Театр навпроти «Вареничної»

— Нехай чують! Хай усі чують! Бо бачили, всі бачать… як вона ходить з ним!.. за ручки взявшись! Як дивиться йому в очі! Та він же їй у діди годиться! Мерзотник! Старий розпусник! Я… я застрелю його! Задушу ось цими руками! Я…

— За що? — вжахнулась дружина, втрачаючи обачність. — Дитині просто цікаво з ним… І ти цього не можеш пережити. Ти ревнуєш її до чужої людини. От що!

Слова дружини різонули Ратушняка по самім серці, від чого він остаточно втратив над собою контроль, продовжуючи викрикувати в темну ніч всі свої образи і страхи.

— Тепер я знаю, хто її навчив вішатись на шию чужим дідам: ти! Це ти! Ти! Навчила її. Сама така була! Думаєш, я забув, не пам’ятаю?! Як ти!.. З тим красунчиком! Та я… Я уб’ю його! Задавлю ось цими руками…

Враз сварка стихла: повз батька-матір пробігла заплакана Ліля, проскочила крізь вареничну, кухню і зачинилась у своїй кімнаті. Ратушняк кинувся слідом, волаючи своєї:

— Де ти була? Чуєш, де ти була, бо я уб’ю його, того покидька!

Темна вулиця й далі здивовано відчиняла вікна, наслухала, де це лаються. Але Ратушнякові було байдуже. Навпаки, він хотів, щоб усі чули, бо більше не міг бачити, як на нього позирають, мов на батька малолітньої повії. А тому він бив кулаком у двері Лілиної кімнати і кричав, щоб усі знали, що він добропорядний сім’янин і строгий батько. І раптом двері різко відчинились, і опухла від сліз Ліля, ставши в порозі, сказала:

— Він помер…

— Хто — помер? — розгубився строгий батько.

— Він, Світозар Богодарович…

— Коли?

— Допіру.

— Де?!

— У себе вдома.

— А ти… ти як знаєш?..

— Я там була…

— Ти?!. Там?!. Що-о ти-и та-а-ам роби-ила?

— Нічого. Ми програвали сцену смерті Ромео і Джульєтти.

— І — що?..

— І він… помер, захропів і — поме-е-ер… — Ліля заревіла від страху і горя.

Строгий батько отетерів:

— Хто ще був при цьому?

— Ніко-о-о-ого. Лиш я-я-я… — ридала Ліля.

— Закрий рота, — несподівано рішуче наказала легковажна мама. — Закрий зараз же рота! Тут вже один кричав, що уб’є, задушить, задавить своїми руками… І люди все те чули! І тепер ми нікому нічого не доведемо. Нікому й нічого.

У квартирі наступила така тиша, що було чути, як в сусідньому будинку сопе, навалившись грудьми на підвіконня, всевидюча і всечуюча Клавдія Іванівна.

— Хтось бачив, як ти туди заходила? — нарешті прийшов до пам’яті і добропорядний сім’янин Ратушняк.

— Сусідка, баба Зоя, і ще одна баба, і ще…

— Так, я пропав! Я пропав, як швед під Полтавою! Мене запроторили в тюрягу власна дочка і жінка… — знову запанікував наляканий непередбаченою ситуацією Ратушняк. — З мене досить! Досить! Значить так, я поїхав… вже! На станцію — о третій поїзд на Москву… Мене нема. Я в Росії. Чули? Я в Росії! І що хочете, те й робіть. Доки його знайдуть, я вже буду далеко. Вам напишу… під чужим прізвищем… Давайте домовимось: Васілій Пуговкін…

— Який Пуговкін?

— Пуговкін — і все. Хіба вам не однаково, що зі мною тепер буде? Пуговкін. І все! Я пішов!

Задзвонив телефон. Всі заметушились, зашепотіли:

— Бери трубку… не бери трубки… мене нема… нас нема… світло… вимкніть світло!..

Через хвилину подзвонили в двері… Тому, хто дзвонив, ніхто не відчинив. У вареничній — як вимерли.

Вранці Клавдія Іванівна, яка нібито прийшла по вареники, побачила на зачинених дверях табличку: «переоблік». На третій день під вареничну під’їхала міліцейська машина, двері відчинилися, впускаючи до середини трьох міліціонерів і двох у цивільному. Скоро всі вийшли разом із Лілею і мамою. Як помітила Клавдія Іванівна, Ратушняка з ними не було. Під вечір мама з дочкою повернулися, самі і пішки. Але ще до їх повернення вулиця, а з нею все містечко — знали, що неподалік від залізничної станції, в посадці, знайшли труп чоловіка, нібито схожого на Ратушняка. Тіло мати й дочка нібито впізнали, але ховати його будуть не тут, а в сусідньому районі, звідки вони всі родом.

За останній тиждень це була друга погана новина: три дні тому в лікарню з інфарктом потрапив керівник молодіжного театру, так, так, отой самий імпозантний, пристарілий красень, який за цілий рік свого побиту в містечку не кинув оком ні на жодну молодицю, а все топтав стежку через вулицю до «вареничної» Ратушняка, маючи, звісно, на оці його жінку, або, ще гірше, неповнолітню дочку, аж доки Ратушняк не вигнав його, але, мабуть, що пізно, бо чого б тоді тому Ракушнякові накладати на себе руки та ще й у посадці коло станції?.. А може, й не так все було? Та хтозна-як… Одно слово, міліція розбереться…

Добрий місяць вулиця, а з нею й містечко нудилися в невідомості. А через місяць повернулися Ратушнякова жінка і дочка, продали «вареничну» разом з хатою і всім, що в ній було, і кудись виїхали. Поїхав до своєї столиці, вийшовши з лікарні, і враз постарілий, як казала Клавдія Іванівна, Зоредар-Богодар, чи як там його, того Артиста.

Містечко побалакало, подумало-погадало над тою дивною історією, та й забуло. Згадало лише через рік, коли та сама всезнаюча Клавдія Іванівна розказала, що нібито її знайома бачила у «вареничній» на Хрещатику в Києві дочку і дружину Ратушняка разом із тим старим красунчиком, тим приблукалим колись у містечко Артистом — Святославом чи як там його, того Богодара?.. Знайома казала, що, якби не дівчина і той Артист, стару Ратушнячку вона б нізащо не впізнала — так схудла та ще й капелюха начепила на себе, а ще, розказувала Клавдія Іванівна, знайома казала, що нібито всі троє були дуже веселі, їли вареники і, що її (тобто знайому, та й саму Клавдію Іванівну) найдужче здивувало, поводилися так, як одна сім’я і наче в себе вдома.

Але Клавдія Іванівна не все розказала. Принаймні про те, що вже впродовж року на ім’я Ратушнякової дружини надходять листи від якогось Васілія Пуговкіна, в яких той скупо сповіщає «дорогую подругу, что жив-здоров, чего и ей желает». А оскільки Васілій Пуговкін адреси своєї не вказує, а листоноша Люся не знає нової адреси Ратушнячки (і не хоче мороки зайвої), то й віддає листи всезнаючій Клавдії Іванівні, нібито для передачі колишній сусідці. Клавдія Іванівна листи бере, акуратно читає і береже, як зіницю ока, з надією, що, може, колись і передасть їх Ратушняковій, якщо та обізветься, або Клавдія Іванівна сама колись, дай Боже, вибереться до Києва і стріне ту на Хрещатику у «вареничній».