І замелькали знайомі, радісні станції, де ми наймали дачі до війни: Тарасівська, Клязьма, Мамонтовська. Яке ж різнобарвне було в нас життя — з хрущами на квітучих кущах шипшини, притягальною силою спілої чужої малини, верткими пуголовками у прозорій воді. Ось і Акулова гора, коло якої Маяковський зустрівся із Сонцем, і холоднюща джерельна Уча, й безмежна заплава луки. Приїхали: Пушкіно!
Пройшли кілька дачних вулиць і відразу — до нашої галявини, оточеної сріблистими в місячному світлі соснами. Звідти долинала знайома мелодія, задушевний голос Клавдії Шульженко:
Нас вітали знайомі. Родина Гусєвих — одинадцять братів та сестер на чолі з довготелесою Наталкою. Світланка й Віталій Єрьоміни. Інші дачники.
— Що це? — Вітер показав на незнайому йому скриньку з пластинкою.
— Патефон! Винахід століття!
Я пояснив хлопчакові, як крутити ручку, ставити пластинки, міняти голки, виймаючи їх з трикутного пенальчика, й він на весь вечір став рабом патефона. Вітер одразу збагнув усю важливість патефона в житті не одного покоління дачників і поставив його в один ряд з народженням першого пароплава, літака, електролампочки, ракети. Ми — підлітки сорок сьомого — ще не знали як слід музики Мусоргського, Бетховена, Кальмана, не чули бітлів і Пугачової, не читали Хемінгуея і Борхеса, але під деренчання патефона готувалися до зустрічі з ними.
Так, ми жили ще війною. Нас урятували від смертельної небезпеки такі відчайдушні юнаки, як Саша з “Уралмашу” й одесит Аркадій Дзюбін з фільму “Два бійці”.
Фашисти надто рано уявили нас своїми рабами, а ми завжди були людьми вільними, людьми нового світу.
Ми вистояли, перемогли. Але які гіркі втрати!
М’який, задушевно проникливий голос Марка Бернеса розхвилював мене, і я майже нічого не помічав навколо.
По галявині рухалися капці, капці… й пара кедів. Саме по них я впізнав серед танцюристів Олесю. Підвів очі й побачив знайомий силует, ахнув подумки: Ніна!
Гукнув.
Ніна почула, усміхнулась разом з усіма, підійшла.
— Здоров, письменнику!
— Здорова була, Ніно. — Я бачив зовсім близько широко розплющені, довірливі очі, задьористо кирпатий носик, каштанове волосся. — Потанцюємо? Вітре, чого ти зволікаєш? Заводь!
Заспівав Утьосов:
Оце тобі, Вітерець, фірмова пісенька. Дивись, який я спритний парубок, як легко і вміло веду в танці гарну старшокласницю.
— Як живеш, Ніно?
— Добре, — сказала вона спокійно.
— Які плани? Ніна задумалася.
Я знав, що вона відповість за хвилину, й не квапив її.
Не знімаючи долоні з мого плеча, Ніна сказала:
— Через два роки я вийду заміж. У мене жених є.
— Не треба! — крикнув я беззвучно. Я знав цього франтуватого жениха. Шлюб буде не дуже вдалий.
Проте не став нічого пророкувати: Ніна все одно б мене не послухала.
Оглянувся на своїх, гукнув:
— Олесю, Кире, чому ви не танцюєте? Гусєви, я вас просто не впізнаю!
Олеся й Кир з Гусєвими ввійшли в загальне коло. Ліна-поліно бурхливо сміялася десь поряд, втішаючись молодістю, що несподівано вернулась.
Вітер змінив нудну пластинку на бадьору, і мої танцюристи “дали” молодіжний танець. Усі так і вп’ялися очима в них: ніхто досі не бачив, як можна красиво й індивідуально танцювати, супроводжуючи ритм різноманітними рухами, а не просто хапати партнерку “за клішню” і за талію і шепотіти їй при цьому всякі дурниці на вухо. Можна отак: як Олеся й Кир — на відстані і разом.
І тут хтось із моїх друзів заспівав під Утьосова:
Після слів “Щось тебе, моя корова, толком не збагну” пролунало дружне: — Му-у-у…
Захоплена загальною легковажністю, Олеся теж пожартувала. Прокричала в ніч голосом Алли Пугачової пісню з її репертуару:
Спочатку всі немов оніміли, потім опам’яталися, засміялись, грянули хором:
А моя “Пугачиха” стоїть задоволена в оточенні Гусєвих та інших поклонників із сорок сьомого. Я хотів було гукнути: “Олесю, ти що це?” Та передумав. До Олесі підійшла Ніна, попросила: “Повтори, будь ласка. Я чогось цього номера не знаю…”
Що далі співав трудяга-патефон?
Пам’ятаю радісний, розкритий навстіж світ у піснях Орлової:
Радіють… Співають… А мені чомусь сумно.
— Не сумувати!.. — кинула жартівливо Ніна, проходячи повз мене.
— Це мине, — відповів я цілком дорослим тоном. — Ностальгія. Ретро…
Вона глянула на мене безпомічно. Ми танцювали з нею останній свій танець.
— Знаєш, — сказав я, заглядаючи в Нінині очі з майбутнього, — ти станеш гарною естрадною співачкою, а я — насправді — письменником. І ми більше не побачимося.
— Чому? — Вона здивувалась. їй дано було заглянути лише на два роки вперед.
— Заспівай, Ніно! — попросив я.
Вона погодилась. І тільки-но замовк Утьосов, зазвучав над лісом дзвінкий дівочий голос:
