Намір!

про інші міста, де і нічних клубів більше, та й простору для фантазії неміряно. Серце болить, коли уявляю собі, що вона могла вичворяти без мене.

Гоцу бісило те, що її знають всі, а вона не знає практично нікого. У неї, пояснювала вона, бракувало часу приятелювати по-справжньому (як зі мною). А кількість людей, котрих вона знала, невпинно росла. З нею прагнули приятелювати інші молоді й талановиті, урвати і собі дещицю її везучості, удачі, заволодіти її увагою, відгризти від неї шматочок на щастя.

«Ти навіть не уявляєш, як це тяжить, – довірливо розповідала вона. – Чим більше людей у тебе приятелів, тим менше серед них друзів. На сто товаришів припадає один кома тридцять три десятих справжнього друга. Це означає, що людина розуміє і співпереживає тільки на нуль кома тридцять три десятих від допустимого мінімуму. Але далі – гірше. Після тисячі знайомих на кожну наступну сотню приятелів узагалі припадає тільки по нуль цілих фіг десятих справжнього друга зі середньою похибкою у пів-людини…»

Якось на дозвіллі вона спробувала скласти перелік всіх-всіх людей, яких коли-небуть зустрічала. В середньо-статистичної людини, за її підрахунками, до 35 років стається сімсот-вісімсот знайомств. У себе Гоца нарахувала дві з половиною тисячі умовних одиниці приятелів. Ми трохи побавилися у математику, і ось що у нас вийшло.

Якщо перемножити кількість приятелів (шт.), на ціну таких знайомств (комусь гріш ціна, хтось узагалі збитковий, а дехто, як от я, вартий мільйона), виражену в умовних одиницях, а потім все додати, отримаємо загальний прибуток від спілкування на поточну мить екзистенції. Це діло можна відобразити на графіку, який нагадуватиме коливання курсу долара, або кардіограму, де фази пришвидшеного серцебиття відповідатимуть більш хвилюючим знайомствам, що мовою баксів-стерлінґів означає притік закордонних інвестицій.

На даному етапі наших із Гоцою стосунків взаємні фінансові вкладення віщували злиття кардіобаксів у могутній холдинґ, із завжди доступним лізингом, петингом та факторингом по схемі «джаст-ин-тайм».

Втім, без жартів. Я чудово розумів, що таке ляк перед натовпом “товаришів” і “приятельок”. Більше того, я розумів, за що її так усі люблять. Мені самому вже було замало тої пайки уваги, яку мені приділяли. Що це таке – проводити з коханою людиною один вечір на тиждень? Хотілося, щоби вона сиділа цілий день у кафе, мала свій зарезервований VIP-столик, куди би я щочверть години приносив нове горнятко сен-чі, чи бокал пива, чи свіжого салатику «Бардак». А може, вона воліла б клубний сандвіч Б.Л.Т.? Я доглядав би за нею, а вона би за це мене любила і поважала, називала би своїм мущиною.

Дивлячись на неї, уявляв собі, як Гоца виглядатиме у гірському спорядженні – літом ми неодмінно поїдемо до мене у гори, на кілька тижнів, з наметом. Полазимо трохи по лісах, позасмагаємо наголяса.

А у серпні махнемо на Шацькі озера, там якраз оксамитовий сезон буде. Досить з неї европ, хай подивиться трохи на українські красоти. Будемо самі у вбогій пансіонатській кімнаті кохатися на скрипучому ліжку… та спершу – стоячи, біля вікна.

Я доглядатиму за нею, а вона хай за це мене любить і поважає, і хай називає « своїм мущиною».

Цього досить – лиш би любила мене одного.

Але ж ні, Гоца десь лазила цілими днями. Ми зустрічалися у другій половині тижня, переважно у четвер ввечері, щоби разом провести час до понеділка. А що вона робила решту часу? Мене обсідали мучівні підозри. Наприклад, стосовно інших хлопців – у неї було стільки приятелів! Кожен хотів би зробити з нею те ж саме, на що мав право один я. Ах, як боляче припускати, що вона могла дозволити кому-небуть іншому гласкати губами цей делікатний пушок на сідницях, нюхати шкіру під пахвами, покусувати її груденята, торкатися вигину талії, де знаходилися її найчутливіші точки, її найчутливіші точки!

Те, що я жив з нею і макав у неї свій мастихін, зовсім не означало, що вона таки віддалася мені й тепер навіки належатиме мені одному. О, як це було підступно з її боку! Який маневр! Я не міг вкрасти того, що і так лежало, де поклали. Але хто це мені казав: вона вграє любого, тоді як її не виграє ніхто? Золоті слова! Усі, хто в неї сувався, покладали, що Гоцині обійми та її розкішниця – це затишна фазенда, де можна розкласти свої речі, посіяти бурячок, посадити дерево, одним словом, стати господарем. Але ж то була не фазенда, – і я втямив це тоді ж, коли й усі інші – надто пізно. Гоца Драла, дика діва, мала між ногами дірку в порожнечу, в небуття, яке неможливо викрасти, неможливо наповнити, звідки неможливо повернутися. Суперпіська.

Гоца – найкоштовніший скарб у цьому застійному місті, у цьому тісному світі. Безхвості макаки й павіани – такі ж, як я – вели за нею кровожерне полювання. Чи міг я так просто віддати її іншим, коли цей скарб належав по-праву мені? Мені, мені одному(скриплю зубами).

Я боявся їх, невидимих та небезпечних конкурентів. Тонких стиляг із декоративними борідками. Дотепних інтелектуалів, причесаних та начитаних. Спритних широкоплечих мачо з гаманцями і модними тачками. Боявся зрілих чоловіків та зовсім юних підлітків, з боку яких небезпека найбільша, бо ніщо не розчулювало та не спокушало Гоцу сильніше за незрілість та невинність, яку вона можна заповнити собою. Всі, всі вони були проти мене, і кожен тут породжував ймовірність, і всякий був мені тут враг.

Розділ VIII Спроба абстрактного базару-2.ElCondorPasa

1

Звичайно, тимчасові переваги належали мені. Адже саме я був на гребені Гоциних симпатій. Але кому, як не мені, знати про її мінливість? Без втручання в її карму тут не обійтись.

Зрештою, не подумайте, що я такий примітив, і просто прагну володіти нею, ніби територією. Ще раз наголошу: всі мої дії диктувалися чітким усвідомленням того, чомуми повинні бути разом. Ось мої арґументи.

По-перше – картини. Особистість, котра малювала такі речі, конче мусіла гостро відчути (якщо не по бачитибодай раз прямо) те, що я зву Рельєфним Часом. Недаремно, ой недаремно Гоца вибрала об’єктом свого таланту саме абстракцію– вельми промовисто для мене. Факт, що Гоца на порозі Рельєфу, мав дуже прямі підтвердження у техніці малюнка. Ті самі настрої, особливий потойбічний колорит, поєднання знайомого у незнайоме… А її непідробна багатозначність? Ні, по-інакшому й бути не могло. Гоца без п’яти хвилин мені посестра.

По-друге, в Гоци світилися очі – сяяли густим бурштиново-зеленим сяйвом. Такий відтінок означав, що людина впритул наблизилася до Одкровення Рельєфного Часу.

По-третє, зустріч та порозуміння, яке між нами зайшло, невипадкові за визначенням. Щось незбагненне привело Гоцу Дралу до мене, щоб я розділив з нею свої наміри. В цьому, якщо завгодно, я вбачав пафос власної космічної місії.

Кожен, хто свідчить Рельєфний Час, моментально пригадує для себе багатошарову часовість Буття, а головне – пригадує саму потребу рухатися далі, Углиб, ідучи за покликом нескінченності. Авжеж, коли Гоца сама побачить цю велетенську хвилю Буття, що піднялася відразу тут, за кулісами маразму, сама ж