СУПЕРГЕРЛА!
В актовому залі зсунули в ряд столи й поставили на них тридцять шахівниць. Гросмейстер був худий, засмаглий і схожий на веселого кучерявого розбійника. Аліса стала навшпиньки, видивляючись Сулиму.
Боря Мессерер проштовхався до неї й сказав.
— Я знаю, як тебе називати, — похвалився він.
Діти обернулися. Катя Михайлова спитала:
— Як?
— Аліса у волейбол грає краще за всіх. Математику знає. В Лондоні була, в Австралію літала, по- англійському розмовляє навіть ліпше од мене. Вона супермен.
— Нісенітниця якась! — обурилась Аліса. — Дивлюсь я на тебе, Мессерер, і думаю, який же ти легковажний!
— Менше думай, полисієш, — докинув Коля Садовський.
— Супермен — це мужчина, — зауважила Катя Михайлова.
— Отже, вона супергерл, — сказав Коля Садовський.
— Не супергерл, а супергерла, — поправив Мессерер. — Треба знати закони російської мови.
Фіми Корольова не було видно.
Аліса побачила Сулиму й намагалася підійти чимближче.
Раптом Аліса огледілась, помітила Юльку:
— Згадала!
— Що згадала? — спитала Юлька.
Аліса наблизила губи до Юльчиного вуха й прошепотіла:
— Це найстрашніша таємниця, яку я тобі можу розказати. Але в нас дома є книжка, що зветься “Творчість Бориса Мессерера”.
— Однофамілець, — відмахнулась Юлька. — Нічого з нього не вийде, бо він несерйозний.
— Сідайте, шахові бійці, — запросив Едуард Петрович.
Діти почали совати стільці, розсідатися. З дівчат грали тільки Мила Руткевич та одна дівчинка з восьмого класу.
— Ну, всі готові? — спитав Едуард Петрович.
— А де Тимошкін? — поцікавився хтось.
Місце поруч із Колею Сулимою було вільне.
— Тимошкін захворів.
— Ну гаразд, — сказав Едуард, — почнемо без Тимошкіна.
— Алісо, — спитав Боря Мессерер, — може, ти і в шахи граєш? Як у вас, у супергерлів?
— У супергерл, — поправила його Юлька.
— Едуарде Петровичу, — гучно мовив Боря, — Селезньова хоче грати замість Тимошкіна.
— Селезньова? — здивувався Едуард. — Так-так, звичайно. Сідай. Тільки швидше. — І він показав на вільний стілець поруч із Колею Сулимою.
— Ну, дівчинко, — сказав гросмейстер і усміхнувся, — не соромся.
Усі в залі втупилися в Алісу. Вона мерщій сіла поруч із Сулимою.
— Здрастуй, колего, — привітався Коля й усміхнувся. — Якщо туго стане, я тобі постараюсь допомогти.
— Спасибі, — подякувала Аліса. — Тільки краще вже я самостійно пограю.
Гросмейстер пішов уздовж ряду стільців, швидко простягаючи вперед руку й рухаючи на два поля королівського пішака. Дехто з учнів одразу відповідав, дехто почав думати. Коли гросмейстер другий раз пішов цим же маршрутом, виявилося, що всі, крім Мили Руткевич, зробили хід у відповідь. Гросмейстер, мигцем глянувши на дошку, робив другий хід залежно від того, як відповів йому суперник. Після четвертого ходу він одійшов від столів, поговорив про щось з Едуардом, закурив, і ніхто не зробив йому зауваження. Вболівальники стояли за спинами найсильніших гравців і дивилися на шахівниці. Таких гравців було чоловік шість. У Сулими було принаймні двадцять уболівальників.
На п’ятому ході сталося нещастя на другій дошці. Один п’ятикласник одержав дитячий мат, і гросмейстер сказав “Пробачте”, ніби ненароком наступив йому на ногу. П’ятикласник зашарівся й потихеньку виповз із-за столу.
Мила Руткевич здалася, коли за столами лишалося не більш як десять чоловік, — вона проґавила туру, бо дуже переживала і боялася що-небудь проґавити.
Сулима надовго задумався, і гросмейстер уже двічі проходив мимо й не робив ходу, бо Колині фігури залишилися без руху. Раптом Аліса, яка весь час поглядала на сусідню дошку, сказала:
— Конем на Ф-6. — І відвернулася.
— Ого! — вигукнув Коля Наумов, котрий уважно стежив за справами Колі. — Ти подивись, точно, на Ф-6! А якщо він турою, то ти далі.
— Не підказуйте! — сказав Коля сердито. — Тепер уже так не піду.
— Ну що, юначе, — спитав гросмейстер, — ви готові?
Коля мовчав.
— Він хотів піти конем на Ф-6, — втрутився Боря, — але має сумнів.
Гросмейстер усміхнувся:
— А що ж, розумний хід. Спробуйте. Можуть вийти цікаві ускладнення.
І Коля слухняно посунув коня.
Гросмейстер задумався. Але не став рухати вперед туру, як вирішив за нього Наумов, а відступив королем.
Тепер уже майже всі глядачі стовпилися позаду Колі й натискали йому на спину, тому Едуарду довелося втрутитись і сказати:
— Діти, не заважайте грати. Ви ж перекинете стола.
Всі так переживали за Колю, що, крім Юльки, ніхто не звернув уваги на те, як довго стояв гросмейстер біля Алісиної дошки, потім зітхнув і мовив задумливо самому собі:
— Ні, цієї жертви я не прийму.
Посунув уперед пішака і перейшов до дошки, що лишилася в кінці столу. Але з півдороги вернувся, ще раз поглянув на Алісину шахівницю, похитав головою.
Аліса відповіла на хід пішака й стала дивитися, що збирається робити Коля з допомогою порадників, які його дружно збивали з пантелику, хоч Едуард вимагав, щоб не підказували.
— Ферзем, ферзем! — шепотіли, шипіли, говорили, навіть кричали за спиною.
— Слоном! — наполягали інші.
От-от могла початися бійка.
Коля, геть розгублений, глянув на Алісу. Вона на його дошку не дивилась. Самими губами сказала:
— Пішаком на аш-4.
І коли гросмейстер підійшов, Коля рушив пішаком на аш-4.
Гросмейстер зрадів за Колю.
— Молодчина! — похвалив він. — Цього ходу я боявся.
Та певно, раз боявся, заздалегідь придумав відповідь.
— Шах, — оголосив він.
— Ой! — пролунало в юрбі уболівальників.
Коля схопився за голову.
— Я ж казав, — озвався Боря. — Я ж попереджав!
Тим часом гросмейстер вернувся до Аліси, і там становище йому зовсім не сподобалось.
— Так, — мовив він, — я захопився.
Юлька потягла за рукав Колю Наумова.
— Ти тільки поглянь! — прошепотіла вона.
— А що? — Коля й дивитися не став.
