— Даруйте, — сказала вона, підбігши до них. — Де мені сісти на п’ятнадцятий тролейбус?
— Про що говорить ця дитина? — звернувся один із молодиків до іншого.
І звернувся він по-англійському. Аліса, звичайно, по-англійському розмовляла, як по-німецькому, по-німецькому — як по-французькому, а по-французькому — як по-російському, бо в майбутньому мови вколюватимуть змалку спеціальними уколами, щоб не гаяти часу на зубріння.
— Де ходить п’ятнадцятий тролейбус? — повторила Аліса своє запитання по-англійському.
— Оу! — вигукнув один із молодиків. — Як любо чути рідну мову! Ти теж з Англії?
— Ні, я тутешня, — відповіла Аліса.
— Але у вас чудовий лондонський акцент! Невже ви так вивчили мову в Москві?
— Авжеж, — сказала Аліса. — У нас багато хто так розмовляє.
Двоє хлопчиків, почувши розмову, зупинилися неподалік. Було їм на вигляд років по дванаддять- тринадцять.
— От дає! — сказав один із них про Алісу.
— Ходімо, — мовив другий. — Це туристи, хіппі.
— І вона теж?
— Теж.
— Ніколи не думав, що тепер у них модно в піжамах ходити!
Аліса чула, що вони говорять, і їй стало смішно.
— Ніяка я не хіппі, — заперечила вона. — Тільки я заблудилася.
Англійські туристи не йшли.
— Ми знайдемо, де ходить п’ятнадцятий тролейбус, — сказав один із них. — У нас є карта Москви.
Він заходився розгортати карту.
У цей час довкола них почали зупинятись люди. На великій вулиці завжди знайдуться допитливі. І чим більше людей зупинялося, тим більше спішили поглянути, що ж сталося.
І, звісно ж, знайшлася якась бабуся, котра закричала:
— Ви тільки подивіться, як одягнута дитина! Вона ж неодмінно схопить запалення легень! Дівчинко, де ти живеш? Можливо, ти хвора?
Аліса хотіла піти, але спробуй пробитися крізь такий натовп.
— Ну от! — мовила вона тихо одному з хлопчиків. — Що тепер робити? Мене ж зараз назад відведуть.
— Нічого не розумію! — сказав високий і сутулуватий, в окулярах, типовий відмінник-зубрило. — Куди тебе відведуть?
— Дівчинко, — наполягала бабуся, — признайся, що сталося?
— Тобі треба втекти? — спитав другий хлопчик, невисокий на зріст, нижчий від Аліси, майже товстий, у блискучій куртці, на яку було начеплено штук десять значків.
У нього були дуже червоні круглі щоки, й подумки Аліса назвала його Помідором.
— Невже досі не зрозуміли? Мені треба знайти п’ятнадцятий тролейбус.
— Міліціонер! — крикнула бабуся. — Де ж міліціонер?
— Зараз ми тебе врятуємо, — сказав Помідор. Він обернувся до англійських туристів, котрі кліпали очима й нічого не тямили. — Містере, — вів далі він по-англійському не дуже здорово, але зрозуміло. — Дівчинку треба рятувати. Ота бабуся — її зла мачуха. Вона хоче її скривдити. Ясно?
— О, ясно! — відповіли англійці, з острахом дивлячись на бабусю, яка бажала врятувати дівчинку від застуди.
— Ми кажемо, що вона з вами. Ясно? А ви говорите по-англійському. І ходімо! Ясно?
— О так! — відповіли англійці. На щастя, вони виявилися тямущими, стали з двох боків Аліси й сказали по-англійському: — Пробачте, ми поспішаємо.
Хлопчики прикривали тил, і Помідор пояснив глядачам:
— Не заважайте, товариші. Це кінознімальна група. “Синій птах”. У робочому одязі. Зараз нас знімають згори, з бані церкви.
— Де? — спитала бабуся. — Не може бути, щоб дитину знімали практично в голому вигляді.
— Та ви вгору подивіться! — вигукнув Помідор. — Хіба ви не бачите, що сам режисер Смирнов сидить на даху?
Всі підвели голови, щоб побачити славетного режисера. Англійці підхопили Алісу попідруч і винесли з юрби. Отак, усі вкупі, уп’ятьох, дійшли до рогу.
— Дякую, — сказав товстий хлопчик англійцям. — Ви нам допомогли.
— А що загрожувало цій дівчинці? — спитали англійці.
— Хіба ви не зрозуміли? Вона ж утекла з божевільні.
— О! — скрикнули англійці й відсунулися од Аліси.
— Не вірте йому, — мовила Аліса. — Я цілком нормальна.
— От бачте! — сказав товстий хлопчик. — Вона заперечує. Вони всі заперечують.
— Ви відведете дівчинку назад? — спитали англійці.
— Ні в якому разі, — відповів Помідор. — Ми завжди ховаємо дівчаток, які тікають із боЯЗДільні. Адже її туди запроторила зла мачуха.
Англійці зрозуміли, що це жарт, засміялися, подарували всім по пачці жувальної гуми, а Помідор подарував їм два значки.
Діти пішли до зупинки тролейбуса. Помідор не вгавав. Він був задоволений, що йому вдалося врятувати Алісу.
— Ну як? — допитувався він. — На мене можна покластися?
У затінку великих будинків було холодно. Аліса скулилась.
— Можна, — відповіла вона й усміхнулась.
Їй більше подобався другий хлопчик, сутулуватий, в окулярах. Він увесь час мовчав, певно, слухався Помідора. Але тепер, помітивши, що Алісі холодно, він скинув із себе куртку й простяг їй.
— Дякую, не треба, — мовила Аліса. — Сам змерзнеш. Ти ж в одній сорочці лишився.
— Мені не холодно, — сказав сутулуватий хлопчик.
— Візьми куртку, — наказав Помідор. — Це чудове маскування. Всі наші проблеми зникнуть. Треба було мені раніше здогадатися.
Аліса послухалась і натягла куртку.
— Я б сам дав, — виправдовувався Помідор, — але в мене хворі гланди. Відразу застуджуюсь. До речі, ми не познайомилися. Мене звати Юхим. Фіма Корольов. А це мій друг Коля Сулима.
— Дуже приємно. Аліса.
— Дивне ім’я! Тебе як у школі дражнять?
— Ніяк.
— Ну не прикидайся. Тільки два варіанти: Аліса-меліса й Аліса-бісектриса.
— А може, лиска Аліска, — усміхнувся Коля Сулима.
Підійшов тролейбус. Коли вони зайшли, Аліса обернулася, щоб перевірити, чи нема серед тих, хто заходив, замаскованого Криса.
— Ти що, погоні боїшся? — спитав Фіма.
— Трохи боюся, — сказала Аліса.
Вони стали біля заднього вікна, і нікого близько не було. Аліса дістала з кишені три двокоігійчані монети, які їй дала Наталя. Вона знала, що в тролейбусах та автобусах треба платити гроші, але забула спитати Юльку, скільки і як це робиться. Та її виручили хлопці. Коли Фіма побачив у неї в руці гроші, він одразу сказав:
— Ти що, мільйонер? Тобі до кінця їхати?
— Ні, до провулка Островського. Виходити біля Будинку вчених.
— Нещасні три зупинки. І не думай. Гроші тобі пригодяться.
— Може, краще заплатити? — спитав тихо Коля Сулима. — А раптом контроль.
— Якщо контроль, то ми веземо дівчину, що втекла із божевільні. За це квитків не беруть.
— Я все-таки заплачу, — сказала Аліса. — Якщо треба платити, то негоже обманювати.
