом води і закашлявся. У воді! В голові у нього замакітрилося, очі полізли на лоба, аж кольорові плями потьмарилися. Хотів було на поверхню рвонути, а руки як заціпило. Холодний жах огорнув його, хоч Павлусь ніколи потім про це й словом не прохопився. Так само, як і Васько.
Хтозна, чим би завершилися ці небезпечні змагання, якби хлопців не помітив один невідомий рибалка ще тоді, коли вони з каменюками кинулися у воду. Він одразу ж почав до них веслувати, а коли прибув на місце, негайно ж викорчував довгим веслом з дніпрового дна обох скоцюрблених “спортсменів”.
Тільки-но вони віддихалися, як рибалка скрушно мовив:
— Ех, шкода, що ваші батьки про це не дізнаються. Ой, жаль… Ніхто ж вас, йолопів, навіть не відшмагає!
І від цих слів він так щиро зажурився, до того йому зробилося прикро, що в цілковитій безнадії він спересердя вцілив по два лунких ляпаси і Павлусеві, і Васькові (обом по два, аби жодного не принизити неувагою). Це справило таке величезне враження, що аж свідки на чолі з головним арбітром панічно повтікали.
А рибалка ще довго і у непідробній тузі бідкався та жалібно квилив:
— Вельми шкодую, що ви не мої сини. Ой, жаль… Тиждень, а то й два не змогли б на стілець сісти! У мене б знайшовся на вас добрячий пасок! Ти диви, яке горе…
А сумувати він таки мав підстави, бо паска у нього на штанях не було, а тільки вузенькі підтяжки.
Отак і закінчилися підводні змагання — внічию: обом дісталося однаково.
Цього разу також в усьому винен був Васько. Хто ж, як не він, почав хвалитися червневими мандрами, на які під час своєї відпустки взяли його батьки?
— А мандри були — во!
Спочатку на Бориспільському аеродромі вони сіли на повітряний лайнер Ту-134, який ішов рейсом Київ — Тбілісі, і полетіли вище від найвищих хмар. А про гори — і мови нема, бо висота польоту сягала аж 12 000 метрів над рівнем моря.
А тоді пересіли на туристський автобус і поїхали на Чорноморське узбережжя Військово-Сухумською дорогою. З одного боку — височезні гори. Як подивишся угору, аж наморочиться у голові. З другого боку — глибочезні урвища, де гуркотливо піняться гірські річки. Як глянеш униз, аж у животі холоне і ноги мліють.
