У Львові номадів найчастіше можна зустріти на Високому Замку.
— Та? А чому саме тут? — поцікавилася Терезка, коли Антон ознайомив її з поняттям “номад”.
— Високий Замок, увесь цей парк — живий організм. Він самоусвідомлюється. Від кожної людини, яка прогулюється там, він черпає енергію. Йому вигідно, коли по ньому ходять якомога довше. Тому пагорб розвинув на собі пастку — повпливав на окупований собою простір таким чином, що паркові стежки утворили енергетичний лабіринт. От, приміром, вирішила ти собі трохи проспацеруватися… Гуляєш собі, збираєш красиві листочки, — але так хіба по окраїні, углиб не йдеш, бо вийдеш десь на Замарстинівську, а звідти далеко до центру пішки пиздячити. І тут ти про шось задумалася, не зауважила, як глип — а ти вже зайшла в таку глибінь, шо треба вертатися. І так, типу, блукаєш ти, блукаєш, а пагорб з тебе енергію смокче, як упир. А поскільки він сам як та воронка, то й притягує номадів. Високий Замок — такий самий номад, тільки не такий щільний. І, звичайно, повільніший. Щоби зміститися в ньому на таку ж відстань, як при годинному спілкуванні з людиноподібним номадом, потрібно прожити в ньому кілька років.
— А ті люди, шо живуть біля підніжжя гори, — спитала Терезка. — Вони як?
— А вони зовсім не люди, — посміхнувся Антон.
Ведучи таку розмову, вони блукали парком і копали купи сухого листя. Потім спустилися по схилу пагорба, аж поки не знайшли зручної криївки поміж дерев і чагарника.
— Тут проходить одна з їхніх ліній, — повідомив Антон і сів на зігнутий стовбур дерева. Терезка кинула на землю свій наплечник і сіла поруч.
Антон глянув на годинник. Рух сонця. Усвідомлення цього викликає пограничні стани, близькі до божевілля. (Клініка.)
По годині мовчанки біля їхніх ніг зібралася невеличка гірка недопалків. У Терезки своя — з білими фільтрами, в Антона своя — колекція жовтотілих, із золоченими обідками. На кількох білих недопалках рожевіли залишки помади.
Терезка спробувала уявити собі людину, яка випадково натрапить на цей гербарій. Сиділи собі хлопець і дівчина, подумає він, з одного класу. Прийшли, мовляв, після уроків, посидіти, побазарити. Він — бикуватий і самозакоханий, вона — блядовита, але вперта. Сиділи, говорили про кохання, про останню дискотеку, яка й дала привід для подібної зустрічі в кущах; про Колю, евентуального суперника бикуватого та самозакоханого однокласника, який перериває постійні павзи в розмові риторичним: “Ну так ШО?”. А вперта дівчина, відводячи від напомадженого рота білофільтрову цигарку, відповідає: “А шо тобі взагалі треба?”. Однокласник боїться висловити свої наміри, тому красномовно сопе. І курить.
“Як романтично, — подумала Терезка. — Зі мною так не розмовляли.”
Нагадавши собі дещо, Терезка озвалася:
— От ти тусувався з Курсантом…
Антон кивнув головою.
— То ти знаєш, де він дівся?
Простеживши небуденну гру міміки на Антоновому обличчі, Терезка встигла вирішити, що це так і залишиться таємницею. Однак Антон сказав:
— Курсант впав у небо.
— Це як? Метафорично?
— Нічого подібного. Я бачив це на власні очі. Наступного ранку після тої ночі, коли Льолік порізав себе ножем і пішов у гори, я знайшов його без свідомості на величезній полонині. Я зі самого ранку шукав його, я намірявся знайти його, тому і знайшов. В нього лице було таким, яке ти, напевне, не побачиш ніколи в житті. Коли він розплющив очі, я зрозумів, шо Льолік намацав у собі якісь двері. І сталося так, що він не міг їх закрити, а з них… як би це… дув протяг. Можливо, так і має бути. Таке називають магічним переходом. Коли вітер осяянь вимітає тебе піщинка за піщинкою, коли ти не можеш сховатись від нього навіть за заплющеними очима.
— І ти також пережив це?
Антон знову задумався. Терезка здогадалася, що ні. Зате вона відчула, наскільки солодка спокуса сказати “ТАК” і вдавати перед самим собою, що всі повірили.
— Гаразд. Не муч себе, я зрозуміла. Кажи краще, шо з Курсантом далі було.
— Коли я знайшов Льоліка, він лежав без свідомості. Я почав приводити його до тями. Можливо, не варто було робити цього на відкритому просторі. Можливо, тоді б нічого й не сталося…
Я почав плескати Льоліка про щоках. Той зірвався, подивився на мене таким наляканим поглядом, що мені аж у п’ятках зашкребло. Потім глянь на небо — і як не закричить! Відразу ж упав на землю і вчепився в траву, ніби хотів заховатися від того, що бачив.
Ти ніколи такого не побачиш, Терезо. Ніхто більше такого не побачить.
Пекуче гірське сонце, яке буває зі самого ранку в липні.
Безапеляційне безлюддя і просто ядуче-зелена трава.
І голий, перемазаний землею та засохлою кров’ю Льолік. У нього була волохата дупа. Вона мене вразила найдужче: голе тіло Курсанта, яке все дрижить від нелюдського страху — і тут оця волохата задниця на тлі хребта гір.
Можливо, тому я не впав услід за ним. Елементарна соціальна прив’язаність.
Він дер нігтями землю і пошепки ричав від жаху. Рідко який крик проймає так сильно, як той — пошепки. Десь через хвилин п’ятнадцять Льолік ніби трохи заспокоївся. Він пальцями вп’явся в кущі трави, наче боявся впасти, хоч і так лежав на землі. Я глянув і собі на небо, хотів зрозуміти, що в ньому так налякало Курсанта.
Але небо було, як небо — безхмарне і синє. Глибоке.
Курсант розслабився. Я розслабився теж, і наче відкрив у собі слух. Несподівано для себе я відчув прилив жаху, переконаний — такого ж, як і в Курсанта. Це навіть не жах, це істерика,це гола паніка, ми в облозі, а вороги нападають знову. Я не бачив сили, яка нас оточила, але було так страшно, як, певне, може бути страшно полівці, коли її накриває тінь яструба. А нас накрило небом. Безконечністю.
Я закричав і не зчувсь, як попісявся.
Страх брав зісередини, брав тим самим, чим узяв і Льоліка: я дуже гостро усвідомив оточуючу мене панораму, так гостро, наче й справді наколовся на вістря — вершина гори, залита яскравим ранковим сонцем. Мокра, дика зелень трави довкола. Збоку. Внизу. Відкритий простір — це відчуття недосяжності лінії обрію, незважаючи на її виразну присутність поруч.
І просто розчахнуте навстіж небо.
І наче підземне джерело, у голову постійно б’є думка, що я на висоті хмар. А це — дуже, ДУЖЕ ВИСОКО. Я закричав вдруге, і повалився навколішки біля Курсанта, і сховав голову між колін. Було чутно, як повертається відлуння мого крику. І було чутно, як той крик вичерпується у тиші гарячого ранку. Мій крик для гір не означав нічого. І це потрясало. Думки вперлися в небо і сонце. І в усвідомлення висоти.
Не знаю, як довго ми лежали й трусилися з жаху перед цим відкритим, просто необійнятим простором. Аж раптом я відчув, як сила, котра накочувалася на нас, відпустила.
Я перевів подих і розпрямився. І я сказав тоді до Курсанта:
— Льолік, можеш вставати!
Він озирнувся через плече, і побачив не оглушаюче небо, а мою тінь. Він повірив мені.
О тій порі тіні чіткі та об’ємні. Матеріальні.
Льолік сів навкарачки, потупивши погляд — я розумів, що він боїться глянути в небо.
Я прислухався: його дихання ставало рівномірним. І я відчув, як відпускають живіт судоми паніки. Я відчув заледве не полегшення. Майже радість.
Курсант глипнув на мене, та, схоже, не впізнав. Тоді він підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив той самий спазм жаху, жаху настільки глибокого, котрий прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком. Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те,
