— Швидше повертайся, Граматику, не барися довго. Є новий цікавий матеріал, — хлопець торкнувся рукою задньої кишені сіро-синіх дешевих джинсів, з якої стирчала газета. — Та й про нашу експедицію треба докладніше поговорити.
— Я миттю, Капітане. А ти, щоб не нудився без діла, ось прочитай, — і Граматик тицьнув йому в руку складений учетверо аркуш із зошита.
Той, кого було названо Капітаном, залишився чекати. А Граматик, — безперечно, Капітанів однокласник, трохи нижчий від нього й дрібніший, з акуратно підрізаною над лобом і пригладженою чуприною, так само в дешевих джинсах, що колись були голубого кольору, і босий, — щодуху погнав корову додому.
Капітан тим часом розгорнув папірець, і в очі йому впав якийсь незрозумілий, химерний набір слів. Став поволі читати:
Галактика, вакуум, гамір, галас, гасло, гармонька, гарпун, вольовий, воля, віче, володар, ветеран, ватра, галявина, вітролом, в’яз, гербіцид, віспа, впівголоса!
Хлопець розгублено здвигнув плечима.
“Але ж домашніх завдань уже нема, — подумав він. — Ні, це не домашнє завдання все-таки. Це щось Граматик накрутив. Йому й хліба не давай, аби слова були. Ого, тут тобі й архаїзм ще з часів Новгородської республіки —
Капітан оглянувся довкола, ніби хтось мав підказати йому розгадку. Та підказувача не було. Повертів папірець у руках, глянув з другого боку: тут теж щось написано.
“Ага! — зметикував Капітан. — Інструкція, так би мовити”.
Там акуратним Граматиковим почерком було виведено:
— Ось воно що! — майже вголос промовив здивований Капітан. — Ану, спробую:
II. Космічні пірати
Сонце посунулося ще нижче, надщербилося об темно-синю хмару й почервоніло. Сутінки на протилежному, повитому сизо-фіолетовим серпанком березі Дніпра злилися в одну суцільну пляму. Видовжилися й розмазалися тіні на вулиці.
Мов із-під землі, перед Капітаном, який щойно встиг прочитати зашифроване речення, виринув захеканий Граматик. В одній руці він тримав скибку хліба, товсто намащену маслом і посипану сіллю, а в другій — зелену цибулину.
— Уже думав, через Лиску наша експедиція зірветься, — пояснював він, кусаючи хліб з маслом і відсапуючись. — Я й додому — нема її, не приходила. І до ставків бігав, ледь не до самої Прохорівки. А вона аж он куди зателіпалася — насилу знайшов. А то цілу ніч довелося б шукати — усе пропало б.
Капітан дістав із задньої кишені штанів ушістнадцятеро складену “Молодь України” за 31 травня, розгорнув її на четвертій сторінці, де регулярно розкручується “Коловорот”, час від часу з’являється “Гумористично-сатиричний куток” з емблемою гусака та висвітлюються різноманітні наукові проблеми, і показав Граматикові на рубрику “Орбіта допитливих”;
— Читай, ось тут.
Війнув вітерець. Зашурхотіло листя на деревах і затихло. Звідкись із сусідньої вулиці, де стриміли дві тополі, мов космічні ракети, націлені в небо, долинув запах бузку. Десь тричі гавкнув собака. Сонце до половини сховалося за хмару, тільки червоний півкруг його, наче хлібина, ще палахкотів зверху.
Граматик узяв газету, знайшов те місце, де показував Капітан, і почав читати:
— “На початку травня цього року старший науковий співробітник відділу селенографії Пулковської обсерваторії С. Л. Коротков спостерігав на поверхні Місяця надзвичайно рідкісне явище. Під час проходження термінатора…”
Граматик відірвав погляд від газети й запитливо подивився на Капітана:
— Якщо я не помиляюся, термінатор — це лінія, яка розділяє освітлену й темну частини планети, тобто межа між днем і ніччю. — Він глянув на сонце, від якого залишилася ще тільки палаюча скибочка, й додав: — Ось зараз на Землі термінатор проходить приблизно по Дніпру. Правильно?
— Правильно, — підтвердив Капітан. — Читай-но далі.
— Ага, — повернувся Граматик до “Орбіти допитливих”: — “Під час проходження термінатора через кратер Лінней у Морі Ясності кілька секунд над кратером було видно ледь помітне голубувате світіння. Це може свідчити лише про те, що з надр Ліннея виділяється досить потужний потік газів. Кілька місяців тому, у січні цього року, співробітникові Гарвардської обсерваторії в США, штат Массачусетс, Дж. Хетту під час затемнення Місяця вдалося помітити збільшення світлої плями Ліннея. Випадіння “інею” на поверхню Ліннея вперше спостерігав 1891 року відомий астроном Е. Ч. Пікерінг”. — Граматик підвів очі на Капітана: — Про Пікерінга ми вже знаємо, але нові спостереження…
— Ти розумієш, Граматику, як це для нас важливо, — запалився Капітан. — Ми, отже, на правильному шляху — Море Ясності, кратер Лінней… Тільки туди. І згадаєш моє слово: голубувате світіння — це потужний струмінь кисню із надр Місяця. А кисень — це життя. Уявляєш: герметичні зали — і в них безпосередньо надходить природний кисень, не треба його привозити із Землі. Не треба доставляти й воду: досить лише привезти, скільки треба, водню й спалити його в кисні — от тобі й вода. А “іній” — це, мабуть, заморожений вуглекислий газ. А де вуглекислий газ, там рослини, оранжереї і знову ж кисень…
— Стривай-но, — Граматик, не випускаючії газети з рук, усе намагався зупинити потік Капітанового красномовства, і нарешті це йому таки вдалося. — Ти читав? Ще одне цікаве повідомлення про Місяць.
— Ні, про Місяць більше нічого не читав, — признався Капітан. — Коли я побачив про Лінней, то так зрадів, що далі й не дивився.
— Ось послухай, ще одна загадка. — Граматик підніс до очей газету: — “Астроном-любитель з Володимира-Волинського О. С. Мидан у листі до газети повідомляє, що на південному краї Місяця, в горах Дерфеля, він бачив через різні проміжки часу п’ять загадкових зблисків. Ми звернулися до завідувача відділу Астрономічної обсерваторії Г. С. Пацая з проханням прокоментувати це явище. Спалахи на Місяці, сказав Г. С. Пацай, могли спостерігатися з кількох причин: по-перше, від падіння метеоритів; по-друге, це міг бути просто світловий ефект — адже відомо, що в горах Дерфеля, висота яких сягає понад вісім тисяч метрів, ніколи не заходить сонце. їх так і називають — горами вічного дня”.
Капітан підвів голову, подивився на небо. Сонце зовсім зайшло за чорну хмару. На синьому тлі недалеко від обрію плив лише тоненький золотий серпик молодого Місяця, нижнім ріжком націлений на південь.
— Відро з водою втримається на ріжку, — зауважив Капітан. — Кажуть, це на погоду. Отже, червень буде сонячний.
— А де гори Дерфеля, як ти гадаєш: на верхньому чи нижньому ріжкові Місяця? — запитав Граматик.
— Південний полюс Місяця зараз внизу. Отже, гори Дерфеля — на нижньому ріжкові. Там, де має втриматися відро з водою, — відповів Капітан і додав: — Це ще одна загадка Місяця.
Граматик не зрозумів, про яку загадку говорить Капітан: про спалахи, що їх спостерігав астроном- любитель з Володимира-Волинського, чи про залежність погоди на Землі від положення нижнього ріжка’молодого Місяця, чи про самі гори Дерфеля. Він саме хотів був запитати про це, та Капітан раптом звернув мову на інше:
— До речі, Граматику, скажи: навіщо ти підсунув мені те шифроване послання?;Хотів перевірити, чи я
