Видовище було незвичайне, Коля сидів, кліпав очима, і тоді Електрон Степанович швидко збігав до стовпчика-автомата, одержав дві порції морозива й приніс їх до пузиря.
— На, — сказав він, — з’їж, і все владнається. Покуштуй морквяно-лимонного. Такого більше у всій Москві не знайдеш.
Коля на цей час збагнув, що до чого, виліз із пузиря і, хоч, чесно кажучи, морозива йому не кортіло, один із стаканчиків узяв, щоб не кривдити літнього чоловіка.
Тут Коля зрозумів, що потрапив не на проспект Миру. Позаду й збоку здіймалися високі коралові й звичайні будинки, а просто перед ним були ворота у вигляді дикої скелі з печерою внизу. За скелею виднілися дахи й бані якихось будівель, маківки дерев, а в печеру без упину входили люди від малого до старого.
— Що це? — спитав Коля, без апетиту ковтаючи морозиво.
— Не знаєш?
Електрон Степанович так здивувався, що поперхнувся своїм морквяно-лимонним. Колі довелося стати навшпиньки і як слід ударити майстра по спині.
— Яз Конотопа, — сказав Коля. — Я тут не був.
— Не можег бути! — вигукнув Електрон Степанович. — Ти перша людина на Землі, яка про це запитує.
— І все-таки? — Коля не боявся Електрона, котрий нітрохи не задавався своїм віком чи життєвим досвідом.
— Все-таки це Космозо.
— Що?
— Ко-смо-зо. Космічний зоопарк.
Й цієї миті над скелею спалахнули червоні літери:
“КОСМОЗО”
І погасли.
— Оце так справи! — вигукнув Коли й мало не впустив морозиво.
Їхав на проспект Миру, а втрапив у Космічний зоопарк! І якби не випадковість, так би й вирушив назад, не побачивши. Ні, Колі вочевидь щастить.
— Тоді я йду, — мовив Коля.
— Куди?
— У Космозо. Ви що гадаєте, я прощу собі, якщо поїду, не поглянувши на Космозо?
— Ні, не простиш, — погодився Електрон. — Узагалі-то кажучи, я збирався додому піти, та коли таке діло, погуляємо вкупі. Мені навіть цікаво подивитись на людину, яка ніколи тут не була.
— Та ви не турбуйтеся, — сказав Коля.
— Не переч. Це буде подвійний Космозо. Ти дивитимешся на тварин, а я дивитимусь на тебе, як ти дивишся на тварин.
І вони разом зайшли в печеру, яка слугувала входом у Космозо.
Вхід був зроблений так не випадково. Таку точнісінько печеру знайшли якось у відкритому космосі пілоти корабля “Стожари”. Печера мчала серед зірок, і в ній, ніби різноколірні світлячки, пустували найменші з відомих у Всесвіті птахів — по півсантиметра завдовжки, разом із хвостом, але дивних барв, причому не можна знайти жодного птаха, схожого на іншого. Печеру як є відбуксирували на Землю й помістили в Космозо. А оскільки птахи могли жити тільки у вакуумі, то всередині печери проклали прозорий тунель для відвідувачів.
У тунелі було напівтемно, й Коля спершу навіть не зрозумів, що ж діється за скляними стінами: мовби тисячі різноколірних іскор роїлись там, складалися в химерні узори, розлітались вибухами, шикувалися в ланцюжки, кільця і навіть трикутники. На Землі птахи почувалися добре і розмножувалися собі на втіху. Тх уже розвезли по всіх зоопарках світу, а дехто з аматорів тримав їх дома у вакуумних колбах.
Помилувавшись на птахів, Коля зі своїм супутником пройшли далі, на широкий майданчик. Ліворуч був великий ставок. Там плавали птахи, які могли жити на відкритому повітрі. Щоправда, в деяких були підстрижені махові пір’їни, аби не полетіли.
— Зверни увагу, — сказав Електрон Степанович. — Бачиш сірих птахів он там, під берегом?
— Качки, чи що?
— Який ти не спостережливий! Придивися.
Дзьоб на місці, крила на місці, хвіст на місці — нічого особливого. І раптом один із птахів перевернувся, й виявилось, що знизу в нього замість ніг точнісінько такий же тулуб із крилами и головою.
— Це ще навіщо? — не зрозумів Коля.
— Дуже розумна вигадка еволюції, — відповів Електрон. — Одна половина відпочиває, дихає повітрям, друга в цей час шукає у воді черв’яків та мальків. Потім вони міняються ролями. І ще їх вельми вигідно розводити в ставкових господарствах. М’яса в них удвічі більше, ніж у звичайних качок, і яєць вони несуть удвічі більше.
Посеред ставка випірнуло щось велике, чорне й блискуче. Потім перед цією тушею піднялася маленька голова на зміїній шиї завдовжки метрів десять. Це був справжнісінький викопний динозавр.
— Так вони ж давно-давно вимерли! — вигукнув Коля.
— Взагалі-то так. Але кілька років тому вчені знайшли у вічній мерзлоті яйцву і їм пощастило вивести з нього бронтозавреня. Воно виросло й стало ручним.
— А навіщо ж його в Космозо тримають, якщо воно земне?
— Але у звичайному зоопарку його теж важко тримати, адже динозаври на Землі вже чимало мільйонів років не водяться.
— Нудно йому, напевно, у вас, — мовив Коля. — Цілковита самотність.
— Як сказати… У Бронті є друзі. Ось поглянь.
Коля побачив, що на далекому березі ставка з’явилась дівчинка в червоному комбінезоні. Вона була світловолоса, коротко підстрижена і навряд чи набагато старша від Колі. Дівчинка підняла руку і щось крикнула.
— Як її туди пустили? — спитав Коля.
— Це Аліса. Вона давній Бронтин друг. Вони познайомилися, коли Бронтя був ще маленький.
— Все одно небезпечно пускати, — не згодився Коля, дивлячись, як бронтозавр тягне свою немислимо довгу шию до дівчинки на березі, і вона його чимось годує. — Він же ненароком може її проковтнути.
— Не проковтне, — заспокоїв Електрон Степанович. — Він ручний.
Коля, затаївши дихання, дивився, як динозавр поволі підплив аж до берега, поклав голову до ніг дівчинки, а та присіла навпочіпки й заходилася чухати йому там, де у звірів має бути вухо. Чи є вухо в динозавра, Коля не знав, а здаля не розгледиш.
— Ходімо, ходім далі, — сказав Електрон. — Якщо хочеш, я тебе потім з Алісою познайомлю.
“Аліса… Аліса”, — подумав Коля. Ім’я було знайоме. Може, цю Алісу чекали хлопці на Гоголівському бульварі?
— А вона в космос літала? — спитав Коля.
— Авжеж. І не раз. Вона вже більш-менш відомий космобіолог.
— Скажете теж! — не повірив Коля. — Вона ж дитина.
— Сам ти дитина! Чи не все одно, скільки років людині, якщо вона знає свою справу.
Раніше б Коля сам обома руками підписався під цими мудрими словами. Він не раз доводив своїм батькам і навіть учителям, що вік не грає ролі й дорослі не мають права хизуватися своїм сивим волоссям. Але дорослі в кращому разі підсміювалися, а в гіршому починали обурюватись і вважати Колю нахабою. Та зараз у Колі закипіло почуття протиріччя. Це з ним траплялося.
— Рано їй ще до біології братися, — пробурчав він. — Ось підросте, може, ще захоче пожежником стати. Або в ляльки гратися.
— Отже, не хочеш знайомитись?
