– Це через Йостека? – спитала я.
– Сука, блядь, я йому покажу, – процідила вона з ненавистю.
– А що він тобі тоді сказав?
– Не важливо. Гемор мені заплатить за це.
Лорна називала Йостека не інакше, ніж Геморой. Я особисто з Йостеком вирішила перервати всі стосунки. Лорна ж про щось із ним бурхливо листувалася. Іще вона обмовилась, що випадково перетнулася з Йостеком на вулиці. Саме ця зустріч і стала причиною Лорниної люті.
Мене дивувало й непокоїло те, як швидко близькі їй люди ставали об'єктами її ненависті. Від цього я почувалася невпевнено. Захотілося змінити тему.
– А хто ці друзі, до яких ми йдемо?
– Ми йдемо до одного. Всі решта пустишки. Він відьмак. Дуже крутий відьмак.
– Можеш розповісти мені, що це в тебе вчора по хаті ходило?
– Можу, – як не дивно, озвалась вона. – А що ти хочеш почути?
Я згадала паралізуючий жах, який накотив на мене, коли щось ходило в сусідній кімнаті, а потім по коридору.
– Воно живе в тій кімнаті, куди ми не заглядали?
– Ага. Але вночі воно виходить.
– Воно небезпечне?
Лорна поглянула на мене своїми дивними, по-котячому зеленими очима…
– Воно шумить вночі. Моя Машка дуріє від цього. Ми спимо при ввімкнутому світлі.
– Це через нього твою маму в лікарню поклали?
Вона задумалась.
– Можливо… Деколи воно торкається тебе. Коли ти спиш.
Більше мені говорити на цю тему не хотілося. Якось дуже виразно пригадався той холодний кошмар, до якого я доторкнулася в неї на хаті. Подумала, що сьогодні знову доведеться ночувати у Лорни, і зробилося по-справжньому лячно.
Я спробувала забути про страх, переключити увагу на зовнішній світ. Ми йшли старою вуличкою. Синьо- сірий колір кам'яниць контрастував із яскраво-жовтим кленовим листям, що ледь не по коліна завалило тротуари. Листя приємно шурхотіло. Чомусь я подумала, якою ж мусить бути хороброю ця Лорна. Щодня вона повинна повертатися у квартиру, де накочується дикий, крижаний жах чогось потойбічного. Тепер я хоч трохи розумію, чому вона така дивна. І від чого вона тікає в кетамін.
Я сплела свої пальці з її, а потім швидко нагнулась і поцілувала в губи. Лорна усміхнулась. Контакт! Ми йшли, тримаючись так за руки, вздовж важких сірих стін, шурхотіли листям під навислим небом. Зараз «йобане чмо» здавалося нестрашним, але його реальність, його небезпечність робили світ моторошно- таємничим. Це осіннє світло, ці хмари, це листя – все дихало загадковістю.
Ми завернули у пропахлий котячими сцяками двір і піднялися по сходах на третій поверх.
У квартирі вже було п'ятеро людей: троє чоловіків і дві дівчини з жахливим макіяжем. Чоловіки, хоча на вигляд різні, все ж мали дещо спільне. Напевне, то був певний вираз в їхніх очах або відтінок шкіри… Принаймні щось групове було виписано на їхніх обличчях.
Вся компанія розмістилася на великій канапі й двох фотелях. Вони курили цигарки, струшували попіл у переповнену попільничку, що стояла на низькому журнальному столику між фотелями й диваном. Поряд лежала запакована пачка шприців і розпечатана коробочка з ампулами. Я здогадалася, що це кетамін. З потужної «аудіовежі» неголосно лунала похмура тягуча музика, сповнена жіночого вереску, металевого брязкоту, неприємного скреготу й моторошних відлунь.
Я одразу відчула, що ці люди настроєні проти мене. Я між ними чужа. Лорна – своя, а я – зайвий придаток. Але я вже не могла опиратися ситуації. Я привіталася. Всі кивнули у відповідь. Ніхто не представився і не спитав, як мене звати.
Чоловік, якому вже було десь під п'ятдесят, почав ладити шприци. Він був на двадцять – двадцять п'ять років старшим за інших, але вдягався, говорив і поводився приблизно так само, як і ті, молоді. Ще раніше я збагнула, що то і є «відьмак», про якого казала Лорна. Нічого дивного в його некрасивій зовнішності я не помітила, та все ж вчувалося щось недобре довкола нього.
Розмовляючи з Лорною, він дивився тільки на неї, я ж була пустим місцем. Говорили вони про Йостека.
– Мені треба полякати одного придурка, – говорила вона цьому старому. – Реально так полякати. Можеш навіть покалічити. Мені пофігу. Він заслужив, придурок довбаний.
– Спробуємо, – відповідав старий. – Це не той, бува, якого ти приводила із собою?
– Той самий. Гємор, карочє. З-заїбав, бля. З-замочила б с-суку, – просичала вона.
Мені стало жаль Йостека. Він не заслуговував на ту ненависть, яку на нього обрушувала Лорна. Але я нічим зарадити не могла. Бо розуміла, що Лорні справді краще не переходити дороги.
У цьому неприємному товаристві мені було незатишно. Все ж я вирішила намагатися бути спонтанною. Чудово розуміла, що Лорна привела мене сюди неспроста – це було ще одне випробування для мене. Вона спостерігала за мною. Кожен мій рух вона глибоко відчувала і точно знала, коли я є сама собою, а коли – імітацією.
Я сіла на диван поруч із довгокосою білявкою з густо обведеними тушшю очима. Білявка була вся в чорному, тільки міні-спідничка була дитячої рожевої барви. Ця наївна спідничка разюче контрастувала і з важкою косметикою білявки, і з її чорними капронами в сіточку. Раптом я злякалася цієї півчини. Мені здалося, що вона трохи не в собі.
– Привіт, я Жанна, – мовила я неголосно до білявки.
Та якось дивно посміхнулася, і проігнорувавши звертання, почала говорити з хлопцем, що сидів на фотелі.
– Тобі скільки? – спитав мене «відьмак», набираючи в черговий шприц розчин.
– Два, – відповіла за мене Лорна.
Старший глянув на неї й продовжив справу. Раптом я подумала, що насправді йому не п'ятдесят, а, можливо, тільки тридцять п'ять, просто він забагато перепробував різної хімії. По черзі чоловік вводив кетамін усім присутнім. Тут я побачила, як колють у плече. Вколоті зразу ж відкидалися на спинку канапи чи фотеля й закурювали. Мене поставили передостанньою. Я довго розтирала передпліччя і чомусь думала, що
