звичайно, хороший товариш, а все-таки чогось не розуміє…
— Ходімо в цирк, — зітхнувши, сказав Сергій Електроникові.
БЕГЕМОТІВ КОД
Розбігаються блискавки на сріблястому куполі. Горять чотири яскраві літери — ЦИРК. Нетерпляче б’ють ногою червоні коники, складені з лампочок. І під цим електричним сяйвом розчинені двері ковтають і ковтають потоки людей. А натовп на площі не зменшується: дехто чекає друзів, дехто шукає зайвий квиток, а дехто просто дивиться на блиск вогнів.
Другого квитка друзі так і не дістали. Електроник давно вже зник у дверях, а Сергійко стоїть на одному місці.
Розійдеться поступово натовп, загримить весела музика, стане безлюдно й прохолодно на площі, а він усе дивитиметься на вогні. Певна річ, з цирку не вийде яскраво-жовтий клоун, не вискочить наїзниця на білому коні, щоб запропонувати йому зайвий квиток. Він це розуміє. Зате коли закінчиться вистава й гомінкий потік вихлюпне на вулицю, на східцях з’явиться Електроник. І вони разом підуть додому.
Він задумався, не помітив, як лишився один. І ще двірник шурхотів мітлою, підмітаючи недопалки, папірці й заразом ті випадкові звуки, які зуміли вирватися із-за дверей і впали на бруківку. А Сергійко все думав про грізних тигрів, плямисту жирафу й слона, який рухає хоботом стрілку на годиннику…
Хтось торкнув його за плече:
— Ну що, хочеш у цирк?
Сергійко побачив високого чоловіка в капелюсі й плащі. У нього волохаті брови й уважні очі. Сергійко нічого не сказав, тільки знизав плечима, вважаючи, що його становище ясне і без слів.
— Ходімо! — Незнайомець підморгнув.
Вони завернули за ріг. Чоловік відчинив скляні двері й пропустив Сергія вперед.
— Доброго вечора, Антоне Костянтиновичу! — сказав, підвівшись, вахтер.
— Здрастуй, Матвійовичу! — весело обізвався Сергійків покровитель. — Цей хлопчик зі мною.
Вони піднімаються вузькими крутими сходами, виходять у коридор, і Антон Костянтинович на ходу каже якійсь жінці:
— Машо, посади його на вільне місце. — І Сергійкові: — Як же тебе звати? Сергій? Ну, бувай здоровий, Сергію. Дивись і веселись.
— Спасибі! — зніяковіло сказав йому вслід щасливець і зашарівся.
— Іди нагору, — порадила тітка Маша. — В останньому ряду є місце.
Сергійко вибігав на гальорку, і в груди йому вдаряє пружна хвиля музики. Він не помітив, як і сів. Зараз він увесь там — на сонячній арені, де над жонглером миготять, ніби метелики, кульки, тарілки, кільця. Йому здається, ніби це він сам спритно підстрибує, кидає, ловить, перевертається і пильно стежить, щоб нічого не впало.
Спалахують прожектори. Й арена неначе розсунулася, стала більшою. У схрещених променях ковзає над рядами ракета. На ракеті гімнасти. Стоять і не ворухнуться, немов приклеєні, витягнули вперед руки. А ракета дедалі вище, а музика дедалі швидша… І ось гімнаст повисає вниз головою, а його партнерка спритно зісковзнула з ракети й за якусь мить ловить його руки, вкладає долоню в долоню, щоб крутитися під куполом, стискатися й розтискатися, мов пружина, відкидаючи на стіни легкі, швидкі тіні, викликаючи то мертву тишу, то полегшене зітхання, то бурхливі оплески.
Під час паузи жартують клоуни, а Сергійко шукає поглядом Електроника. Чомусь немає його в десятому ряду. Немає в одинадцятому, і в дев’ятому… Хлопчик бачить, як в оркестрі перегортає ноти скрипаль, як поправляє галстук-метелик диригент, як сміються над клоуном сурмачі. А Електроника так і не знаходить.
— Атракціон “Незвичайні сни”! — громовим голосом оголошує ведучий програми. — Змішана група тварин!!! Дресирувальник — Антон Антонов!!!
Звучить веселий марш і виїжджає якийсь довгоносий дивак на низенькому велосипеді. Він натискує на педалі щосили й дуже смішний має вигляд, але Сергій тільки мигцем глянув на нього. Хлопчак крутив головою, оглядаючи ряди, поки не погасло світло.
Раптом з’явився зелений вогник і поплив навколо арени.
Сергійко витягнув шию. Він побачив, що по бар’єру рухається морський лев. Чорний-чорний, аж лискучий, ніби нагуталїнений. Плавно похитується то в один бік, то в другий, тихо шльопає ластами, а на кінчику носа тримає зелену лампу. Несе й не впускає.
Ось він зіскочив з бар’єра, підкинув лампу прямо в руки служителеві й штовхнув у бік довгоносого дивака, який спав на тирсі. Спалахнуло світло. Дивак схопився. На арені — кучугури снігу, крижані брили й чорний химерний звір. Дивак від здивування сів на кучугуру, а вона візьми та й заворушися. Дивак зіскочив, охоплений жахом: це була зовсім не кучугура, а білий ведмідь. Тоді чоловік заходився перевіряти інші кучугури, й, усім на втіху, з-під снігових покривал вилізли ще два ведмеді — бурий і білий. Бурий одразу ж сів на велосипед і поїхав уздовж бар’єра, а білі по-дружньому обнялися, кілька разів перекинулись, покотилися кулями.
Потім білі ведмеді робили стойку на передніх лапах, бурий ганяв на велосипеді, чоловік і морський лев жонглювали над ними м’ячами. І раптом серед публіки пролунало глухе рикання. Хтось із глядачів обернувся, а бурий ведмідь різко зупинив велосипед.
Рикання повторилося. Ведмідь прислухався, став на задні лапи й незграбно поліз через бар’єр. Дресирувальник устиг схопити його за нашийник. Але ведмідь вирвався і подався вгору східцями, лякаючи публіку. Дресирувальник ішов позаду й голосно говорив:
— Трохиме, що ти хочеш? Тебе хтось покликав? Не звертай уваги!
У Сергійка завмерло серце: невже ведмедя покликав Електроник?
Трохим, голосно сопучи, піднявся до десятого ряду й завмер перед хлопчиком, що сидів скраю. Хлопчик устав.
“Електроник!” — трохи не крикнув Сергійко. Він дуже зрадів: із свого місця він добре бачив, що це Електроник! І відразу ж злякався: а раптом в цирку сидить професор чи той міліціонер, який шукає Електроника?.. Але його страх несподівано пройшов, бо події в десятому ряду розвивалися дуже швидко.
Дресирувальник, спантеличений у першу мить, опам’ятався і радісно загукав на весь цирк:
— А-а, це ж мій знайомий Серьожа! Навіщо ти зриваєш номер, Серьожо?
— Я не зриваю, — відповів Електроник. — Я хочу привітатися з Трохимом.
Над рядами злетів смішок.
— Ну, привітайся, — дозволив довгоносий дивак. — Здоровкайся і бувай здоровий!
Електроник якось чудно хрюкнув, і Трохим у відповідь хрюкнув так само. Трохим став на весь зріст, простягнув могутню лапу. Хлопчик потиснув лапу двома руками, щось шепнув ведмедеві на вухо й сунув йому в пащу цукерку. Глядачі бурхливо аплодували.
— Та ти молодець, — тихо сказав дресирувальник хлопчикові й повів ведмедя за собою.
Трохим не опирався.
А до Електроника вже поспішав морський лев, шльопаючи ластами, балансуючи своїм гнучким гумовим тілом, — адже він тримав велику кулю на ґудзикові носа. Люди, що сиділи поряд з Електроником, запевняли потім, що він не подав ніякого знака левові, навіть не писнув: просто, мовляв, звір знайомий з цим хлопчиком і звик підходити до нього.
Проте дресирувальник був збентежений. Він не знав, що й подумати. В нього навіть майнула думка: чи не міг дивний хлопчак покликати лева нечутним сигналом — наприклад, ультразвуком. А втім, він одразу ж вирішив, що це дурниця.
Лев зупинився і, граціозно вигнувши шию, послав м’яч Електроникові. Той спритно впіймав і кинув назад, сплеснувши при цьому в долоні. Так вони грали, поки не викликали оплесків. Чорний жонглер приліг на східці й зааплодував ластами. Потім він прийняв на ніс м’яч, повернувся до дресирувальника.
Номер тривав далі, й Сергій не знав, куди йому дивитися. Він махав рукою, подаючи знаки другові, й
