Розділ ІІІ
ДІДУСЬ-РОВЕСНИК
Спочатку треба було вирішити, куди йти.
Колин будинок стояв у провулку Сивцев Вражек. Будинок цей старий, зведений іще до революції. Коля міркував так. Якісь московські будинки неодмінно мусять зберегтися — адже навіть раніше будинки стояли по триста років. Отже, якщо Коля піде праворуч, туди, де колись був Гоголівський бульвар, він що- небудь знайоме й зустріне. Орієнтується непогано, ні разу в лісі не заблукав. У Москві він не пропаде. Навіть через сто років. Тільки краще не питати дорогу в перехожих: вони запідозрять, що щось негаразд.
І Коля вирушив до бульвару.
Він ішов рожевою доріжкою завширшки метрів зо три, яка ледь пружинила під ногами. За деревами, що оточували газон, доріжка влилась у широку вулицю.
Як тільки Коля вийшов на неї, позаду пролунав голос:
— З дороги, хлопчику! Ти де йдеш? Хочеш, щоб тебе збили?
Коля відскочив убік і побачив, що його наздоганяє чудний дідусь. Дідусь їхав на одноколісному велосипеді, розвівши руки для рівноваги, ніби цирковий акробат. Він і зодягнений був, як акробат: у зелене трико, що облягало тіло, й червоні м’які тапочки з довгими, гострими, навіть трохи звислими вниз носками. У дідуся був сивий чуб їжаком і довгі вуса, теж розведені, — мабуть, для рівноваги.
Дідусь догнав Колю й сказав:
— Проведи мене трохи, мені нудно їхати самому.
Колесо велосипеда було невелике, дідусеві доводилося часто крутити педалі, але все одно їхав він повільно. Коля пішов поруч.
— Ти до маскараду готуєшся? — спитав дідусь, розглядаючи звичайнісінький Колин костюм.
Коля вирішив, що головне — обережність.
— Так, — кивнув він, — до маскараду.
— Ти неправильно вдягнувся, — мовив дідусь. — За моїх часів усі хлопчики ходили в так званій шкільній формі. Вона складалася з темно-сірих із синім відливом штанів і такого… як би сказати… піджака. Ти знаєш, що таке піджак?
— Уявляю, — відповів Коля.
І мало не додав, що в його батька піджак і взагалі у всіх чоловіків піджаки. Але відразу ж схаменувся: минуло багато часу, напевно, діти забули про піджаки.
Та дідусь не зважав на Колині відповіді. Йому самому подобалося говорити. В кущах, неподалік від дороги, стояла лавка. Вона була мало схожа на лавки, яким належить стояти на вулиці. Вона була низькою, схожою на канапу. Коли дідусь зліз із свого колеса й сів, запросивши Колю наслідувати його приклад, виявилося, що лавка м’яка, ніби набита пухом.
— Відпочиньмо, — сказав дідусь. — П’ять хвилин. Я трішки засапався. Мене звати Павлом. А тебе?
— Колею.
— Ти не поспішаєш?
Коля не знав, що відповісти. Він не знав, спішить він чи ні Звичайно, шкода було сидіти на м’якій лавці й гаяти час на розмови про піджаки, в яких Коля тямив краще від дідуся Павла. Але дідусь був першою людиною з майбутнього, з якою Коля зустрівся. І вона ні в чому Колю не підозрювала.
Дідусь не став чекати відповіді.
— Так-от, — мовив він, — я повинен детальніше пояснити тобі, що таке піджак. Це стародавній вид одягу, в якому чоловіки ходили за часів моєї юності. Походить він од сюртука, що його носив Пушкін…
— А чому ви не купите двоколісного велосипеда? — перебив дідуся Коля. — Адже незручно на одноколісному їздити.
— Лікарі рекомендують, — відповів дідусь. — Щоб розвивалися м’язи. У моєму віці не можна нехтувати порадами лікарів. Ти хочеш мої м’язи помацати?
Дідусь зігнув руку в лікті й дав Колі помацати м’язи. Вони були міцні. Куди міцніші, ніж у Колі.
— Так-от, — вів далі дідусь. — Піджаки застібалися на ґудзики… А втім, ти про це знаєш, у твоєму маскарадному костюмі є ці незручні предмети. Я рекомендую внести поправки до твого костюма.
— А мені здається, — сказав Коля, намагаючись говорити ввічливо, — що в мене правильнісінький костюм. Він не шкільний, а так, на щодень.
— На щодень ми носили білі сорочки, — заперечив дідусь Павло, — і чорні штанці. І сандалі. Так-так, сандалі.
— То це коли було… — мовив Коля. — Зовсім в інший час.
— Як так — в інший? — здивувався дідусь. — У який інший?
Коля на око прикинув вік дідуся — виходило років шістдесят. 2092 мінус шістдесят — виходить 2032. Плюс десять чи дванадцять. Виходить 2042.
— Ну, в сорокових роках цього століття, — відповів Коля.
Дідусь почав реготати так, що два зелених папуги злетіли з гілки й закричали людськими голосами:
— Ганьбааа! Ганьбааа! Хто зірвав трроянду?
— Ну й наївність! — дивувався дідусь, витираючи сльози. — Ну й жартівник! Ти мені лестиш безбожно. Невже я такий молодий із виду?
— Не вельми молодий, — сказав щиру правду Коля, — але на велосипеді ви катаєтеся ще хоч куди.
— Тоді я відкрию тобі таємницю. Мені завтра виповниться сто сімнадцять років.
— Не може бути! — вигукнув Коля. — Отже, ви з Абхазії?
— Чому?
— Там живуть довгожителі. Але вони харчуються сиром та вином і пасуть овець.
— Ні. Я з Москви, а харчуюся я переважно кефіром і дуже люблю баранячі відбивні. Ти любиш баранячі відбивні?
— Страх люблю, — признався Коля. Він досі ще не міг подолати здивування. — Отже, ми з вами ровесники!
— У певному розумінні, — згодився дідусь. — Якщо взяти до уваги твій костюм, ми ровесники. Але повинен тобі ще раз із повною відповідальністю повторити, що в мій час хлопчики вдягалися інакше. Я міг забути, що було п’ятдесят років тому, проте що було в минулому столітті, пам’ятаю.
Ну що ти вдієш! Дідусь був так упевнений, що сперечатися з ним неможливо. Та Коля й не хотів сперечатися. Він був вражений. Поруч нього сидів його ровесник. Котрий через сто років катається на одноколісному велосипеді й носить червоні тапочки. Отже, можливо, й Коля житиме ще сто років?
— А як здоров’я? — спитав Коля співчутливо. — Не турбує?
— Не скаржуся. Спасибі медицині. Тільки сплю погано.
— Ну, це не страшно, — заспокоїв Коля. — А ви яку школу кінчали?
— Сто двадцять третю, англійську. На проспекті Миру.
— Я теж в англійській вчуся, — сказав Коля. — Ду ю спік інгліш?
— Йєс, ай ду, — відповів дідусь Павло. — І добре вчишся?
— Коли як, — мовив Коля. — Задають багато.
— А я гадав, що тепер нічого не задають.
Коля схаменувся.
— Іноді.
— А от мої правнуки кажуть, що нічого не задають. Напевно, я слушно роблю, що їм не довіряю.
— А ви на яку ковзанку ходили? — спитав Коля дідуся.
