уроках, я би взагалі не мав чим зайнятися. Уроків я не вчив – нащо? Проглянув і переказав, і всіх ділів. Книжок не читав – не цікаво. Приходила думка, що було б непогано вивчити мови, багато-багато мов. Можливо, навіть всі мови світу… Я думаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися, і штук отак сімнадцять- двадцять-тридцять-сорок би опанував. Але якось воно було ліньки шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.
Залишалося лазити по місту, байдикувати. Ну там, футбола поганяти, у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…
Нераз лежав собі так перед сном і думав – як воно у мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично, ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напрягатися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують – стайня-город-хата. Виросту – піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я – одна дорога, в клоуни.
Я, звичайно, буду не простим клоуном, а зі секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком- мнемоніком.
Ні, бути блазнем із такими даними – це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах – ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз – людина із феноменальною пам’яттю!». Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.
Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену у своєму фірмовому піджачкові, а за мною асистентка в трико вивозить шафу з книжками. Запрошується хтось із глядачів, котрий на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки процитувати напам’ять. Я раз – книжечку перегорнув, і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.
Попри неабияку охоту потріпатися, у деяких речах я тримався принципово скритним. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої дарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: у сім’ї знали, що в мене гостра пам’ять, але не більше. Тільки тато постійно бурчав, щоби я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, – думав я, – що ви там знаєте, про талант!»
Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не поширювався. Якби стало відомо, що мені не складає труднощів вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б не солодко. Страшно й подумати. Мусів би в якийсь інститут поступати, щось там вчити.
Краще зразу в армію. А після армії – в цирк.
Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване, і все доленосне, що могло статися, вже сталося.
Коли я це втямив як слід, стало трішки нуднувато. Я натрапив на смугу вічного байдикобиття. Ніби все, як завжди, але чогось немає. Бракує хвилювання, бракує напруження, тиску. Сьомий клас, восьмий клас – круглий рік канікули. Всі зубрять, тремтять перед контрольними, а мені – як солов’ю. Дев’ятий клас – круглий рік канікули. Десятий клас – знову, блін, круглий рік канікули. І на екзаменах – теж канікули. І до них, і після них – всюди канікули. Сім неділь на тиждень. Красота, звичайно, гріх нарікати.
Але все-таки. Чогось мені хотілося – чогось такого далекого, недосяжного. Що б це могло бути?
Скорше за все, це мені хотілося баби.
Непомітно для себе, я зробився досить грубим у виразах. А як іще називати цих (вирізано –
Але в ніжної половини людства, котра, хоч і не блискотіла інтелектом, було щось, до чого мене тягнуло. Чий запах, якщо не помиляюсь, у дні нудьги мене так вабив.
І так це все розпочалося, з дівчатами.
Ну, була собі така Надя, моя перша. Ще була Галька, на сім років старша. Була Мар’яшка, нормальна дівчина, шкода, що так із нею незручно склалося. Звичайно, Оля Вишенька, її не забуду.
Потроху почав курити. Це додавало мені крутості. Мало того, що найкращий учень класу, іде на золоту медаль, ще й курить на перерві. Та ще й (коли плітки не брешуть) вже скуштував того, чим так гаряче марили хлопці. Крутизна, та й годі.
Знаєте, людину часто судять по тому, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягує подібне.
Мимохіть я зауважив, що зі мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так про нас казали – що ми банда.
Прогулюючи уроки, ми часто лазили по стройках. Їх за школою було чимало, вони всі були збудовані наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їх власників не було грошей довести будівництво до кінця. Коробки хат, часто навіть некриті, мокли під дощами, цемент потроху розсипався й хати заростали лободою. Всі будинки були приватними, двоповерховими, і всі мали практично однакове планування.
Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, порослі бур’яном. Гори піску, що його потроху розкрадали сусіди. Загіпнотизовані бетоном іржаві відра. Кубометри цегли, критої руберойдом, поступово псувалися без уваги. Залізобетонні панелі, поскладані одна на одну через поперечну дошку, іржавіли і кришилися. Таке враження, що господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.
На периферії Мідних Бук (в напрямку левад понад річкою) пустували цілі квартали таких недобудов. Туди ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітри вили у порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на стройки, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» – на пару поставлених шторцом цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.
Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко приїлись. Я б навіть клей уже нюхав, лиш би щось діялося. Та от – незручно перед продавцем. Що я йому скажу? “Дайте тюбик “Моменту”, тато хтіли си мешта заклеїти”? У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».
Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.
Подібне безцільне валандання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я – ватажок придурків. Це мені імпонувало. В цьому була своя жила, хто би що не казав.
Одного разу, коли ми прогулювали школу на віддаленій стройці, ми заговорили «про це». Наші розмови були завше так чи інак пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або висловлювалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню…» і т.д. Врешті, недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші, в ґрунті свому банальні речі.
Вам ніколи не спадало на думку, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Та ж такі от, як ми, і малюють!
Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ – орган там, чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.
У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, ми полізли у підвал. Там, на земляному долі, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.
