— Пульс нормальний! Не серце, а годинник!
— Він не захекався! — захоплювався інший болільник. — Легені — мов ковальські міхи!
— Чемпіон… Чемпіон… — повторювали всі навколо.
Сергійка поставили перед високим міцним чоловіком у білому костюмі з червоною пов’язкою на рукаві.
— Як тебе звати, хлопчику?
— Сергій Сироїжкін, — здивовано сказав несподіваний чемпіон.
— Де ти живеш, де вчишся?
— На Липовій алеї. У школі кібернетиків.
— Товариші! — закричав суддя в білому костюмі. — Невідомий бігун — Сергій Сироїжкін! Він живе тут, у Жовтневому районі!
Юрба загула.
— Молодець, — сказав суддя СироГжкіиу. — Вітаю!
— А за що? — здивовано запитав Сергій.
— Молодець, — повторив суддя. — Ніколи не треба зазнаватися. А завтра приходь о п’ятій годині на стадіон в секцію легкої атлетики. Ось тримай. — Він дістав блокнот, одірвав аркушик і щось швидко написав. — Тут адреса й моє ім’я. Приходь обов’язково. Талант треба розвивати.
Він обернувся до інших суддів:
— Я гадаю, можна зарахувати біг Сироїжкіна.
— А я протестую! — різко відповів суддя у тренувальному костюмі. — Сироїжкіна немає у списках команди..
— Зарахувати! Зарахувати! Зарахувати! — галасували болільники. — Він з нашого району!
Судді стали сперечатися, а Сергійко тихо відійшов убік, стискуючи в руці аркушик. Чемпіона по- дружньому плескали по плечу, йому говорили підбадьорливі слова, хтось сунув йому морозиво. На нього дивувались, як на чудо.
А чуду було дуже незручно. Чудо все ще нічого не розуміло. Чудо вибрало в галасливому натовпі спокійного товстуна з палицею і боязко запитало:
— А що сталося?
— Ні, ви тільки подивіться на нього! — голосно сказав товстун, налякавши Сергійка. Тікати було нікуди: навколо вже стояли щільним кільцем болільники. — Він навіть не розуміє, що натворив, — говорив далі товстун, постукуючи палицею об асфальт. — Талановитий і чистий душею!.. Так от, — товстун нахилився до Сергійка, — наш район програвав естафету сусідам. Ми вже вирішили, що діло пропаще. Лишався останній етап на чотириста метрів. Наш стоїть, чекає паличку, а суперник уже біжить, тільки п’яти миготять. Як раптом, де не візьмися, — ти! Вихопив у нашого недотепи паличку, наздогнав першого, випередив його, розірвав стрічку й зник. Просто поталанило, що ти живеш у нашому районі. — Товстун раптом змахнув палицею і проголосив: — Зарахувати Сироїжкіна!
— Зарахувати!!! — підхопили люди, які стояли довкіл.
Сергійко сунув аркушик у кишеню, непомітно вибрався з натовпу й кинувся щодуху геть. Він не розумів, чому тікає від яскравих прапорів і галасливих болільників, а не підійшов до головного судді й не пояснив помилку. Всі ранкові пригоди — рішимість стати фізиком, сонце, що вдарило у вічі, прагнення помсти, несподівана слава, — все змішалося в Сергійчиній голові й гнало його вперед. Мабуть, тепер він і справді міг установити рекорд. Тільки серце калатало, як шалений маятник, а з легенів виривався якийсь дивний свист.
Він вискочив на стрімкий берег річки, упав на траву й довго лежав нерухомо, із заплющеними очима, наслухаючи удари в грудях, ловлячи ротом повітря. Віддихався, перевернувся на живіт і помітив недалеко в кущах синю куртку. Куртка як куртка, звичайна куртка. І все-таки щось у цій куртці непокоїло Сироїжкіна. Щось чорне, маленьке, блискуче стирчало з-під синьої куртки. Сергійко подивився уважніше й вирячив очі: це була невеличка штепсельна вилка для вмикання в мережу.
Сергій ніколи ще не бачив курток, з-під яких висуваються такі незвичайні хвости. Тому він тихенько підповз до куща, обережно взяв вилку і потягнув до себе. Куртка здригнулась, заворушилася. З-за куща прямо на Сергійка виліз дуже знайомий хлопчисько.
Ні, зовсім незнайомий! Це був хтось чужий. Але цей “хтось” був викапаний Сироїжкін. Сергій дивився на нього широко розплющеними очима, і йому здавалося, що це він сам виліз зараз із-за куща й дивиться на забіяку, який сіпнув його за куртку. А хлопчик у синій куртці, живий двійник Сергійка, теж завмер і дивився у вічі Сироїжкіну. На обличчі його нічого не відбивалося — ні здивування, ні усмішки. Воно було абсолютно спокійним.
— Це твій штепсель, тобто вилка? — нарешті сказав, отямившись, Сергій.
— Моя, — обізвався хлопчик у синій куртці трохи скрипучим голосом.
— А навіщо вона тобі? — знову запитав Сергій і почув дивну відповідь:
— Я живлюся електроенергією.
— Ти… — Сергій повагався, — Ти… робот?
— Ні, я Електроник, — так само спокійно промовив хлопчик.
— Але ж ти не людина?
— Так, я не людина
Вони сиділи на траві зовсім поряд і мовчали. Сергійко непомітно роздивлявся свого сусіда. “Дарма, що в нього провід із вилкою, — думав Сергій. — Зате з ним можна розмовляти спокійно, по-людськи, не те що з Гусаком…” І раптом Сергійкові сяйнула думка.
— Послухай, це ти біг так швидко й обігнав усіх? — хвилюючись, запитав він.
— Я.
— Ти знаєш, ми з тобою дуже схожі…
— Така схожість зумовлена математичними законами, — пояснив хлопчик у синій куртці, й Сергійка враз заспокоїла його розважливість.
— І ти це помітив?
— Так, помітив.
— Ти знаєш, мене прийняли за тебе. А справжній чемпіон — це ти!
— Можливо, я чемпіон, — погодився Сергійків співрозмовник. — Але я зовсім не хотів цього.
— Не хотів? От чудний!
— Ноги несли мене вперед, — продовжував дивний хлопчик, — я не міг зупинитися. Отже, найімовірніше, я не чемпіон.
Тут Сергійко схопився, став розповідати, як сперечалися судді, як його підкидали й несли на руках. Хлопчик у синій куртці теж підвівся й уважно дивився на Сироїжкіна. Його обличчя було, як і раніше, спокійним і незворушним. Ні, він не заздрив несподіваній Сергійчиній славі, зовсім не заздрив.
Я ніколи не бачив, щоб хтось біг так швидко! — захоплювався Сироїжкін. — Якби судді не пішли, я привів би тебе і сказав: ось хто встановив світовий рекорд! Електроник! А я… просто Сироїжкін…
— Сироїжкін? — скрипуче запитав Електроник.
— Ага!.. Ми ще не познайомилися. — Сергій простягнув руку. — Називай мене Сергійком.
— Сергійко Сироїжкін, — повільно повторив, ніби запам’ятовуючи, Електроник.
Його права рука обережно взяла пальці Сироїжкіна й стиснула так сильно, що Сергійко зойкнув.
— Вибач, Сергійку. — Електроник подивився на свою долоню. — У мене запрограмовано, що з такою силою треба тиснути руку друга.
Сергій, пританцьовуючи, дмухав на пальці. Він нітрохи не образився, навпаки — зрадів.
— Нічого! Це дуже навіть здорово! Ти не зменшуй силу. Вона нам ще знадобиться… Розкажи про себе. Ти тут живеш?
— Ні, тільки сьогодні приїхав.
— Тоді я покажу тобі місто! — зрадів Сергій. — Спочатку підемо в парк, купимо морозива й з’їмо по чотири штуки.
— Я нічого не їм, — сказав Електроник.
— Зовсім забув! — Сергійко махнув рукою і від душі пожалів приятеля: — Не пощастило тобі. Морозиво куди смачніше, ніж електричний струм! Я можу полуничного зразу чотири штуки проковтнути.
