Віктор не встиг закінчити, як Льоня з усієї сили вдарив його по щоці. Сумський відсахнувся, але втримався на ногах. Крива посмішка пробігла по його тонких губах. Він вийняв руки з кишень, спідлоба подивився на Льоню. На його щоці палала червона пляма. Він потер її рукою і неголосно сказав:
— Причиніть двері, хлопці. Є про що поговорити…
Чиїсь послужливі руки вже зачинили двері, засунули в їх ручку ніжку стільця, щоб зовні їх не можна було відчинити. Віктор Сумський глянув на Льоню. Той стояв блідий, з зціпленими зубами, але не відступав.
— Здаєшся? Кажи одразу! — зажадав Віктор.
Льоня тільки заперечливо хитнув головою.
— Ах, так?..
Віктор замахнувся правою рукою. Льоня хотів захиститися, але то був лише фальшивий замах. Він тільки прикривав справжній удар лівою рукою. Кулак Віктора Сумського важко вдарив Льоню в обличчя і звалив його з ніг. Падаючи, Льоня почув, як злякано скрикнула Тамара, що стояла, боязко притулившись до стінки.
Віктор зловісно нахилився над ним і спитав:
— Здаєшся?
Льоня мовчки підвівся. Все навколо нього стало немов рожевим. Він бачив цього разу тільки Віктора Сумського, тільки його ненависне, скривлене в огидній посмішці обличчя.
Якусь невловиму мить Льоня чекав і раптом кинувся вперед, кинувся всім тілом. Віктор розгубився. Він не сподівався такого блискавичного наскоку і не встиг захиститись. З нальоту Льоня збив його з ніг. Але, падаючи, Віктор устиг вчепитися в Льоню і звалив його також. Коли б упав хтось один, то другий не мав би права бити лежачого. Але тепер вони обоє були на підлозі, і тому бійка не припинялася.
Намагаючись опинитися нагорі, вони обидва качалися на підлозі, наносячи один одному незчисленні удари. Все це робилося мовчки: мовчали й школярі, які оточували їх кільцем.
Кожен відчував, що це — не звичайна бійка, а щось значно серйозніше. Всі розуміли, що Віктор Сумський захищав свій авторитет непереможного забіяки. А чому Льоня Куценко виступив проти нього, — цього не знав ніхто.
На мить Льоня опинився під Віктором. Міцний удар ледь не приголомшив його. Але новий напад люті потроїв сили хлопця. Він раптом згадав усе: і образи, яких завдавав йому Віктор, І його підступну поведінку тоді, вночі, в таборі, і те, як Віктор смикнув Тамару за косу, і його люте обличчя…
Льоня вивернувся і підім’яв Віктора під себе. Десь далеко, мов у тумані, майнуло перелякане обличчя Тамари. Льоня зціпив зуби. Він навалився на Віктора, притиснув його до підлоги і, дивлячись йому просто у вічі, прошепотів так тихо, що цього ніхто, крім його ворога, не міг почути:
— Край тобі буде, негіднику! Не відпущу! Помру, а не відпущу! Так і знай!
Льоня звільнив одну руку і ударив Віктора навідліг. І тут-таки побачив, як раптом скривилося його обличчя. Але то була вже не презирлива звичайна гримаса. Ні! Очі Віктора Сумського закліпали, губи жалісно затремтіли. І водночас Льоня відчув, як руки, що досі затискували його, мов одразу пом’якшали і ослабли. Що це?.. Віктор Сумський переможений?..
Ще не вірячи, побоюючись якогось підступного маневра, Льоня дивився на нього. Ні, сумніву не було! Віктор припинив битися. Це неймовірно! Як це могло трапитися?
— Здаєшся? — вимовив Льоня традиційне запитання.
Та невже ж Віктор Сумський проголосить себе переможеним? Невже він здасться?..
Але ось він через силу кивнув головою. Ледве промовляючи слова, Віктор видавив з себе:
— Я… підвернув руку… здаюся.
І враз школярі загомоніли, зашуміли. Майже ніхто не розчув того, що сказав Віктор, але ж він здався, здався!
Льоня підвівся. В нього боліли руки, ноги. В роті був присмак чогось солоного. Він торкнувся свого обличчя, подивився на руки. На них була кров. Нічого, нічого, все це дрібниці!
Віктор Сумський підвівся й собі. Не дивлячись ні на кого, він попростував до дверей, підтримуючи лівою рукою праву. Ніхто не допоміг йому відчинити двері. Він сам вийняв з ручки стілець і вийшов, кинувши наостаннє:
— Твоє щастя, Куценку! Коли б не рука, я б тобі показав!
Льоня не слухав його. Тільки тепер він побачив, що на підлозі, там, де щойно лежав Віктор Сумський, залишилася якась річ. То була пачка нюхального тютюну, що випала, мабуть, під час бійки з кишені Віктора. Вона трохи розірвалася, з неї висипалася на підлогу маленька купка зеленуватого порошку.
Рішення прийшло відразу. Льоня нахилився, схопив її, підбіг до розчиненого вікна і викинув на вулицю. На нього здивовано поглядали товариші: вони ж не знали, в чому справа. Льоня у відповідь тільки махнув рукою:
— Все гаразд, хлопці!
Щось наче співало у нього всередині. Перемога, перемога! Більше ніколи не набридатиме йому Віктор Сумський! І все чисто розв’язалося, все, все!..
Він відчув легкий дотик до своєї руки. Це була Тамара. Вона співчутливо і вдячно дивилася на нього. Ледь чутно вона сказала, не соромлячись інших хлопців:
— Спасибі тобі… що ти заступився за мене. І я дуже боялася, що ти… — Вкрай сконфузившися, Тамара змовкла.
Але Льоня зрозумів її. Він кивнув головою:
— Віктор взагалі поганий хлопець. І давно вже треба було його…
Задзеленчав дзвоник. Та невже ж це кінець великої перерви? Так, у клас почали заходити хлопці й дівчата. Льоня повернувся, щоб іти до своєї парти. Але Тамара спинила його.
— Ось ти загубив… це ж твоє? — спитала вона.
І подала йому маленьку зелену книжечку з написом “
Хутким помахом руки він кинув її слідом за пачкою нюхального тютюну у відчинене вікно. Тамара здивовано стежила за ним. Вона спитала:
— Навіщо ти викинув? Адже це, мабуть, якась гра? “Ощадкаса часу” — що це таке?
Ну як пояснити їй? Льоня весело усміхнувся і відповів:
— Згодом усе розкажу, Тамаро! Все-все розкажу!
Очі дівчини широко розкрилися:
— Звідки тн знаєш, як мене звуть! Адже ми сьогодні вперше зустрілися…
Льоня не встиг відповісти їй. До класу зайшов Іван Петрович. Він ніс з собою купку листочків паперу для контрольної роботи з геометрії, яку Віктор таки не встиг зірвати.
Життя класу входило у звичайне русло.
Коли ви прочитали цю повість, друзі мої, напевно, в декого з вас виникло запитання:
— Що то, зрештою, за ощадна каса часу? І як це вона дала Льоні Куценкові змогу зазирнути в його майбутнє? Та й чи можливо це взагалі?
Скажемо прямо: такої ощадкаси часу не існує і не може існувати. Це тільки вигадка автора, що хотів показати своїм читачам, як щільно пов’язане сучасне і майбутнє кожного з них.
Роблячи щось, ми частенько не задумуємося над тим, які наслідки може дати наш вчинок. А от Льоня Куценко наочно побачив ці наслідки, на власному досвіді переконався, що він, як і кожна людина, є господарем своєї долі. Хай то був тільки шматочок його долі, тільки невеличка частинка її, то все одно!
Старе прислів’я говорить: “Що посієш, те й пожнеш!”
Але часто людина не думає про те, чи добро вона сіє, чи зло. А потім дивується, чому сталися погані наслідки. Звісно, було б дуже добре, коли б ми могли користатися послугами ощадкаси часу. Тоді, бачачи майбутнє, ніхто, певна річ, не зробив би жодного поганого вчинку.
На жаль, такої ощадкаси часу не існує.
Втім, можна чудово жити і без неї. Слід тільки краще обмірковувати те, що ти робиш. І пам’ятати, що
