Смерть Марата

Галина Тарасюк СМЕРТЬ МАРАТА Новела

____________________

Він прокинувся від передчуття чогось невідворотного і дуже важливого, що мало сьогодні відбутися в його сірому, одноманітному і самотньому житті. ВОНО було тут, поряд. Від ЙОГО присутності віяло крижаним холодом, ніби він лежав не на ліжку, а на обледенілій вершині гори. Але ВОНО не лякало, навпаки, збуджувало душу легким і світлим піднесенням, вливало силу у втомлене, охляле тіло.

Чоловік виборсався з лахміття, яке колись було ковдрами, обережно, боячись впасти, встав і вперше за ці дні відчув голод. Він здивувався, бо думав, що вже звик. До голоду важко звикати перші три дні. А потім — нічого. Тільки сили нема. Головне — треба багато пити, щоб кишки не зсохлися. Він усміхнувся і подибав до плити ставити чайник. Але тут же згадав, що газ, як і електрику, давно відключили. За борги. Та цього разу і ця прикра реальність не збила йому легкого і світлого душевного піднесення. От тільки голод псував настрій, здавалось, хтось м'яв холодною кістлявою рукою нутрощі. До нудоти.

Змучений приступами голоду, чоловік почав нишпорити по тумбочках, вивертати шухляди стола, добре знаючи, що ще тиждень тому він до крихти підмів усі запаси. Раніше, коли допікало, він ходив по майстернях і колеги його підгодовували. Але це було давно. За минулі кілька років одні повмирали, інші — здали майстерні міськраді, а та продала їх під піцерії та бари. Ще зовсім недавно, прогулюючись Єлисейськими полями, він заходив у бар «Мулен руж», сідав за крайній від дверей столик і згадував, як не так вже й давно тут, ще тоді в майстерні, пив чарку з другом Єлисеєм — геніальним графіком, але, на жаль, вже покійним і забутим. Згадуючи, сидів доти, доки милостивий бармен не підносив йому чашку справжньої кави і мікроскопічну канапку. Він недбало ковтав канапку і неквапно, але й недовго, щоб не надокучити бармену, смакував кавою, мріючи про те, що колись напише це кафе чи бар разом з його барменом і завсідниками… Але вже й бару нема. Натомість розбагатілий господар вибудував шикарний ресторан під тією ж вивіскою, але в ресторан його не пускають мордовороти при дверях.

Раніше щось таки відбувалось у його житті. Приходила Еріка. Порпалася в його полотнах, щось вибирала, щось платила. Часом приводила покупців. Переважно євреїв, які хотіли мати по закордонах картинки колись рідного міста. Часом на їх замовлення він писав. Будинок, вулицю, краєвид околиці… Євреї платили мало, проте копійка в нього водилася. Але Еріка давно не приходила. Чи то євреї наситились шедеврами ностальгічними, чи Еріка їх до когось іншого водить? Проте, зараз йому байдуже. Він знав, що таким паскудним життя довго не може бути, і ЩОСЬ має таки відбутися в його житті, і — цей день настав.

Шкода тільки, що про те, що станеться, не знатиме дочка… Стелла забігла до нього перед від'їздом до Італії. Вона була щаслива, що, нарешті, вдалось позичити гроші на візу і квиток, що знайшлася фірма, яка обіцяє влаштувати її на роботу десь в Мілані, або в самому Римі. Обмовилась, що мама хворіє… Але знов защебетала, що, тільки-но влаштується, як і йому щось надішле…

Він дивився на дочку, жалів її і водночас заздрив. Заздрив її молодості, заздрив, що вона побачить Рим, вічний Рим, який він бачив лишень на картинках… Як би там не було, а світ не без добрих людей…Дасть Бог, і дочка не пропаде, заробить якусь копійку, і світ побачить… А то… що чекати тут, в цьому місті… в цій державі…

Голодний і холодний розпач знову огорнув його душу, і, щоб не думати про сумне, він почав виколупувати із загашеників пам'яті полотна художників Італійського Відродження… Могуття духу, грандіозна краса людського тіла… і вічна слава… Певно, щоб стати генієм, треба народитись у відповідну епоху і в Італії… Йому не повезло… Йому жахливо не пощастило…

Від згадки про дочку й Італію чоловік просльозився. Останнім часом, либонь від голоду, він став дуже чутливий і тонкосльозий… як жінка. Але скоро, дуже скоро, чує його душа, все зміниться. Його чекає щось дуже важливе. Якийсь перелом, майже… епохальний. Може, навіть слава. Від думки про славу чоловік зашарівся і, ніби спійманий на гарячому, спішно переключився на інше: хотів би він знати, який же ж це сьогодні день і число, і в кого б це вияснити. Але не встиг він про це подумати, як йому нібито хтось чітко продиктував: понеділок, восьме березня.

Чоловік підійшов до вікна і здивувався: березень, а у світі, як у його житті — сіро і туманно. Але — 8 березня… В цей день у місті відбуваються різні події… Радше, відбувалися… Колись цього дня у всіх виставкових залах міста відкривалися виставки, проголошувались здравиці на честь жінок-художниць, і лилось рікою шампанське…

Чоловік раптом заметушився, шукаючи шапку (одягатись йому не треба було: спав одягненим), і, знайшовши, заспішив на вулицю. Але в порозі озирнувся. Ніби прощаючись, окинув поглядом захаращену темну майстерню, зупинився на розкритому мольберті з недописаним портретом жінки, яка б розуміла його, жаліла і ніколи не покинула через мерзенні гроші, але, — чоловік усміхнувся, — тільки тому, що такої жінки просто не існує в природі…

На вулиці виявилось тепліше, аніж в майстерні. Лиш мокро. Від рідкої снігової хляпавки промокли стоптані (і не по сезону) туфлі. Вільглий пронизливий вітер прошив благеньке пальтечко, гострими голочками вп'явшись у тіло. Але це тільки загострило в його душі тривожне і радісне передчуття перемін. Тісніше загорнувшись в одежину, чоловік задибуляв вулицею, підбадьорливо усміхаючись сільським жінкам, що з нагоди восьмого березня чипіли на тротуарах із букетиками пролісків у синіх руках.

Єлисейські поля були безлюдними. Тільки деколи пробігали повз нього заклопотані чоловіки, зникаючи у дверях магазинів, то вискакуючи з них. Чоловік теж було рушив до супермаркету, але злякано зупинився перед його розкішним скляним під'їздом, боячись, щоб його не викинули звідти, як не раз викидали з ресторану «Мулен руж». Але все-таки не втерпів і зайшов у маленький продуктовий магазинчик, намагаючись протовпитись до прилавка. Публіка сахнулась від нього, а дві продавщиці насторожено втупились йому в перенісся, затуляючи широкими білими плечима полиці з продуктами і напоями.

Чоловік зніяковів і заспішив до виходу, натикаючись на покупців та бродячих псів, що плутались під ногами. На вулиці передихнув і пішов навмання, куди ноги вели. А ноги привели його під саму виставкову залу. І він механічно натиснув плечем важкі дубові двері, зайшов і несподівано для себе побачив колишню звичну передсвяткову метушню. Кілька знайомих художників чіпляли на стіни картини, жінки — теж художниці — помагали. Еріка теж була тут. Вона помітила його, прихилила до стіни чиєсь полотно, і пішла до нього.

— Марат, — сказала Еріка, — я давно не була в тебе, бо знаю, що ти майже все продав. А нове? Ти щось написав нове?.. Ні… Нічого… Я взяла із запасників музею два твоїх жіночих портрети. Ти не проти? От і славно… Але — куди ж ти? Не йди! — і перейшовши на шепіт, змовницьки підморгнула: — Буде фуршет… — і десь зникла.

За мить вона вислизнула із закапелку — кімнати, де зазвичай накривались столи з нагоди кожної виставки, і тицьнула йому в руки бутерброд: — Ша, мовчи і їж. Перекуси… на тобі ж лиця нема…

Марат не комизився. Еріка ще не встигла й кроку ступити, як він проковтнув те, що вона принесла. Їдло поволі посунулось сухим горлом і застряло десь під бурлаком. Йому сперло подих. Захотілось пити. Задихаючись, Марат кинувся до закапелку і остовпів: столи ломилися від наїдків і напитків. Як колись… Ніби нічого й не мінялося… Або він нічого не розумів… Чи перестав розуміти?… Йому здалося, що він спить, що йому сниться ця… «скатерть-самобранка», розбуджуючи в ньому забутими пахощами м'ясива голодного звіра. Але і уві сні йому було не зручно, соромно, навіть огидно, та він нічого не міг із собою вдіяти: голод був сильніший…

Отямився від тихого зойку: — Марате! Бідний мій Марате…

Очі Еріки були білі від жаху і горя. Вона витирала серветкою його рот, струшувала з пальта крихти і недожовані рештки ковбаси і овочів. Вона плакала і гладила йому руки, лице, і кляла себе, що так довго не приходила.

А потому вивела на вулицю і, підтримуючи, як хворого, провела до рогу Єлисейських полів. Назустріч їм поспішали колеги — художники, певно, на відкриття виставки. Він, мов крізь туман, бачив їхні обличчя, чув, як вони вражено питали: — Старий, що з тобою? — але, розтрощений, принижений власною