Переслідувачі були дедалі ближче. Посейдон крикнув:
— Біжи, Алісо, я затримаю їх.
— Нікуди я не побіжу, — відповіла Аліса. — Куди мені одній діватися?
На щастя, в ту секунду Аліса побачила збоку вузьку щілину — за нею драбину вниз.
— Посейдоне, сюди! — крикнула вона.
Аліса проскочила в щілину, Посейдон через силу протиснувся слідом.
Вони збігли драбиною вниз — драбина вилася гвинтом, щаблі її були іржавими, ніби тут давно вже ніхто не ходив.
Знизу долинало якесь дзуміння.
Драбина привела їх у новий коридор, цього разу його підлога була з квадратних залізних плит. Кроки по них гучно відлунювали — під плитами була порожнеча.
Через двадцять кроків попереду несподівано виросла глуха стіна.
Ззаду лунким гуркотом гриміли кроки роботів, які збігали драбиною.
Посейдон, зрозумівши, що далі відступати нікуди, розвернувся, готовий до бою. Аж тут одна з плит у них під ногами відсунулась убік і звідти почувся голос:
— Хутчіше, вниз!
Під плитою був темний простір, куди вела залізна драбинка. Аліса першою спустилася по ній, чіпляючись за щаблі. За нею з’їхав по драбинці Посейдон, котрий, хоч і здавався важким і незграбним, насправді був спритніший за будь-яку людину. Якось він навіть цілком серйозно готувався виступати поза конкурсом на олімпіаді з десятиборства. І запевняв, що чемпіоном би не став, але достойне місце зумів би посісти.
Ще більше, Посейдон, підкоряючись голосу, встиг засунути плиту.
Всі завмерли.
І вчасно. Зверху чути було кроки. Ось вони прогриміли по плитах, просто над головою. Затихли. Це означало, що переслідувачі зупинилися біля глухої стіни. Пролунали лункі удари — можна було здогадатися, що роботи перевіряють, чи нема в стіні отвору.
Потім, після паузи, знову почулися кроки. Вони рухались у зворотному напрямку. І куди повільніші й тихіші. Наче роботи були пригнічені й розчаровані. Ось вони вже цокають, віддаляючись, по щаблях гвинтової драбини… І тиша.
— Ніби обійшлося, — прошепотів Посейдон.
— Я радий, що зміг вам допомогти, — відповів приглушений голос.
Почулося шурхотіння, щось клацнуло, і потім спалахнув маленький жовтий вогник. На порожньому ящику посеред приміщення, куди вони потрапили, стояв каганець, налитий якоюсь рідиною. В ньому гніт. От цей сліпачок і загорівся, даючи слабке, непевне світло.
Вогник освітив обличчя дідуся. Худе, виснажене, стомлене.
Довге чорне з сивиною волосся спадало на щоки.
Дідусь був обірваний, обличчя почорніло й лише яскраві жваві чорні очі горіли серед білих білків.
11
Поліна відчайдушно пиляла стіну. Тонка щілина видовжувалась так поволі, що було ясно — не тільки за дві години, але й за дві доби їй не випиляти отвору. Та вона не здавалася.
Полінині руки заніміли, і їй довелося кілька разів припиняти свою відчайдушну роботу, щоб перепочити. Залізна пилюка побруднила руки, а шкіра на правій долоні напухла й навіть пішла кров.
Вжик-вжик — звучав напильник, і від цього одноманітного звуку дзвеніло у вухах. Поліна була так поглинута роботою й так старалася примусити себе пиляти й далі, хоч рука відпадала, що не почула, як двері в камеру знову відчинилися.
— Людино, — пролунав гучний, різкий металічний голос. — Припини свою роботу. Ти псуєш мій корабель, і користі від твоєї роботи немає, бо тобі ніколи не втекти від мене.
Поліна підхопилась, обернулася, намагаючись сховати напильник за спину.
У камері стояла нова істота.
Точніше, як подумала Поліна, це теж був робот. Тільки вищий за інших і страшніший.
Він був увесь у чорному, але зверху в нього був накинутий довгий широкий плащ, а на голові блискучий антрацитовий шолом із високим гребенем. Обличчя його було таке ж чорне, як у роботів, і пусте — без очей і рота. І тому не можна було збагнути, звідкіля лине голос.
— Мені цікаво спостерігати за вами, — сказав великий робот. — Ви дивні істоти, ви метушитеся і до чогось прагнете. А це нікому не потрібно.
— Ви хто? — спитала Поліна.
— Я — Хазяїн, — відповів чорний робот. — Я найголовніший тут. Я правлю цим світом, і цей світ тремтить переді мною.
— Якщо це так, то ви повинні випустити мене.
— Чому?
— Тому що я не належу до вашого світу, — мовила Поліна. — Я не хотіла до вас потрапити. Ми летіли своєю дорогою…
— Ви пролітали надто близько від мене, — перебив Хазяїн. — І я вас примусив підкоритися мені.
— Навіщо?
— Щоб узяти ваше добро, щоб розважити і втішити моїх підданих. Щоб подивитися на вас зблизька, бо я допитливий.
— Ви теж робот? — запитала Поліна, підходячи ближче і придивляючись до Хазяїна.
— Я знаю, що це безглузде слово придумали на Землі. Я весь час його чув від тих, хто був тут раніше від тебе і кого тепер уже немає. Мені навіть сказали, що його придумав багато років тому земний творець історій на ім’я Карел Чапек. Робот — це залізна машина, раб людей, який виконує їхні накази. Отже, я не робот.
— Ви жива істота?
— Жива, бо я мислю.
— Але зроблена іншими живими істотами?
— Колись був зроблений той, хто зробив мене.
— Ясно, — сказала Поліна, — робот другого покоління. І навіщо вас було зроблено?
— Щоб турбуватися, охороняти й вести вперед.
— Отже, у вас є обов’язок?
— Обов’язок?
— Назвіть це завданням.
— У мене є обов’язок-завдання, — згодився чорний Хазяїн. — Мій обов’язок керувати цим світом і зробити так, щоб ашиклеки були щасливі.
— Ашиклеки — ваші хазяї. Справжні хазяї?
— Ашиклеки — це істоти, подібні до тебе. Вони теплі, в їхніх жилах тече кров, вони дурні, непостійні, слабкі. Я роблю їх щасливими.
— Тому що підкоряєшся їм і служиш їм?
— Я нікому не підкоряюсь і нікому не служу, — відповів чорний робот. — Але без моєї турботи ашиклеки помруть.
— Тоді покличте сюди ашиклеків, — сказала Поліна. — Я розмовлятиму з ними, а не з машиною.
— Ти дурна істота, — відповів чорний робот. — Я гадав, що ти достойна, аби лишитися живою й допомагати мені у великій справі. Але ти нічого не розумієш.
— Ні, — заперечила Поліна, — я зрозуміла. Ти просто поламаний робот. Робот із манією величності.
