знедоленого меломана. М'який ошпарок психоделу шістдесятих та древній рок-н'-ролець – власне те, що й потрібно у таку погоду, коли доводиться грітися на кухні при запалених пальниках газової плитки.
Випив каву з молоком, з'їв канапку й сидів. Слухав музику.
7.
Квадранс по сьомій хтось постукав у його двері. Від нежданного звуку Банзай здригнувся. Останнім часом він став на диво лякливим.
О тій порі надворі висів присмерковий туман. Знову постукали: у будинку, де Банзай винаймав помешкання, взагалі ніхто не мав дзвінків, хіба би інсталював собі сам.
Він підійшов до дверей. За ними стояла Дарця Борхес. Юрко прочинив двері та здивовано закліпав. Дарця дивилася на нього з-під мокрого волосся сумними очима, з неї збігали малесенькі крапельки вологи. Від сирості волосся завилось більше, ніж звичайно. Дарця нагадала йому якогось безпритульного цуцика.
– Давай, заходь, – промовив Банзай.
Дарця роззулася, кинула свій наплечник у коридорчику і зайшла в його кабінет.
– Ух ти. Ну в тебе й кімната!.. – захоплено сказала вона і зробила те, що здивувало й добряче налякало Банзая. Вона не стала вивчати фурнітуру чи книжки; це Дарця зробила згодом. Першою справою вона підійшла до вікна у нахиленій стіні та виглянула на зовсім уже темну й наповнену туманами вулицю. Банзай зауважив, як напружувалось її лице, коли Дарця намагалася там щось розгледіти.
– Бачила шось на вулиці? Шось... гм-м-м... не таке? – спитав він, стоячи у дверях.
Дарця стомлено посміхнулась, відганяючи усі його тривоги.
– Нє-а, просто вже темніє. Нічого не видно за туманом. Страшно було йти до тебе.
8.
Кухня у Банзая також була маленькою. Там була газова плитка, мушля для миття начиння, холодильник (такий, знаєте, низенький, округлий, старої конструкції), стіл та бамбетель з вишневою оббивкою. І одна шафа на посуд, муку та крупи.
Мала сіла за стіл, він дав їй горнятко чаю. Чай був міцний, кольору кори з ебенового дерева. Чай пахнув берґамотом, був гарячим і солодким; горнятко було великим, спеціально, щоб можна було випити півлітри чаю без доливання води та заварки. Це горня Банзаю зробили на замовлення: мало форму людського черепа, який люто шкіриться, з великим глиняним вухом на потилиці. Щоранку він пив із горнятка каву з молоком. Наразі Дарця лише з цікавістю розглядала пугар і гріла об нього долоні.
– Будеш їсти яєшню? – поцікавився він.
Дарця зиркнула на білий плаский годинник на стіні (пів на восьму) і ствердно кивнула. Банзай підрахував, що шлях звідси до коледжу займає десь із півгодини. Дарця прийшла квадранс по сьомій, отже, вийшла іще до вечері в їдальні. А отже, мій непутящий Уотсоне, мала вже голодна.
Дарця нічого не розказала, просто пила чай, підносячи череп до рота обома руками, і розпитувала у Банзая про всілякі дрібнички. Тим часом він смажив шестияйцеву яєшню "Кольт", підсипаючи туди всіляких трав та жмені тертого твердого сиру.
Мала сама дала тарілки й сиділа далі в очікуванні.
– Ти можеш заночувати у мене, – сказав Юрко обережно, думаючи про її наплечник та пожитки у ньому.
Вона широко посміхнулася.
– А ти думаєш, нашо я сюди прийшла?
9.
Десь посередині їхньої трапези зникло світло. Дарця розповідала, які негоди привели її до Юрка. "Задрали, бляді", – ну дуже вже хотіла сказати вона у двох словах, коротко і зрозуміло, без прикрас, якби не.
– Задрали. З а к у м а р и л и, – підсумувала вона.
Звісно ж, мова йшла про гуртожитський соціум.
– Я в тебе заночую до завтра, гаразд? – спитала вона вкрадливо, дивлячись на Банзая, що сидів поруч на бамбетлі; "Ніби я міг би тебе вигнати", – подумав він. Всередині все горіло. Дарця штурхнула його під бік ліктем, вимагаючи відповіді.
– Угу, – закивав головою він, оскільки рот був напханий яйцем та плавленим сиром.
Потім Дарця взяла до рук свічку і пішла разом із Юрком розглядати його вітальню. Вона дивилась на касети та платівки, підходила до шафи з книжками. Кафка, Іздрик, Берроуз (правда, Вільям, а не Едґар Райз), і Керуак, Маккена і Сковорода, Гроф, Уоссон, Перфецький, Бах, Маркес, Воннеґут і Андрухович, і Беккет, і Покальчук і купа інших.
Дарця сіла за його стіл і заявила, що збирається зробити зараз всі уроки. Банзай знизав плечима. Ліг на ліжко й милувався її обличчям у світлі свічки. А потім вчинив украй непедагогічно, запропонувавши:
– Хочеш, можемо покурити кальян...
Дарця розвернулася на кріслі лицем до нього. Її очі запалали.
– Ка-лья-н? – перепитала вона. Тут же зіскочила з крісла й стрибнула до нього на ліжко.
– Давай! Банзайчику, давай покуримо... – вона пропхала руки між його спиною та ліжком, притискаючись у слабкому світлі до його грудей.
– Ну давай, Банзайчику, давай... гашиш? Анаша? Давай, чуєш?
Банзай обійняв її, і потік слів миттєво припинився. Дарця тепло дихала йому в губи. Він заглянув у її темні очі, очі лані, вогкі, блискучі очі, очі без дна, у яких дуже легко втопитися, очі без жодних запитань чи заперечень. У її очах він бачив щось, чого не було в погляді Солі: не прохання виграти її так, щоби потім було важко ходити, а лише бажання бути поряд із тим, хто не насміхатиметься, не кричатиме, не ображатиме її і не буде пробувати кривдити її й зачіпати за живе. Дарця проповзла по ньому вище, тягнучись устами до вуха.
– Ну давай, гашиш, анашу, чи шо ти там маєш. Ходи, ну?.. – так само вперто нашіптувала вона, дихаючи прямісінько у вухо.
Із театральним стогоном зітхнув (він просто кайфував від малої) і, вставши, поліз у шафу за кальяном. Дарця, збуджена, пішла за ним.
– Оце він? – спитала Дарця шанобливо.
Зовні кальян дуже нагадував лампу-торшер. Приблизно метр від землі, тонкий і вишукано високий, немов хлопчик-катаміт у гаремі старого педофіла, з дерев'яною різьбою по корпусу. На самому чубкові була металева чашечка для тютюну та вугілля. Унизу була велика скляна посудина, що за формою нагадувала хімічу колбу. У колбі (із товстим склом) була вода, в яку з дерев'яної верхньої частини заходила металева трубка. Колба наполовину була заповнена повітрям, і від того повітряного прошарку тягнувся металевий трубчатий отвір; у той отвір вставлявся довгий смугастий шланг (фактурою він нагадував покриття електрошнура до праски радянського зразка). На кінці шланга був довгий позолочений, прикрашений різьбленням мундштук.
Дарця сіла на п'ятки й розглядала кальян, водячи по ньому пальцем.
– Ходи на кухню, – сказав Юрко. – Треба розпалити вугілля.
Він витяг із паперового мішечка кавалок кам'яного вугілля, з полотняного – посріблені щипці. На кухні він над полум'ям нагрів кавальчик, тримаючи щипцями над пальником, аж поки той не став вишневим у кількох місцях.
– Тримай, – сказав Банзай, коли вони вже знову були перед кальяном. Дарця слухняно взяла жарину і стала злегка дмухати на неї, підтримуючи червінь. Банзай тим часом натягнув на верхню чашечку фольгу з- під шоколаду. Фольга мала багато пробитих голкою дірок; із внутрішньої сторони до неї кріпився згусток якось масної липкої речовини.
Коли фольга була щільно припасована згустком досередини, Банзай промовив:
– Клади вуглинку на фольгу, тим розпеченим донизу. Будемо розкурювати.
Дарця поклала вуглинку, як Банзай і просив; він тим часом сів на підлогу, застелену жорстим твердим килимом, і почав що було моці втягувати в себе повітря через цибух. Коли закрутилася голова, він передав цибух Дарці.
– Тягни.
Нарешті у темряві рознісся запах терпкого тютюну з яблуками. З вуглини завився стійкий димок. Поки
