— Виходить, стати людиною — це дивацтво? — запитала дівчинка у білій тенісці.
— Звичайно! — підтвердив свою думку помахом кулака кучерявий. — Усе життя вчитися! Яке ж це життя?! Треба придумати щось новеньке…
Приятелі, порозсідавшись на лаві, підтримали оратора смішками.
— Ви правильно кажете, — вступив у суперечку Електроник. — Я переконався, що все життя треба вчитися.
— Ти хто такий? — швидко зреагував заводій суперечки.
— Електроник! — відрекомендувався Ел.
— У нас своїх Електроників вистачає! — усміхнувся кучерявий, показуючи на приятелів. — Йди-но звідси, хлопче, не лізь не в свою справу.
— Щось ти не дуже чемний! — заступився Сергій за друга.
Один з парубків ліниво, з погрозою в голосі сказав:
— Хочеш, наочно продемонструю? Сергій повернувся, пішов геть.
— Може, провчити? — запитав Електроник.
— Не варто. Хай самі розбираються! — Сергій стенув плечем.
Вони ще чули репліки:
— А він, либонь, має рацію! Справжня людина — це ввічлива людина…
— Може, і в бійці накажеш бути ввічливим?..
Друзі простували алеєю. Дивно складався цей вечір. Одні грали в героїв фільму, інші погрожували розправою. І ніхто не визнавав справжніх Електроника й Сироїжкіна. Одне слово, кіно…
Сергій та Елек побачили вдалині Майку. Вона заклично махнула рукою. Хлопці помчали назустріч. Біля альтанки, віддаленої від електричних алей і затіненої кущами, їх. зупинив застережливий жест.
— Тс-с-с! — Майка тримала палець біля губ.
А втім, секрету тут не було, тому що на весь сквер, відштовхуючись від стін кінотеатру, схожого на лицарський замок, летіли хвацькі перебори гітари й незграйні голоси підлітків:
Геній, якого не знали ніколи,
Майка Светлова з сусідньої школи.
Майка а-килим сплела…
Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла!
— Що це значить? — Майка нахмурила брови. — Про кого “ла-ла”?
— Про кого? — насмішкувато перепитав Сергій. — Про твій антигравітаційний “а-килимок”, на якому полетів учитель фізики. Пам’ятаєш? Вони, мабуть, прочитали у книжці…
— Що було — те загуло, — байдуже мовила Майка. — А зараз…
Тріскотня гітари посилилась, голоси завили в модному ритмі:
Любить на килимі Майка літати!
Спробуй її отак упіймати,
І це не усі ще діла…
Ла-ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла!
Майка обернулася до Сергія.
— Пора додому! Завтра екзамен.
— Пора, — погодився хлопець. Несподівано для себе він стрибнув на лаву й вигукнув у близьку ніч:
Електроник, Електроник,
Ти завжди потрібен всім!
На мить завмерли всі звуки, навіть шепіт Всесвіту. Світ увібрав нову інформацію. Але Електроник ніяк не прореагував на заяву Сироїжкіна, слава не вивела його із звичайної рівноваги, і світ знову став таким, як був.
Світ у цій півкулі Землі, на цьому континенті, на цій вулиці повертався знайомими гранями: шелестів травою, сповнював повітря ароматом квітів, пестливо линув до підошов розм’яклим асфальтом, світив багатоповерховими семафорами будинків, підморгував яскравими весняними зорями, сперечався про щось важливе й невідоме, — словом, світ готувався вступити в за втрашній день.
Професор Громов прогулювався після вечері.
Його не дивували Елеки й Сироїжкіни на вулиці й у дворах. “От і добре, дуже навіть добре, — міркував Громов, прислухаючись до схвильованих дитячих голосів. — Зараз розв’язується вічна проблема: що таке людина? І здається, що її розв’язано. А завтра, із сходом сонця, постануть нові питання, і все почнеться спочатку. Дивовижний цей живодайний круговорот життя!..”
Громова не вразив навіть солідний чоловік з важким портфелем, який, підстрибуючи на ходу, мов першокласник, наспівував: “Ми малесенькі хлоп’ята, і нам хочеться гуляти!..” Побачивши Громова, перехожий трохи зніяковів, змінив ходу на статечну й зробив непевний жест вільною рукою.
— Це так… — пробурмотів він. — У мене галюцинація.
— Прекрасно, — обізвався професор. — Добривечір…
Перехожий махнув у відповідь портфелем:
— Привіт, професоре! — і зник за рогом.
“Звідки він мене знає? — спитав себе Громов. — А втім, — подумав він, — весняного вечора кожна серйозна людина — не інакше як професор…”
Громов зупинився біля спортивного майданчика, відгородженого від вулиці сіткою. Він спочатку не повірив очам. Але сумніву не було: троє дівчаток ганяли футбольного м’яча, забиваючи по черзі голи, й гукали одна одну так: “Гей Елеку!.. Тримай, Елеку!.. Пасуй, Елеку!.. Біжи за м’ячем, Елеку!..”
Професор підійшов до сітки.
— Пробачте, — сказав він, — що втручаюся в гру. (Дівчатка наблизилися до нього.) Чому ви себе так називаєте?
— А ми не гірші за хлопчаків! — відповіла перша Електроничка з короткою стрижкою.
— Нітрохи не гірші, — додала друга Елечка. — Я ось і в футбол, і в хокей, і в регбі граю… Взимку — лижі, басейн, а влітку — легка атлетика. Хіба Електроник не такий?
— Ми їм ще покажемо, хлопчакам! — з викликом кинула третя Еля.
Професор спантеличено похитав головою: дивись-но, які дівчатка! Не хочуть ні в чому відставати…
“Хлопчаки, хлопчаки! — Він піймав себе на тому, що останнім часом думав лише про хлопчаків. — А чим гірші дівчатка, якщо вони хочуть стати сильнішими й безстрашнішими за хлопчаків? Та це ж пречудово! — дуже зрадів професор і підскочив на місці. — Це надзвичайне відкриття! Дівчаткам потрібна Електроничка, яка навчатиметься у них!”
І він швидким кроком попрямував до своєї лабораторії.
Дзвінок відірвав приятелів від алгебри. Елек відчинив вхідні двері. На площадці стояла жінка з важкою поштарською сумкою через плече.
— Доброго дня. Ви Електроник чи Сироїжкін? — запитала вона.
— Електроник.
— Тоді одержуйте за двох, — усміхнулася листоноша. — У поштову скриньку не влазить…
Сергій, зайшовши на кухню, здивовано спостерігав, як на столі виростає купа телеграм.
— Що це? — спитав він. — Кому це?
— Термінова кореспонденція, — пояснила листоноша. — Деякі без адреси. Просто: Електроникові. Або: Сироїжкіну. Але пошта про вас усе знає! Ось розписуйтесь!
Хлопці розписалися на квитанціях.
— Що з усім цим робити? — розгублено сказав Сергій. — Завтра в мене екзамен.
— Вам ще листів вагон і маленький візок, — весело повідомила поштарка.
— Може, допомогти принести? — запропонував Елек.
— Не моя зміна, — відказала поштарка. — Кореспонденцію доставляють уранці…
— Що ж робити? — перепитав Сергій, перебираючи бланки з щільними рядками великих літер. — Як
