Далі боротися зі собою не було сенсу, і Терезка просто розреготалася. Від її сміху Антон скуйовдився, наче отримав копняка під зад. Терезка трохи втихомирилась, і, щоб якось розважити Антона, сказала:
— Ти, Антон, не ображайся… Ну, я не маю на увазі нічого поганого, тобто, нічого особистого, в сенсі, нічого особливого, але… Мене просто переслідує враження, шо ти йобнутий.
З дуже серйозним виглядом Антон поліз до своєї сумки і витягнув звідти зачовганий блокнотик.
— На он, — сказав він. — Візьми, погортай. Нє, серйозно — бери, бери. Тут, можливо, все доступніше сказано. Може, й ти дахом поїдеш.
Терезка читає
Вони домовилися зустрітися з Антоном наступного понеділка — вже у вересні. Антон, мовляв, їде ще десь відпочити — за власним же визначенням, “десь до води” (здається, мова йшла про якусь набережну). Терезка розпрощалася з баригою Антошкою, по чому довго-довго дивилася йому вслід, м’яко посміхаючись і делікатно переступаючи з п’яточки на пальчики. Перша перемога була за нею.
Додому Терезка топала веселою та натхненною. Невідомі кинули їй виклик у гру, це о’кей. Але мабуть, ніхто серед отих незнайомих (без різниці, хто це -якийсь там Антон чи саме АРХЕ-8) не здогадувався, у що потенційно може перерости така гра.
Головне для себе Терезка узагальнила в наступному: поки вона пам’ятатиме, що все це — гра, вона ж ту гру й вестиме, а рахунок твердо триматиметься 6:0.
Що би там не коїлось, на душі їй було свобідно: у дитсадок вона поверталася щойно у жовтні. Цілий місяць осені для ігор, забав та несподіванок.
Дома її зустріло те, що завжди: важковпізнавана за безладом кімната, закидана підручниками хімії (“Хімії? — хотілося дивуватися їй. — Хіба я мала колись книжки з аналітичної хімії?! А як же моя геометрія?”), годинник без батарейки і пара сонечок на підвіконні. Кілька хвилин Терезка вичікувала, чи не будуть сонечка злягатися. Не спостерігши, однак, нічого екстравагантного, вона пішла на кухню попити чаю.
Чогось почало підтошнювати, до того ж крутилася голова — певне, залишки “архе”.
Із легким здивуванням вона зловила себе на думці, що встигла вже й призабути, як сьогодні зранку вона вперше крапала “плазму”.
Її охопило дивне збентеження — зрештою, характерне для всіх плазматиків-початківців. Легкий неспокій і туга за чимось забутим не проходять навіть тоді, коли остаточно пригадуються всі деталі першого в’юка. Вони особливо загострюються при усвідомленні плину часу та спогляданні епічних явищ природи: світанків, заходів, злив з блискавицями, веселок, хмар типу страто-кумулюс тощо. За умови нагляду більш досвідчених видців “плазми” цей етап легко трансформувати у настрій, знаний як “свист у вухах”. “Свист у вухах” — це особливе зміцнення духу, добре відоме всім архе-акцепторам, багато чим схоже до перемоги над лінню, напр, коли, замість того, щоби іпохондрично чіхрати сраку на канапі, людина бере і їде в гори. Супруводжується напливом життєвих сил, відчуттям розкутості рухів та м’ятним холодом усередині черепної коробки. Досягається, як правило, повторним закрапуванням “плазми” і уважним запам’ятовуванням елементів настрою “свисту в вухах”. За умови, якщо старанно прислухатися до “свисту”, пригадування цих відчуттів легко повертає людюину в потрібний стан.
У випадку, коли нав’язливі переживання “втраченої пам’яті про головне” запустити без нагляду, наступає в’ялотекуча меланхолія і подальше відраза та забуття досвіду закрапування.
Терезка погладила себе по животу. Незрозуміло чому він почав боліти на тиждень швидше. “Сходити в аптеку”, — відмітила в думках вона, заодно пригадавши, що збиралася сьогодні помити голову.
Терезка поставила грітися чайник і, сівши поближче до вікна, добула з наплечника Антонові одкровення. Погортала трохи, поки не вибрала перший-ліпший кавалок:
Ці прозріння позбавляють сну.
(“Ориґінально. Я теж чогось розпозіхалася”, — подумала вона.)
Невже це почалось із писемністю? Невже Архе-8 були вже тоді? Можливо, нас почали контролювати відтоді, як мавпоподібний Адам намалював перший символ?
Я починаю потроху розуміти. Якщо команди Архе настільки тривалі, вони не можуть ґрунтуватися на чомусь так хиткому й непевному, як морфологія чи синтаксис. Команди існують на рівні орфогра
“Дурниці якісь. Але йдемо далі.”
Хочеться кричати з полегшення і стрибати до стелі. Боже, як слабо втримує мене цей світ у собі!. Ще трохи, і хвиля одкровень змете мене на тамтой бік знань.
“Знову це вапліте. Суцільна австралопітеччина.”
З кожною перегорнутою сторінкою Терезку підтошнювало чим раз більше; так, як, мабуть, тошнить старі годинники, коли закінчується завід і пружина здавлює коліщатка.
Вона гортала блокнот чимраз швидше, схоже, вирішила догортати його до кінця перед тим як виригає підвечірок.
“Ага. Це, може, цікаво.”
КОМАНДИ ІСНУЮТЬ НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ІНФОРМАТИВНОМУ, НЕ ПРОСТО НА РІВНІ ВЕРБАЛЬНОМУ ЧИ СЕНСУАЛЬНОМУ, ХОЧ І ВКЛЮЧАЮТЬ ЇХ. ВОНИ ІСНУЮТЬ НА РІВНІ ГРАФІЧНОМУ, БО Є СИМВОЛОМ, ІЗ ЯКОГО ПОЧАВСЯ ТОТАЛЬНИЙ КОНТРОЛЬ ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. ЦІ КОМАНДИ, (ЧИ НАВІТЬ ЖАХЛИВІШЕ — КОМАНДА) ВХОПЛЕНІ У КІЛЬКОХ ГЕОМЕТРИЧНИХ РЕВЕРАНСАХ, НАВІКИ ПІДКОРИЛИ ЛЮДСТВО ДЛЯ ВЛАСНИХ КОРИСЛИВИХ ЦІЛЕЙ.
Звідси випливає, що й геометрія накреслення літер вже є нічим іншим, як кодом.
А що, як будова КОМАНД є настільки замкнутою на себе, що не потребує втручання зназовні? Виходить, що й мої думки теж є нічим іншим як
Терезка похапцем перегорнула кілька сторінок. Антонові марення разили чимраз глибшою клінікою, від чого над горлом нависла нудота. Її підтошнювало так, як, мабуть, може тошнити старі годинники, коли закінчується завід і пружина давить на коліщатка.
Пальці гортали чимраз швидше, бо, схоже, їх господиня вирішила догортати записник до кінця, перш ніж виригати підвечірок.
1. Точка на площині. Точка — це координата Абсолюту. Найбільше табу, нав’язане соціумом (не рахуючи фашистоїдної концепції “здорового глузду”) — питання про існування самої точки. Формулювання “точка — це умовність” чомусь сприймається саме як об’єктивна данність. Для того, щоб людина визнала існування точки як такої, в її уяві повинно відкластися певне священне місце для слів, які б тлумачили, що ж воно таке — точка. Підкорення команді точки рівне визнанню власної упослідженості перед Абсолютом. Команді точки як графічній формі існування можна протиставити смерть того, хто за точкою спостерігає. Тільки смерть може внести у це безглузде визначення міри уявності точки конкретну межу. Адже вмирають всі, а смерть ірраціональна. Тому команду точки можна окреслити так: за означенням, “здоровому глузду” властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому, — саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого ґатунку. Вона — це тунель за межі світу команд. Це не- точковість.
2. Пряма. Найзагадковіша із команд, поскільки є, на мою думку, найдавнішою. Пряма розбиває хаос першопростору на співплощини, на “тут” і “там”. Пряма — це сутність розділеності, осердя ілюзій. Пряма породжує “глибину” (відстань) — так обман за обманом у нас відбирають простір, чи то пак, уявлення про нього. Пряма — це стик безмежно великих співплощин по неіснуючій межі. Але людина чомусь бере до уваги слово “стик”, при цьому ухитряється забувати про слово “неіснуючий”. Пряма — це найглибша рана, яку будь-коли наносили людскій свідомості. Мало хто виживає після такого удару.
3. Перетин прямих. Вертикаль-горизонталь. Він вселяє в людей нічим не підкріплену надію на те, що існує така річ як Вертикаль. Звідси, наскільки видно, беруться усі базові режими соцгалюцинацій: принцип
