Таратар запросив свого помічника до дошки.
Електроник став поряд з Рессі, взяв крейду, впустив ганчірку. Піднімаючи її, непомітно погладив собаку. Ворухнувся хвіст на знак дружби.
Рессі дивився на чорну дошку з-під кошлатих пасом шерсті.
— Я наведу приклади самостійних дій Рессі, коли він просторував над пустелею, — серйозно почав Електроник і посміхнувся. — Скажу відверто: я не відразу розшифрував їх.
Клас завмер. Сам Електроник, найкращий у світі математик, учень професора, асистент учителя, — і раптом зізнається у своїй слабості.
Та цей Рессі і справді хитромудрий, винахідливий, непереможний. Могутній розум у волохатому тілі!.. Ура невловимості, хвала незнищенності!
Стукотіла по дошці крейда. Квапилися пера. Гірки формул нагромаджувались у зошитах.
Не писав лише Макар Гусєв. Убирав очима таємничу силу Рессі, намагався не пропустити жодного слова. Він уявляв себе непереможним силачем, як Рессі, тільки, ясна річ, людиною. Секрет сили витав навколо нього в повітрі — досить лише дуже захотіти, напружити всю волю, а формули — не біда, він їх спише потім у приятелів.
— А що буде з Рессі? — перебиваючи Електроника, запитав нетерплячий Макар.
Електроник відповів, стукаючи крейдою:
— Він продемонструє свою систему керування тваринами. Рессі запрошують на службу директори двох заповідників.
— Ого! — Макар переможно махнув важким кулаком. — Слово честі, дуже хочеться влізти в його шкуру!
— Навіть мені важко уявити майбутні пригоди Рессі, — хрипло підтвердив Електроник.
Учитель і професор перезирнулися. А програмісти засміялися, на хвилину відірвавшись від зошитів.
Таратар нахилився до Громова, напівголосно сказав:
— Уява… Дивна річ! Так в чому ж тоді полягає відмінність?.. — І не закінчив запитання.
— Признаюсь, я зовсім забув, що Електроникові потрібна уява, — пошепки підхопив професор. — Дякую, що нагадали. Певно, головна відмінність людини від машини — уміння ставити питання, на які ніхто не може відповісти…
Електроник, не дописавши рівняння, обернувся до професора.
— Ви сказали, — прозвучав його різкий голос, — я зможу ставити нерозв’язні питання? Про не відкриті ще закони?
І Електроник, повторивши на свій лад слова професора, надто пізно зрозумів, що поставив собі нерозв’язне питання. Щоб не впасти в безглуздя, відвернутися від болісних розмірковувань, він засіпався, затанцював біля дошки, наспівуючи модний ритм:
— Е-е-е, балі-балі… е-е-е, балі-лей…
Від подиву Таратар засопів, як носорог. За всю педагогічну практику вчитель уперше бачив, щоб біля дошки танцювали.
— Ти на уроці! — грізно нагадав учитель, обриваючи жестами смішки класу.
А Громов з неприхованою цікавістю дивився на свого учня, який пританцьовував.
— Е-е-е…
— Ти сам придумав музичний запобіжник від нерозв’язних питань? — звернувся професор.
Електроник кивнув, здригаючись усім тілом.
— Не найкращий. Після уроку ми побесідуємо з тобою про мистецтво, про силу волі, зрештою, про уяву.
Електроник миттю затих, здивований тим, як легко можна знайти вихід із прикрого становища.
— Вибачте, — хрипло сказав він. — Я, очевидно, погано застосовую другу теорему Геделя. Якщо дозволите, я продовжу пояснення.
Електронний хлопчик, кинувши погляд на незворушного Рессі, став писати рівняння, “винайдені” його четвероногим другом.
А Сергій Сироїжкін, поглядаючи то на Електроника, який старанно писав, то на спокійного Рессі, думав:
“Дивовижна це особа — Рессі. Він ще помандрує по світу. Покаже своє таємниче “І так далі”.
— Алло, Командоре! Не знав, що ти повелитель не лише підводних човнів-китів, а й глибинних собак. Чув, як ти відзначився, як повернув професорові його Рессі. Молодчина, Командоре! Прийом.
— Уже розвідав, Асте? На такій недосяжній висоті… Прийом.
— На висоті — точно, в порожнечі — вірно, та все ж над нашою Землею. Мені тут відомі всі секрети… До речі, Командоре, хочу з тобою порадитися. Хлопці на Юпітері бачили недавно в океані Тварину, схожу на нашого кита. Переливається всіма барвами, як океан цієї планети, пустує у хвилях і плаває так, що піймати його неможливо. Може, підказати глибинникам: нехай попросять Громова, щоб позичив Рессі? Як він — справиться? Прийом.
— Справиться, Астронавте, клянусь океанами Землі. Прийом.
— Слово Командора — надійна порука. Я відразу зрозумів, що моя донька, коли підросте, побачить живого кита Юпітера. Прийом.
— Побачить, Асте, неодмінно побачить. Але раніше ти покажи їй плямисту жирафу. А то вона не повірить жодній картинці. Домовились, Асте? Відбій!..
ЗВИЧАЙНІ ГЕНІЇ
Будинок прокинувся на світанку.
В легкому ранішньому тумані він скидався на спляче чудовисько. Високо над землею засвітилося рожеве вікно й погасло — неначе моргнуло сторожке око, спостерігаючи, який видався весняний ранок. Приємний легкий морозець, сріблястий іній на деревах, несподівано м’яке повітря.
Спалахи вогнів пробігли по стінах. Вогні дедалі множилися, утворюючи химерні візерунки, й ось. уже весь будинок оперезався ланцюгом електричних сигналів. Будинок ожив, глибоко зітхнув, загудів ліфтами — ледь чутно, сам собі, щоб не заглушити перший капіж з даху. Весна!..
Відчинилося вікно вгорі, і чийсь дзвінкий голос порушив ранкову тишу:
— Е-гей!.. Слухайте всі!.. Я — геній!
Вулиця насторожилася від такого нескромного визнання. Припинився капіж.
А голос уперто повторяв:
— Геній! Геній!
Пискливо обізвалося ще одне вікно:
— Геній — це я!.. Ура! Я відкрив вічну істину…
Грюкнули балконні двері, й хлопчачий басок прогудів:
