— Значить, це перша ваша подорож? — питав далі Електроник. — Яке у вас враження?
Поштмейстер брязнув залізними стінками.
— Дорогою я нічого не робив. Вирішив, що мене відправили на звалище. Дякую вам, містере, за те, що ви випробували мене. Я можу ще придатися!
— Я такий самий учасник виставки, як і ви, — сказав
Електроник і, побажавши колезі успіхів, пробурмотів ледь чутно фразу, яку вловив лише Сироїжкін, що стояв поряд: “Таке майбутнє чекає на нас усіх…” Таратар попросив Електроника провести їх по виставці.
Насамперед Електроник показав їм зал з найсучаснішими системами — машинами Інтермашу. Вони відрізнялись одна від одної номерами й серіями, але кожна працювала по-своєму.
Машина-інженер варила сталь на далекому заводі: на кожному екрані була зображена гулка мартенівська піч. Машина-диспетчер, блимаючи сигнальними вогнями, регулювала рух на великій залізничній станції. Машина-конструктор планувала одночасно готель, океанський лайнер, космічний корабель і реактивний літак, видавала свої розрахунки й креслення фахівцям, приймала поправки, знову бралася обчислювати; на цю роботу колись ішли роки, а тепер — лічені тижні.
Людей коло цих машин було мало. Вони давали короткі пояснення, працювали біля пультів і збоку здавалися просто скромними помічниками всесильних агрегатів.
Комп’ютер Епікак працював без помічників, приймаючи відвідувачів в окремому кабінеті. Побачивши дітей на чолі із співробітником виставки й учителем, він привітав їх англійською мовою і зразу ж діловито поцікавився, чи не бажають пани реалізувати свої чеки або ж з його допомогою укласти вигідну угоду.
Епікак — потужна машина обтічної форми, що мінилася всіма відтінками золотистих кольорів, — повільно рухалася вздовж довгого полірованого столу з м’якими кріслами. Інших предметів у кімнаті не було. Очевидно, Епікак був солідним банківським службовцем, напханим доларами, марками та іншою валютою західних країн.
— Вибачте, ми чеками не користуємося, — відповів по-англійському Електроник.
— Даруйте, — приємним голосом промовив Епікак, — певно, чековою книжкою у вашій школі розпоряджається директор?
— У нас інша система, — уточнив Таратар, — за школу платить держава.
Епікак блиснув своїми боками, пустивши у вічі співрозмовникові снопи іскор.
— Розумію вас… Якщо ми не займатимемося діловими операціями, я з великим задоволенням розповім вам про нашу фірму.
За словами чудового Епікака виходило, що він та його електронні колеги новітньої системи, які працюють у банках, заміняють тридцять мільйонів клерків — майже все доросле жіноче населення країни, якби воно, звичайно, погодилося працювати саме в банках. А така потреба в робочій силі могла існувати, коли б, звичайно, не було Епікака та інших електронних клерків. День і ніч вони приймали чеки, видавали гроші, знімали цю суму з поточного рахунку власників, звіряючи їхні підписи з наявними зразками. Іноді серед клієнтів траплялись шахраї, що підробляли чужий підпис або подавали чеки, не забезпечені вкладом. Тоді той чи інший Епікак піднімав тривогу, передаючи поліції точні прикмети правопорушника. Всі такі пригоди, включаючи напад грабіжників, були передбачені конструкторами машин, і ті діяли за інструкцією.
— А на вас коли-небудь нападали? — ввічливо запитав Електроник.
— На мене не нападали, бо я займаюся в основному електронними грошима.
Епікак розповідав про роботу, яка йому дуже подобалась.
Як відомо, гроші можуть бути в будь-якому вигляді. Золото, банкноти, чеки або відповідний запис у пам’яті електронного касира — всі вони несуть одну й ту саму інформацію: про спроможність клієнта платити. Тому найзручніше користуватися не золотом, не паперовими грошима, а записами Епікака, який ніколи не помиляється. Клієнт має лише маленьку пластмасову карточку, на якій електронним способом записаний його особистий номер. Він показує цю карточку Епікаку, називає, яку суму куди переказати, й ділу кінець: касир миттю оперує цифрами, не обтяжуючи себе перевіркою банкнотів, перевіркою чека тощо. Зручна робота для електронного касира!
— Майбутнє за такими системами, як я! — з гордістю повідомив Епікак.
— Поки не зникнуть гроші, — спокійно зазначив Таратар.
— Тобто як? — злякано пророкотав Епікак. — Ви вважаєте, що я невдовзі застарію і не буду потрібен?
— Я цього не казав, — заперечив Таратар. — Працюйте собі на здоров’я.
— Дякую вам, містере, постараюся виправдати ваше довір’я, адже світ без грошей не може існувати…
Семенові Миколайовичу не хотілося ображати бездоганного касира з далекої заокеанської країни, та й до того ж він напевне не зрозумів би, що світ може обходитися й без грошей.
Восьмий “Б” залишив бізнесмена.
— Чудова сучасна система, — зазначив Електроник. — Мені до його швидкості далеко. Шкода тільки, що він займається самими грішми.
Серед інших комп’ютерів західних країн, які передбачали погоду, давали поради домогосподаркам, друкували списки вільних місць для безробітних, пропонували замовити автомобіль будь-якого розміру й форми, відвідувачів приваблювала вивіска “Хепі-енд”, що означало “щасливий кінець”.
Тут було гамірно й весело. Усміхаючись сліпучою усмішкою, схожа на кінозірку блондинка пояснювала гостям, що кожний відвідувач має змогу вибрати собі супутника життя, заповнивши анкету із запитаннями. Анкету опускали в металеву скриньку, де були відомості про мільйонів претендентів з різних кінців світу. Машина порівнювала анкети й пропонувала свою кандидатуру. Блондинка-робот піклувалася про утворення щасливих сімей, і тому фірма присвоїла їй ім’я “Хепі-енд”.
Таратар хотів було провести свій клас мимо злощасної кімнати, але діти упросили його на хвилину зайти. Де ще побачиш таку оригінальну систему — хіба що в кіно! Треба було перевірити наукову цінність “Хепі-енд”, не приймати ж на віру автоматичне щастя!
— Ви ще не доросли до таких справ! — бурчав Таратар. — Хто заповнюватиме анкету?
Всі погляди були спрямовані на нього. Восьмикласники знали, що їхній учитель закоренілий холостяк.
— Я? — Таратар розсміявся. — Гаразд, тільки через вас і заради наукової перевірки… Жарти жартами, а потім Електроник надішле цілий том моїх помилок.
— Я розумію, що це експеримент, — замислено сказав Електроник.
Узявши анкету, Таратар побіжно переглянув її і влаштував блондинці екзамен.
— Скажіть, — суворо запитав він, — хіба можна подружитися з кимось чи заслужити прихильність когось за вказівкою комп’ютера?
Обличчя робота не змінилося, коли він обернувся до Таратара.
— “Хепі-енд” не ставить такої мети. “Хепі-енд” хоче лише допомогти одній людині познайомитися з іншою, яка має цінні для неї якості. В житті такі випадки вважають таланом. Ми хочемо зробити талан частішим явищем.
— Але такі делікатні питання людина часто не обговорює навіть з товаришами…
— Людина не соромиться звертатися до лікаря, коли вона хвора, бо чекає від нього допомоги.
Навколо суперечників зібралися вже болільники.
— Поштове знайомство — чи не занадто це примітивно? — наполягав прискіпливий відвідувач.
— Не всі ходять на танці, в турпоходи чи слухають соловейка при місяці. “Хепі-енд” може зробити таким людям корисну, а в деяких випадках неоціненну послугу.
— А якщо вийде помилка?
— “Хепі-енд” гарантує успіх у шістдесяти випадках із ста!
Таратар почервонів і під схвальний сміх уболівальників заховав анкету в кишеню.
— Заповню її вдома, — сказав він учням, — й повідомлю вам результати.
П’ятдесят детальних запитань потребували ґрунтовної праці. Треба було зрозуміти, яке значення
