я з цим… маминим синком, цим елітарним номенклатурним дятлом? О-о так, тепер я — на висоті, як ви кажете! А тоді?! Тоді ж втридорога, сторицею (!) платила за кожен теперішній день незалежності, влади і багатства!
Чого лишень варта була одна маман мадам Ясінська! Скільки претензій! Ложка вівсянки їй в горло не лізла без порцеляни і срібла. Від одного її самозакоханого бридливо-кислого виду можна було зваріювати! Може, вам оповісти, як невіщила цій облізлій карзі? День в деньочок, га? Не діждетесь такої втіхи! І щоб ви знали, помийниці, що я безмежно вдячна свекрусі за світський вишкіл, за уроки витонченого єзуїтства, навіть за фельдфебельські окрики: «Як ти тримаєш спину?!».
Отож, дорога, як ти тримаєш спину? О, золота заповідь від свекрухи. Тринадцята: за жодних обставин не забувай, що головне в житті — вміти тримати спину…
Тож не горбся, виструнчись, вище голову, ще вище, аби корона не спала!
О, як бісить плебеїв твоя рівна спина, твоя хода, твоя горда постава! Знали б вони, як пече вогнем рівний хребет, вічно напружені м'язи, як хочеться розслабитись, зігнутися в дугу. Але — не маєш права, бо чуєш кров'ю: чекають, чатують, аби стрибнути на зручний горб, і нікому не доведеш, що ти не верблюд.
Секрети секретами, заповіді заповідями, але до всієї цієї мудрості, стратегії і тактики треба, аби поталанило ще й на батьків. Для вдалого старту. Для престижу.
Біда, коли предки — убогі й сірі. Це ознака спадкової неспроможності, житейської генетичної безталанності, схильності до животіння… Ліпше б їх взагалі не було. Як правило, сирітство шокує благополучне оточення. І хоча всім тебе жаль, ніхто не хоче з тобою мати справу, бо від тебе тхне громадськими їдальнями, комплексом неповноцінності і агресивним правдоборством. А кому потрібен зайвий клопіт?
Слава Богу, з батьками ти не мала проблем. З батьками тобі справді неабияк поталанило. Тож недаремно на віддяку судьбі чотирнадцятою заповіддю в кодексі ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ вписана християнська: шануй батька свого і матір свою…
От ти й розслабилася, о, Олександро! Навіть розчулилась. Кажуть, подібне умиротворення сходить на душу після сповіді… Уявляєш, скільки б дали твої воріженьки, аби хоч краєм вуха підслухати одкровення жінки, яка сама себе сотворила — self-made woman, як звучить це англійською з американським акцентом? Або, як звучить це по-нашому: кар’єр-ристки…
…Що ж, довготерпеливі мої співгромадяни, може, й діждетеся. Цілком можливо, що колись, коли мені вже нічого не зостанеться і нічого буде втрачати, я кину вам в очі всю свою правду. Про себе. І, звичайно, про вас. Амінь.
Всі ми — у підніжжі вигаданої ілюзорної Гори, зітканої із райдужних міражів мільйонів мертвих і живих, і ненароджених. Всі ми в підніжжі, Лоро!
Нарешті, Лоро, виснажливі марафони в підніжжі Гори — ці тарганячі гони-перегони — скінчилися! Останні метри дистанції я долала одна, залишивши тебе відпочивати від божевілля, яке зветься життям, під білими-білими гвоздиками. Крейдяні риски старту і фінішу перетнулися: ти пробігла своє земне коло…
Нарешті, скінчилась і дорога, остання дорога від Лори. Чи… до Лори? Машина давно зупинилася біля твого під’їзду, а ти, о, Олександро, все ще сиділа, нестямна, безсила, заглиблена у свій вічний монолог- сповідь перед Лорою. Та найцікавішим було те, що це одкровення — не було покутою, а… продовженням вашого змагання. Лори нема, а боротьба триває!
«Бідна Лесько, я вже зійшла з дистанції, а ти все ще біжиш?.. Агов, куди, навіжена?»
Здається, чуєш співчутливий Лорин голос. У світлі хвилини ваших стосунків вона іноді ради містифікації називала тебе Лесею. Льоша-водій не дихає. Чекає, бідолашний, коли виповзеш, нарешті, з машини. Підневільний, і матюкнути подумки боїться. Переводиш погляд на хлопця: ні живий ні мертвий. Боже правий, що ж його, молодого, здорового парубка тримає біля цього керма, на ролях кучера-посудомийки, хлопчика на побігеньках?! Пішов би на завод, у таксисти… Не піде. Бо і його тримає підніжжя сатанинської примарної Гори!
Парубок вискакує з «чайки», відчиняє перед тобою дверцята. Ти виповзаєш і важко йдеш до під'їзду, не дбаючи ні про ходу, ні про згорблену спину. Але — якусь мить. Скажена натура люто пришпорює тіло і знову — вйо! Під Гору!
Вдома, як завжди, нікого. Довго роздягаєшся, довго приймаєш душ, а потім залазиш у постіль і згадуєш. Довго-довго…
Ми всі — у підніжжі, але одні того не усвідомлюють, іншим — байдуже… Ти з пуп'янка не могла, не хотіла з тим миритися. Маленькою тобі здавалося, що живеш в убогій хатчині під горою невидимою, викладеною з таткового підпільного багатства. Тої гори татко нікому не показує, щоб його не посадили у в’язницю. Тобі теж наказано мовчати про ту Гору Скарбів. І ти мовчиш, бо дуже любиш свого веселого і великого татка. Маму ж ти просто обожнюєш і жалієш, коли вона вечорами сумно перебирає гарні «перстеники, кольє та кульчики», що так їй личать. Однак мама не сміє прикрашатися ними, бо боїться «чорної заздрості злидоти» — так вона називає сусідів і колег-вчителів. Тому ходить не прикрашена, але все одно гарна. На зло усім. Хоч ніхто на маму за це не злиться.
Тільки-но закінчилась війна. І ви тільки-но повернулися в рідне містечко з евакуації, що закарбувалась у твоїй дитинній пам'яті курною спекою і верблюдом під чинарою. Ти мало що розуміла, але затямила одне: тобі неймовірно пощастило в цьому світі, бо в тебе є татко і є що їсти. Чимало твоїх ровесників того не мали.
А тобі й справді фортило. Перед війною батько звередив ногу і, «дякуючи» районним костоправам, зостався інвалідом. Те каліцтво і врятувало його від фронту, що в свою чергу надихнуло татка на ударну працю задля фронту в тилу. В Узбекистані, куди ви втекли від війни, татко скоро вибився в начальники районного, а далі й обласного масштабу. Чим він займався, ким керував, невідомо, бо не любив згадувати евакуацію, ніби соромився. А на старість, коли повимирали ровесники-фронтовики, почав забалакувати про поранення в ногу. Але мамця застережливо підбирала вуста, і він полохливо обривав легенду.
У повоєнному містечку не вистачало чоловіків, і розумний татко був на вагу золота. Але не перся у велике начальство, а скромно задовольнився посадою голови райпо. Тобі ж, малій, думалося, що татко «командує раєм», отим, який обіцяла тобі баба Харитя, коли «будеш послушна». Та тепер ти знала, що татко і неслухняною візьме тебе в рай, бо, як він похвалявся, випивши чарку, тепер «в його кулаці — вся совєтська власть».
Так ти росла, як у двох світах: вдома — маленька господиня невидимої для простого містечкового ока гори персидських килимів, натуральних шуб, кришталю та срібла-злота, а за порогом — чесна дитина чесних батьків, піонерка, безкомпромісна, як Павлик Морозов, і мужня, як Зоя Космодем’янська. Бо там, за порогом, починався інший вимір — радянсько-соціалістичний, населений голодними і голими, але щасливими, що вижили, оптимістами.
З часом тебе почне дратувати подвійний спосіб існування, збунтується стриножена гординя проти цього кротячого життя у підніжжі. І ти маритимеш столичним вузом, вступ до якого відкриє тобі шлях на власні вершини. О, тоді ти вже зможеш, не боячись голозадих сусідів, повеличатися, попишатися багатством.
Страшно подумати, яка ти була наївна! Згодом, на першому курсі філологічного факультету Київського університету зрозуміла, що твоя омріяна «Гора» — лишень купа міщанського дрантя, а за нею — справжні гори, хмарами повиті, чи то пак славою…
Та ти недовго гонорилася в шовках і хутрах: злиденні однокурсники позлилися-позаздрили та й забули тебе, як чужу шубу в роздягалці. Так би ти там і пропилилась усі п’ять років студентського життя, якби не була мудра. Але ти була мудра і скоро збагнула, що жити — то дертися на гору, на гору, на Гору! З однієї на іншу, аж доки не додряпаєшся до найвищої, якщо, звісно, не скрутиш шиї…
Не скрутиш. Карк ламають ті, котрі хочуть взяти вершину штурмом, приступом, наскоком. А ти поповзеш вужем — шур-шур-шур по камінні, і все вище і вище…
Коли твої однокашники самозабутньо зубрили «Вступ до літературознавства», ти проштудіювала першу главу Книги життєзнавства, зібрала портфель і прошурхотіла із студентського читального залу бібліотеки — у
