– це ж треба такому статися, щоб я звалився з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.
Пройшла може якась хвилина з початку експерименту, а видалося – прожив півроку.
Без видимої причини навалилася тоска і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це дійсно тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям – яскравим, повнокровним, реально-минаючим. А тепер я тут, і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию і стало трохи ясніше. Гори знову стали горами, а ріки знову стали ріками.
Тіло нило і страждало. Я почував себе так, наче оклигував після серйозного шоку. Може, пригадувати – шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Пройдешній стан зрозумілості, колосального прозріння щодо речей безконечно важливих, щойно був у кожній моїй клітинці, – а тепер розтанув без сліду. З’явилось відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.
Загорнувся в печаль та скорботу за далекими-далекими берегами.
Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці – майже до кінця листопада – зі мною не діялося нічого
Така от була історія з розщепленням.
Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й повернути собі чутливість. Але для цього потрібні а) великі старання; яким супутні б) великі страждання; в) кому в наш час цікаво полювати за вітром на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти свій час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нєбила мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жізнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє –
Кожен сам вибирає, як жити, і як не жити.
Тому я вирішив залишити людей у спокої. Якими би вони не були – люди перестали викликати в мене зацікавлення. Я не міг звинувачувати їх, – кожен сам вибирає ціль. Та й не мав інтересу це робити – тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.
Ми однакові.
Нас немає за що пожаліти.
Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати задоволення від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності – насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без усілякої бридливості спілкуватися з ким-завгодно. Я навіть знову поновив деякі старі знайомства – правда, свідомо тримав їх мілкими в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені по душі й чимось навіть імпонували.
Колись я боявся, що відверте поводження з людиною – запорука того, що вона використає отримані знання і нанесе удар по моїх слабкостях. Я ж опинився в парадоксальній ситуації – як би глибоко не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник – сильнішим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.
Непомітним чином із мене втекла маска такого собі хитрого куркуля, який щось знає, але нікому не скаже. Можливо, я й дійсно щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.
Літо в нашій сім’ї видалось неспокійним. Неля без продиху скандалила з мамою на предмет переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.
Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та уже геть ослабла, сама собі їсти не зварить. По всіх розкладах виходило, що настала черга мами. А мама власне придумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й інші мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.
Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику – у нас в сім’ї ще такого не було. Жінки били посуд, говорили одна одній погані слова. Обидвом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі – зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он, уже двадцять три, усі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.
У серпні мама не витримала. Після виснажливого скандалу вона зібрала речі й просто вночі, благословивши нас словами: «Подихайте тут», пішла з хати ловити машину до Тернополя. Неля заціпила зуби і нічого не сказала. Було видно, що перемога їй тепер здавалась не такою бажаною, як гадалося. Але нічого – розхазяйнувалася, відчула себе господинею, і все в нас пішло на лад. Не подохли.
Хата спорожніла. Батя пустився берега, наскільки мені було відомо, поїхав десь із вуйком Зеньом на Закарпаття. Восени там багато роботи, завжди потрібні зайві руки.
Він сильно здав, мій батя, відколи розвалився СРСР. Там, на Закарпатті, вони з вуйком Зеньом будуть їздити від господи до господи, підробляти на виноградниках, а ввечері все пропивати. Він теж романтик, мій батя, як і я, – забити на все, мандрувати осінніми пейзажами, бухати і згадувати часи студентства. Колишній геолог, між іншим. Чогось у його дорослому житті бракувало з того часу, відколи припинились експедиції на Північ. Явно чогось бракувало, інакше б чого він так пив?
Брат переїхав у Мукачево, жив там із дівчиною. Влаштувався на фірму охоронцем. Продавав наліво якісь електрошашличниці. Сподіваюся, він не крав їх у себе на роботі. Але ні, він не такий.
А ще восени мене чекала армія.
Тривалий час я готував себе до моменту, коли доведеться поповнити ряди збройних сил України. Зранку присідав, відтискався від підлоги, ввечері йшов на турніки підтягуватись. Армія – це вам не жарти, слабаків там не люблять. Як «дєди» підуть «духів» табуретками пиздити, доведеться за себе постояти.
Нелі випадало зоставатися одній на господарстві. Вона це розуміла, тільки не могла наразі второпати, добре це чи погано. Напевне, були ще проблеми з отим засекреченим коханням. Все виходило зовсім не так, як вона планувала, і її це гнітило.
Віддамо сестрі належне, Неля показала себе не такою вже й безпорадною. Вона відкрила курси з підготовки до вступу в розрекламований коледж за містом, наступного року там передбачався перший набір. Кажуть, у Львові коледж уже користувався успіхом. Не знаю, звідки взялися гроші, але з інтернату, що стояв безпритульним на околицях міста, буквально за рік ударними темпами зробили чічу-лялю.
Від нічого робити – повістка щось барилася – пішов у коледж на будівництво, спитав, чи не потрібна
