А Громов до сліз реготав. І академік Немнонов, що з’явився на галас, сміявся. І Таратар потішно ворушив вусами. І всі інші, хто бачив цю веремію, не могли не усміхатися й не реготати.
Сміх струмував навколо безмовного, незворушного Електроника. Сміх проймав усіх і кожного, запалював завзяттям, радістю, силою. Ось він! Ха-ха! Він існує! Його майже можна помацати! Простягни тільки руку й відразу піймаєш це “ха-ха”!
Вирвався з клубка тіл скуйовджений Макар Гусєв і заревів басом, показуючи на Електроника:
— Дивіться! Він сміється!!!
Електроник усміхався…
— Ура! — крикнули діти. — Він сміється! Ура, ура, ура!..
І враз замовкли. Бо Електроник раптом підстрибнув і промовив чітко й роздільно:
— Ха. Ха. Ха.
Потім Електроник знову підстрибнув і тепер уже засміявся по-справжньому:
— Ха-ха-ха-ха-ха!..
Він застрибав на одній нозі і в такт підскокам виспівував пісню, яку, певно, щойно придумав або ж складав на ходу:
Є місто Веселощів й Сміху: трам, трам.
Двори й будинки дивовижні там -
На дахах — квітки,
На клумбах — кульки,
І музика лине з фонтанів,
Па деревах скрипки,
На вулицях диваки.
Бабусі там грають в скакалку,
Дідусі біжать, мов хлопчаки.
Л найстаріші, хто ревматизмом страждав.
Ті палицями крутять, як диригенти,
І вибивають музику з усіх садових лав.
Там Сонце і Місяць назавжди здружились.
Там зорі виблискують вдень і вночі.
І усмішки сяють.
Сміються дівчатка.
Регочуть хлоп’ята.
чІ сміх — немов грім.
Веселощів, радощів вистачить всім.
Хай живе сміх! І геть антисміх!
І всі довкола Електроника підхопили:
— Хай живе сміх!
А потім довго аплодували авторові.
Електроник уклонився, підійшов до друга, прошепотів йому на вухо:
— Вірші — найстисліша форма подачі інформації. Ніколи досі не складав. Не знаю, як вийшло.
— Ти найкращий у світі поет, Електрошо! — переконано відповів Сироїжкін.
Академік Немнонов відвів убік Громова.
— Відверто кажучи, Гелю Івановичу, — промовив він, — я тільки зараз зрозумів, яка цікава істота ваш Електроник.
— Уявіть, і я про це раніше не здогадувався, — жартівливо відізвався Громов і приклав палець до губів: — Тс-с… Тримайте це в секреті.
І в ту ж мить їх оточили діти. Вони хитро поглядали на вчених і мовчали.
— Що? — спитали разом професор і академік.
— Бачите, Гелю Івановичу й Семене Семеновичу, — сказав Таратар, — у школярів є до вас велике прохання. Раз усе так сталося, залиште Електроника нам… Не обов’язково йому повертатися в чемодан…
Десятки очей, які горіли благанням, просьбою, чеканням, були звернені до Громова.
— А що він робитиме у вас? — примружився професор.
Сироїжкін відчув, що настав час йому сказати слово. Дуже важливе слово, від якого залежить доля друга. Він ступив уперед:
— Електроник допомагатиме вчителям! Навчатиме нас. Прийматиме екзамени. Гелю Івановичу, ви ж знаєте, який він чудовий математик.
— Я згоден! — просто сказав Громов.
Сергійко просіяв.
А кібернетики дуже зраділи:
— Ура! Електроник наш!..
— Одну хвилинку… — Академік підняв руку. — Іноді ми запрошуватимемо Електроника до Інституту кібернетики. Нам треба радитися з ним у деяких важливих питаннях.
Ви не заперечуєте?
— Ні-ні! Не заперечуємо!
— Тепер лишилося тільки піймати червоного лиса, — промовив професор, нахилившись до свого колеги. — Адже не можу я чекати, коли він сам зламається! Треба його перехитрувати…
Дівчинка у блакитному платті стала перед Громовим, подивилася йому в очі, сказала:
— Гелю Івановичу! Ви подарували Електроника кібернетикам. А як же ми, хіміки? Чи не могли б ви зробити нам Електроничку?
Вчені переглянулися, засміялися.
— Послухай, Майко! — безцеремонно звернувся Макар Гусєв до блакитної дівчинки, ніби знав її сто років. — Приходь до нас. Ми всі дружитимемо з Електроником.
— Можна? — запитала Майя чомусь у Сергійка, який щось шептав Електроникові.
У Сироїжкіна навіть дух перехопило від такого простого запитання. І тільки-но він хотів підтвердити те, що вже сказали, радісно спалахнувши, його очі, як знову втрутився Гусєв:
— Приходь! Ми дівчат не кривдимо. Навпаки, ми будемо дуже раді.
— І я теж, — сказав Сергійко й почервонів. — Ти знаєш, Майю, я вже нікуди не їду…
Маленький європейський аеропорт Теймер славився своєю акуратністю.
Через кілька хвилин після посадки пасажири ввійшли у приміщення вокзалу. На довгій стойці були розміщені че-модани: овальні й квадратні, розмережені орнаментом і обліплені ярликами, плетені й суцільні. Носильники доставляли їх до машин. Чемодан, схожий на футляр контрабаса, дбайливо повантажили в найновіший “шел”. Хазяїн розплатився з носильниками і, зсунувши на маківку капелюх, помчав на великій швидкості.
Ніхто з пасажирів не помітив, як картата сумка, що стояла поміж чемоданами, зісковзнула зі стойки й
