й випнувши рухливі борлаки на довгих шиях, запекло сперечалися один з одним, приберігаючи як найвагоміший аргумент — важелезний портфель. За кілька років, проведених у школі, його учні пережили майже всю свідому історію людства, й деякі нудні епохи пресувались іноді в лічені години, а найзахопливіші розтягувалися на місяці й роки. Тепер вони — восьмикласники. Пречудова стадія людського віку для усвідомлення свого місця у світі!
— Так не годиться! — бадьоро промовив Таратар, і клас здивовано втупився в нього. — Хіба тут усі теоретики? — трохи глузливо вів далі вчитель математики. — Адже хто-небудь та захоче трудитися не лише головою, а й руками!
Вони, його вихованці, дивилися на вчителя з насмішкуватими бісиками в очах. Невже він сумнівається в їхніх здібностях?
— А що? — запитав хтось, і запитання прозвучало як виклик.
Таратар прийняв виклик, окуляри його войовничо блиснули.
— Нічого. Зараз перевіримо, чи всі здатні поставити машині точне запитання. Електронику, приготуйся відповідати на запитання. Отже, Корольков.
Класний Професор був, звичайно, напоготові.
— Елеку, скажи, чи будуть створені машини, які перевершать всі здібності людини?
— Якщо людина виявиться менш здібною, ніж машина, — спокійно сказав Елек, — то це буде поразкою людини. Машина в даному уявному випадку невинувата.
— Один нуль на користь Електроника, — резюмував учитель. — Розвинемо тезу Електроника. Слово має Віктор Смирнов.
Віктор неквапливо підвівся з місця, оглянув уважно Електроника, ніби вишукуючи в ньому вразливе місце.
— Чи перевершить робот людину в навчанні? — запитав він.
— Це може статися, — відповів Елек, — якщо людина сама перестане вчитися. Машині, між іншим, навчатися важче, ніж людині… — додав він.
— Кукушкіна… — провадив далі вчитель. Кукушкіна безтурботно труснула тугими, рухливими, наче батіг наїзника, кісками.
— А що, коли відмовитися зовсім від машин? — випалила вона й завмерла з відкритим ротом.
Клас глухо загомонів. Електроник похитав головою, підніс руку.
— Це неможливо, Кукушкіна, — незворушно констатував він. — Історію, як відомо, не повернеш назад.
— Кукушкіну з поля! — вигукнув басом Гусєв, стукнувши кулаком-динькою по парті. — Вивести з гри!
Напевне, почалася б звична для класу сцена словесної баталії. Але підвівся з місця Сергій Сироїжкін, голосно заявив:
— Запишіть мене в монтажники, Миколо Семеновичу!
— Тебе? — здивовано перепитав Таратар.
— Так, мене.
— Добре, Сергію
“Сергій… у монтажники… чому?” — Над партами зависло питання.
Чому? Сергій не став пояснювати, що він побачив у ту мить дивовижне місто — підводне чи космічне, місто з цехами безшумних автоматів, місто з привабливими світлими вулицями, що біжать удалину. Що добували в тому місті — океанічну руду, виняткової чистоти кристали чи нову енергію, — хлопчик не знав, але передчував, що це місто його майбутнього; він ясно розпізнав силуети його жителів, які промайнули серед підводних будов. Лише кілька секунд прожив він у фантастичному місті й повірив у нього.
Чому? Вголос він відповів на запитання так:
— Хочу бути, як і Елек, робітником. Я читав у книжках, що “робот” означає — “робітник”. Це насправді так. Хіба Елек не роботяга?
Він з усмішкою глянув на друга, сів на місце. І всі в душі погодилися із Сергієм.
Услід за Сироїжкіним попросився в робітники Макар Гусєв. І ще десять восьмикласників записалися в монтажники.
— З Елеком не пропадемо! — радісно оголосив Макар, відчуваючи себе повноправним представником нової бригади.
Таратар поздоровив восьмикласників з переходом до дев’ятого класу.
— А ви, Миколо Семеновичу, в який підете восени? — запитав хтось.
— У п’ятдесят дев’ятий, — відповів учитель і, побачивши усмішки на деяких обличчях, підтвердив: — Доживете до мого віку й теж станете п’ятдесяти-дев’ятикласниками. А потім шістдесяти… Отак-то!
Елек зайшов до Сергійової кімнати. Він мигцем глянув на захаращений листами стіл і попрямував до балкона. Рессі ледь чутно, але наполегливо викликав його.
З висоти восьмого поверху Електроник побачив те, чого він давно чекав. На зеленому моріжку завмер на задніх лапах великий чорний пес, а навколо нього кружляла, підтанцьовуючи, дівчинка в синьому спортивному костюмі.
Рессі привітав господаря коротким, дуже виразним гавкотом.
Дівчинка підвела голову.
— Елеку, ти?
— Я!
— Іди, ми чекаємо.
Він кинувся східцями вниз, намагаючись обчислити, що означають для його майбутнього ці прості й такі дивні слова.
НА СТАРТ!
Електроник одразу зрозумів, що це вона — дівчинка з очима, які не сміються. Погляд темних очей був уважний. Здавалося, дівчинка бачить кожного наскрізь.
Він простягнув руку:
— Здрастуй! — І відрекомендувався: — Електроник, а простіше — Ел.
Долоня її була холодна, потиск міцний.
— Здрастуй, — відповіла дівчинка й назвала себе: — Електроничка, Еля.
На якусь мить він розгубився, зніяковів. “Еля?.. Електроничка?..” Він роздивився дівчинку.
Обличчя привабливе, смугляве. Коротка, майже хлопчача стрижка, каштанове волосся. Спортивна фігура. Руки й ноги в постійному русі, немов спортсменка розминається на місці. Словом, дівчинка як дівчинка. Тільки от її очі — вони скидалися на суворий, незворушливий об’єктив кінокамери…
— Отже, ти… Електроничка? — повторив Елек, моделюючи подумки десятки можливих біографій нової знайомої.
— Навіщо марнувати час, Еле? — буденним тоном сказала спортсменка, наче вони були знайомі сто років. Нахилившись уперед, відвівши руку назад, вона несподівано скомандувала: — На старт! Ти готовий? Раз… два… три! Марш!
На слові “марш” дівчинка зірвалася з місця, різко стартувала. Електроник кинувся за нею. Вони враз перетнули подвір’я і вибігли на вулицю.
— Ти куди? — гукнув Ел. — Давай поговоримо!
— Поговоримо дорогою, — кинула через плече його нова знайома. зо
— Рессі, додому! — звелів Елек тер’єру, який м’якими стрибками мчав за ними. — Передай Сергієві, що я повернуся до вечері.
Електроничка бігла швидко, як завзятий спортсмен; супутник ні на крок не відставав від неї, уважно стежачи за вулицею, транспортом, пішоходами. На перехресті Електроничка, не збавляючи темпу, ринулась
