Сулима підвівся з лавки і сказав:
— У нас є два варіанти. Перший — обійти з мієлофоном усі будинки в цьому дворі.
— А другий варіант? — запитала Аліса.
— А другий варіант — знайти того юнака, який сказав, що не бачив піратів, і перевірити його думки.
— Геніальної — вигукнула Лариса. — Навіть не треба читати думок. Мені досить подивитися людині в очі, і я одразу бачу, бреше вона чи каже правду.
— І все-таки надійніше з мієлофоном, — зауважив Сулима. — Ти не пам’ятаєш, Алісо, куди він зник?
— Я не помітила. Напевно, сюди. — Й Аліса показала на двері невеликого жовтого триповерхового будинку.
І бувають же такі збіги: цієї миті двері відчинилися, і в них з’явився повний, гладенький юнак у замшевому піджаку, замшевих штанях і замшевих черевиках.
— Це він, — прошепотіла Аліса, шарудячи рукою в сумці, щоб знайти навушничок.
Побачивши Алісу, юнак мимоволі зробив крок назад. Вій злякався.
Юнак, напевно, цілу хвилину стояв у дверях, удаючи, що згадує, чи не забув дома ключі. Але ключі були на місці. Потім він дістав із кишені гаманець і заглянув у нього.
Аліса приймала його думки:
“Чого це прокляте дівчисько тут? І ще інших привело. Що, не повірило, чи що? Невже підозрює? Та що ж я міг удіяти? Я ж не хочу ні в що втручатися. Це їхні, справи — напевно, всі вони добрі, злочинці… Спробуй прорватися. Головне — аби ніхто не подумав, що я чогось побоююся…”
І Петро Ішутін, юнак у замші, рішуче пішов через двір до воріт.
— Він щось знає, — мовила швидко Аліса. — Але приховує.
— Я заговорю з ним, — вихопився Фіма, зіскакуючи з лавки.
— У мене краще вийде, — сказав Садовський. — Це я гарантую. А ти доїдай пиріг.
Садовський за кілька кроків наздогнав Петра Ішутіна, став у нього на дорозіл спитав голосно, так, щоб усі діти чули:
— Скажіть, ви будете Наполеон Бонапарт?
— Що? — спитав Ішутін. — Що таке? Який Наполеон?..
А в голові у нього проносилися думки, які чудово чула Аліса:
“Напевно, натякає. Той теж був під Наполеона вдягнений. Тільки нічим себе не виказати… От попав, між двох огнів! І від них пощади не буде і від тих… У міліцію, чи що, бігти… Але що я скажу в міліції?”
— Якщо ви Наполеон, — мовив Садовський, який був незвичайним майстром говорити дурниці з серйозним виглядом, — то вас у будь-який момент можуть підстрелити. Хіба ви не знаєте, пю сезон полювання на Наполеонів уже відкритий? А ваша шкура буде чудовою прикрасою моєї вітальні. Дозвольте помацати! А роги ви забули вдома?
Садовський простяг руку, щоб помацати оленячу замшу.
Ішутін з переляку відскочив убік. Він забув, що втричі сильніший за Садовського. Його думки мчали наперегонки:
“Натякає, що мені живим звідси не вийти. Закричати? Напевно, найліпше закричати — зараз день, хто-небудь дома, мене врятують. Але сказати теж не можна. Той, напевно, дивиться за мною з вікна і, як тільки я скажу, відразу ж мене вколошкає…”
Почувши це, Аліса підвелася з лавки й пішла до воріт. Дорогою вона сказала Садовському:
— Дай йому пройти.
— Авжеж, це хуліганство, — мовив Ішутін, поспішаючи до воріт.
Коля дав йому дорогу, але не відстав, а йшов за три кроки ззаду й задумливо бубонів:
— Потайність ще ніколи не доводила до добра. Мій дідусь, коли збирався полювати на Наполеонів, завжди брав із собою відро з гасом. Він бризкав гасом Наполеону на хвіст, і той одразу ж здавався в полон. Та якось він вирішив полити гасом тигра…
Ішутін майже бігом улетів під арку воріт, але тут це противнюще дівчисько перепинило йому шлях і сказало тихо, ніби по секрету:
— Тепер вас із вікна не видно. І ви можете сказати всю правду.
— Звідкіля ти знаєш? — здивувався Ішутін, і в нього підкосилися ноги, довелось обіпертися спиною об стіну.
— Вони піймали хлопчика? — спитала Аліса.
— Не знаю, не бачив… — майже кричав Ішутін.
Аліса одним вухом слухала його лемент, але в другому звучали думки замшевого юнака, котрий ніколи ні в що не втручається: “Звісно, вони його піймали. Вони його несли непритомного…”
Ішутін знайшов у собі сили відштовхнути Алісу й вибігти на вулицю. Він квапився чимдалі від цього страшного будинку й думав:
“Ніколи не вернуся! Сьогодні ж сяду в поїзд — і в будь-який бік, хоч у Магадан…”
Коля Садовський обігнав Ішутіна й знову загородив йому дорогу.
— Ми ж не договорили, — дорікнув він. — Найцікавіше попереду.
Ішутіну довелося загальмувати.
— Куди вони понесли непритомного хлопчика? — спитала Аліса.
“Відьма! — думав Ішутін. — Іще знущається! Все знає і знущається. Знає ж, що понесли його в забитий будинок посеред двору”.
— Все, — сказала Аліса Садовському. — Відпускай. Він нам більше не потрібен. Вони понесли Колю в забитий будинок посеред двору.
— Ти що, думки читаєш? — спитав Ішутін з полегшенням.
Добре, що відпустили. Могло й гірше скінчитися.
— Сором вам! — сказала Аліса. — У вас на очах двоє здоровил тягнуть хлопчика, а ви від страху намагаєтеся приховати цей злочин.
— Я не хотів приховувати, але мене попросили. А може, у них є право хлопчиків носити?
— Ви негідник, — мовив Коля Садовський цілком серйозно, — і не смійте заперечувати. І я з вами ще зустрінуся. Вам від мене нікуди не дітися.
І тоді Ішутін ураз припустив вулицею. Лише фалди його замшевого піджака розвівалися, ніби за Ішутіним гналося два гусаки. Аліса чула його плутані думки, що віддалялися:
“А добереться ж… хто-небудь до мене й добереться… Як же так — хочеш не втручатися, і неодмінно до тебе хто-небудь добереться… Ні, ніколи! В перший же поїзд і в Магадан, у Сочі, у Львів… там улаштуюся кухарем… і ні в що не втручатися…”
— Він безнадійний, — сказала Аліса. — Його не перевиховаєш. Таких людей лікувати треба.
— Біжімо назад, — кинув Садовський.
Вони повернули назад під арку. Раптом Аліса застигла.
— Стій, — шепнула вона Садовському.
Дошки, якими було забито вікно на дальньому від дітей боці будинку, розсунулися. З вікна вилізла скромна маленька, згорблена бабуся в білій хустині в горошок і з букетиком тюльпанів. Бабуся не кваплячись задріботіла до воріт. Діти біля лавки не звернули на неї уваги.
Бабуся вийшла із забитого будинку. Аліса швидко стала крутити настройкою, ловлячи думки бабусі. І добре зробила, бо ніхто, крім неї самої, не зрозумів би й слова в думках цієї мирної бабусі: бабуся думала космолінгвою — мовою, якої в наш час ніхто ще не знає.
“Хутчій, — думала бабуся, — вони спіймали цього телепня і боягуза. Він обов’язково у всьому зізнається, як тільки зникне з моїх очей. Якщо боягуз продав когось один раз, він і інших продасть. Треба догнати його і знешкодити.” А як Аліса здогадалася, що він збрехав? Ось і вона, у воротах стоїть, на мене дивиться… Що в неї стирчить із вуха? Чи не провід мієлофона?..”
Аліса схопила Садовського за рукав, і вони вибігли у провулок.
— Скоріше! — крикнула Аліса. — В під’їзд!
Вони встигли пірнути в під’їзд у той момент, коли Крис у подобі бабусі з неймовірною для такої похилої людини швидкістю вискочив із воріт. Крізь засклені двері під’їзду вони бачили, як бабуся підсмикала
