— Присягаємо! — пообіцяли Аліса і Юлька.
Коли Шурочка побігла, вони розреготалися й довго не могли зупинитись.
— У дорослих бувають таємниці, про які думати смішно, — сказала, сміючись, Юлька.
— У таж званих дорослих, — поправила її Аліса. — Вона лише років на шість-сім старша від нас. Дрібниці.
— Дрібниці, — згодилась Юлька.
— Розкажи мені про свій клас, — попрохала Аліса.
— А що розказати?
— Як ви вчитеся, чи часто ходите до школи, які спеціальності у вас — усе розкажи.
— Я навіть не знаю, з чого почати. Адже ти й так усе знаєш.
— Я все забула. Вважай, що я нічого не знаю. Анічогісінько.
— Я не знаю, коли тобі вірити, а коли ні.
— Слово честі, я майже нічого не знаю про твою школу. Не знаю, як у вас навчаються, як до школи ходять…
— А скільки в вас класів, пам’ятаєш?
— Здається, десять. Так?
— Бачиш, згадала. А в скільки років до школи йдуть?
— У п’ять?
— Ой, Алісо, в сім! Ти або велика облудниця, або насправді у тебе каша в голові. Стривай, а може, ти не тільки не з Москви, а навіть не з Радянського Союзу?
— Як ти собі це уявляєш? — запитала Аліса суворо.
— Ну, можливо, ти туристка, приїхала з-за кордону вкупі з батьками й загубилася.
— А хіба я погано по-російському розмовляю?
— Ні, добре.
— Дуже добре?
— Дуже!
— Дякую. Отже, до школи йдуть тільки з семи років? А що ж до цього роблять?
— У дитячий садок ходять, граються, пиріжки з піску ліплять… Ну що малюкам робити?
— Дивно, — мовила Аліса. — В п’ять років я вже… — І замовкла.
— Що ти в п’ять років?
Хтось ішов коридором, зупинився за дверима, але не зайшов, а ніби прислухався до розмови. Двері були засклені, матові, й на них було видно силует людини.
— Хто це може бути? — спитала Аліса.
— Мало хто! А тобі не все одно? Ти когось чекаєш?
— Ні.
— І все-таки я думаю, що чекаєш. Я б на твоєму місці весь час тремтіла від чекання. Раптом відчиняться двері й зайде твоя мама?
— Не зайде, — зітхнула Аліса, — я тут одна.
— Ну, а якщо зайде?
— Краще б уже не входила.
— Вона до тебе погано ставилася? Може, ти з дому зумисне втекла? Можливо, в тебе не мама, а мачуха? Зла?
— Не говори дурниць, — відповіла Аліса. — У мене чудова, просто прекрасна мама, не гірша від твоєї
— А раптом вона зайде, а ти її не пізнаєш? Адже в тебе амнезія.
— Можливо, — сказала Аліса й відвернулася до стіни.
Може, заснула, а може, потихеньку плакала. Юля не могла вгадати напевно, хоч прислухалася.
Розділ III
Я ТВІЙ ТАТОЧКО!
Минуло години дві-три. У лікарні все стихло, багато хто заснув, Аліса й далі так само лежала обличчям до стіни, а Юлька читала. Парникові троянди, що їх принесла Наталя, стояли на тумбочці біля Юльчиного ліжка, і вона відчувала їхній свіжий і приємний запах.
Раптом знову в коридорі почулися кроки. Ті самі, що й раніше. Хтось обережно, але важко підійшов до дверей і зупинився.
— Алісо, — шепнула Юлька, — дивися, знову він.
Аліса сіла на ліжку й прнтжсла палець до губ. Силует людини постояв трохи під дверима й знову зник.
— Мені це не подобається, — сказала Юлька. — Я подзвоню черговій сестрі.
— Постривай, — зупинила Аліса.
І тут вони почули, як у коридорі хтось розмовляє. Кілька чоловік ішли коридором. Ось вони зупинились біля дверей. Двері повільно розчинились.
Але нічого не сталося. Зайшла чергова сестра Марія Павлівна. Це була літня й строга сестра, хворі її не дуже любили, бо вона завжди говорила про правила і про те, що їх треба дотримуватися. А кому хочеться дотримуватись правил, особливо коли ти вже одужуєш?
— Ви не спите, дівчатка? — спитала вона.
— Ні.
— Алісо, з тобою хоче поговорити Олександр Борисович, — мовила вона.
Аліса дуже здивувалася:
— Алік Борисович? А хіба він…
Та Алік Борисович уже зайшов до палати.
— Як себе почуваєте, дівчатка? — спитав він, наче й не прощався з ними дві чи три години тому.
“Може, він уже повернувся з кіно, — подумала Юлька. — Але що могло статися? Посварився з Шурочкою?”
— Сподіваюсь, усе гаразд, — сказав Алік Борисович. — А в мене для Алісочки сюрприз. Чудовий сюрприз! Я примусив би тебе затанцювати, але тобі ще рано. Можеш збиратися додому.
— Як? (Юлька побачила, як Аліса зблідла). Не може бути!
— Може, може! — Алік так веселився, наче сам ось-ось піде в танок. — Все добре, що добре кінчається! По тебе приїхав твій таточко. Отож можеш збиратися додому.
— Мій батько не може приїхати, — заперечила Аліса.
— Дитинко, не переч, — мовив Алік Борисович. Потім він обернувся до Марії Павлівни й сказав суворо: — Попрошу вас зібрати речі дівчинки й підготувати виписку.
— Як же так, Олександре Борисовичу? — здивувалася Марія Павлівна. — Просто зараз, супроти ночі? Ні, я заперечую.
— Попрошу не перечити! — сказав Алік зовсім іншим голосом. Юля ніколи б і не подумала, що він може розмовляти таким голосом. — Виконуйте мою вказівку.
— Завтра вранці, — відповіла Марія Павлівна. — Згідно з правилами. З дозволу завідуючого відділенням. На порушення правил я не піду. Тим паче, що ви, Олександре Борисовичу, вже змінилися з чергування, а чергового лікаря нема.
— Я не винуватий, що нічний черговий лікар кудись пішов, — мовив Алік. — Він за це відповість. Але ми не можемо насильно відривати дитину від сім’ї. Її батько спеціально приїхав з іншого міста, він переживає, хвилюється. Послухайте.
Алік замовк, і всі почули, як за дверима хтось гучно сопе, а можливо, плаче.
— От, — сказав Алік Борисович. — Ви хочете завдати травми і дитині і всій її сім’ї через, якісь безглузді правила. Ідіть, приготуйте документи, я підпишусь, де треба, та й годі. Проявіть нарешті людські
