— вони виснажені болем і сонцем. Їхні губи потріскалися від спраги. Камера показує центральний хрест… але він порожній! Наступний кадр — гурт римських воїнів оточив Ісуса. Хтось пригощає Його льодяним “Спрайтом”, решта дружньо плескають Христа по плечі. Ісус із насолодою робить ковток і голосно відригує. Всі сміються. Грає увертюра з “Jesus Christ Superstar”. На вечірньому небі спалахує напис:
Наступної, третьої по рахунку секунди, обидвоє різко зупинилися, мов зачаровані по команді. Ноги винесли їх на просіку, й очам відкрилося те, про що не хотів говорити завчасу вуйцьо Броньцьо.
Колія закінчувалася тупиком. Дерев’яна загорода, помальована колись чорними і білими смугами, помітно вицвіла й облущилась.
Однозначно тупик, остаточна зупинка.
Найколосальніше. Те, що не вкладається в жодні рамки уявлень про суть і форму Карпат.
Зліва була залізнична станція — справжнісінька, сказати б, автентична залізнична станція, така ж, як і в місті. Проста цегляна буда з високим входом, запилюженим вікном і брудно-блакитною колоною. Це нагадувало навіть не зупинку, а так — циганський навіс від дощу. Таких між Мукачевом і Львовом по сотні на кілометр.
Напис на будівлі (звідки взятися буквам у лісі?) говорив:
Терезка заціпеніла.
— А я казав, що то є ШОСЬ?!
Вона кивнула, вагаючись — закривати рота, чи трохи повтикати від здивування.
Вуйко Ромко молодецьким смиком вискочив на перон. Сперся руками в боки, задер голову до неба і голосно втягнув повітря. З насолодою видихнув.
— Боже, до чого ж тут прекрасно! — сказав він і пацнув себе по товстенькому стегну.
Терезка озирнулася довкола. Руді стовбури сосен, потикані цурпалками сухих гілок, крони в небі стиглого винограду, шум потоку десь поруч і, забери його біс, НАТУРАЛЬНА ЗАЛІЗНИЧНА СТАНЦІЯ. Щось таке, що оглушує своєю присутністю.
В кінці колії, де шлях замкнувся знаком тупика, стирчав незрозумілого призначення важіль. Терезка підійшла поближче і придивилася. Важіль впирався в іржавий кожух чорного механізму. Терезка потягнула важіль на себе, потім штурхнула вперед. “Під дощем метал росте швидше, ніж у приміщенні, — подумала вона. -Так і важелі — вростають у механізм”.
— А! Це колію переводити колись таке було, — озвався вуйко з платформи. — Лізь до мене, тута ше стільки цікавого…
Повільно Терезка пройшлася вздовж платформи, смакуючи теплом нагрітого бетону. Поклала руку на асфальовану поверхню.
Гаряча, шерхата, суха. Прекрасне поєднання.
Задерши ногу, вона вилізла наверх. Вуйко зупинився на самому краєчку бетонного прямокутника, запхав руки в кишеню, зажмурив очі й підставив обличчя білому сонцю, яке ледь пробивалося крізь павутиння хмар. Було ясно як пень: вуйко Бронько приземлився на пік свого щастя, як Матіас Руст на Красну площу. І відступатиме з барикади хіба через власний, просяклий пивом труп.
Терезка випрямилася на повний ріст, скинула зі спини наплечник і вигнула спину, рахуючи, скільки разів хруснуло. Ледь чутно невидимий залізничник перевів у її голові колію: легкий поштовх, ніби час почав трохи пізнити. Можливо, його стало більше тут і зараз.
Вдих.
Станція “Бескиды” нагадувала колиску найблаженнішого спокою, який тільки доводилося відчувати. І місцем незрозумілої конденсації дежав’ю. Якщо й бувають полюси “вже баченого”, то один із них Тереза щойно знайшла.
Вона пересікла платформу й заглянула у тінь навісу. “Де я це вже могла бачити?”
Видих.
На стіні, відразу навпроти віконця каси, красувалася дуже стильна мозаїка, викладена з кольорового скла, як то було модно в часи розквіту бароко — у радянському трактуванні, звісно. Втім, концептуально бароко — завжди бароко, незважаючи на форми всутнення.
Підтвердженням тому було світло. На станції Бескиди в цей захмарений день воно нагадувало світло в соборі під час зливи.
Вдих.
Частина смальти встигла відвалитися (нею була всіяна підлога відразу під мозаїкою), але це тільки додало її настрою нових обретонів. Деструкція.
Вона задерла голову, щоб належно оцінити красу. З-під стелі на неї дивився суворий смальтовий гуцул. На очі насунута кресаня з пером, на плечі — топірець, на грудях кептарик. Sex appeal.
Видих.
Зліва — забите бляхою віконце каси. Поруч висів практично втрачений в якості культурної спадщини розклад руху поїздів — за 1953-ій.
Єдине, що піддалось розшифруванню — “Бескиды — Львов 17 52”.
Вдих.
Погляд упав на металеві остови від лавки. У нанесеному вітром листі валялася яєчна шкаралупа. Трохи далі — суха купа лайна.
Видих.
І останній мазок — у кутку висів телефонний аппарат.
Терезка підійшла на крок ближче, звідки можна було розгледіти цифри в отворах диску. Підійшовши впритул, Тереза побачила потьмянілу табличку:
Немовби ненароком, вона озирнулася через плече. Крім вуйка, котрий сопів над зав’язками її наплечника (добирався до запасів пива), більше нікого. Шпигуни ховалися в ожині й лежали там тихо-тихо.
— І давно ти знайшов її? — спитала Терезка, водячи пальцем по отворах диска. Сім. Дев’ять. Один.
— Ше як у березні.
Два.
— Ціле літо сюда приходив. Прийду, знаєш, сюда, з пивком, сяду так, подумаю. І зразу легко так стає на душі, шо ну.
Три. Чотири. П’ять. Крутнула диском і послухала, як торохтить усередині барабан.
— Дуже чисте місце, вуйку. Духовне. Знаєш, таке в мало якій церкві зустрінеш. Щоб на душі отак світло робилося.
— А шо я казав? Спеціально для світлих людей. Таких, як ми!
Тупик. Рельси. Хмари. Свист у вухах.
Терезка обвилася телефонним шнуром, як удавом і притулила слухавку до вуха.
Тиша.
