– То один хрін, пацани. Жанна, коли почула, що демони вже йдуть, вся аж затрусилася, впала на коліна і почала благати не віддавати її. А Лорні тільки того й треба…
– Точно, – підтверджує Артьом. – Єсть такі люди, інших по накуру залякувати люблять… Дуже стрьомні люди.
Хлопці злагоджено зітхають. Видно, вчора й справді було їм непереливки. Цой підхоплює, де спинилися:
– Ну, і Лорна, щоби ще більше нашугати, каже: за то, шо Жанна ії не хотіла слухатися, вона віддасть ії демонові. І тут почалося
– Істерика настояща…
– …да, шо ми поняли…
…да, ми поняли: треба вас кликати. Ви хлопці характерні, напевне знаєте, як своїх тьолок з розетки виключати. От Віра – Вірка, чесно скажу, сама твереза людина вчора була, правда, пацани? її ми і послали по вас. От.
І Цой закурює заслужену цигарку, дивлячись мені за спину – на гори. А в горах усе йдуть дощі.
– До речі, – питаю, – а нині ви Лорни зранку не бачили?
Хлопці кажуть, що ні. Хтось жартує, буцім її забрали демони, Цой нервово гмикає. Відчуваю, як млоїть на серці. Хтось кинув заспокійливу фразу про те, що дівчина після такої нічки просто пішла на природу. Мовляв, кожному деколи треба побути самому.
І тільки-но цю фразу було сказано, як одним махом всі ірраціональні тривоги розсіялися, і я відчув, як кожному з нашої групки стало легше на душі. Фізично легше, ніби ми зняли з себе непосильну відповідальність. Після мутної історії про демонів таке просте пояснення вирвало з моїх губ щасливе зітхання.
Подумати тільки, чому я так напружився із самого ранку? Наче й справді щось літало в повітрі, а тепер відлетіло. А ось і сонечко виглянуло, і небо стало розвиднюватися. Полегкість.
Мені добре сиділося у панків. Може, тому що на мене дивилися з повагою, а може, тому що тим пацанчикам і справді було пейбл, панки вони чи не панки. Вони сподобалися мені. Дуже сподобалися.
А потім з хлопчаками стало нудно, і я пішов у табір з від-чутям згаяного часу. Лорни не знайшов, про Жанну не поговорив. Все тупо і безнадійно. Жанночо моя, ну що ж ти така безпорадна?
Я думаю, що Йостек цілком бепідставно вважає мене безпорадною. Після того, як я відкрила Вірі душу, в мені навпаки – з'явилося відчуття впевненості. А може, це справді той дядько щось залікував у мені.
Була вже, певно, третя пополудні, але навдивовижу темно було довкруг, ніби саме повітря набрало дивного темного притінку. Біля мокрого попелища повзав догори задом дядь-ко-екстрасенс. Цей Алік намагався роздмухати вогонь. Я сіла біля Віри на колоду і накинула нам на спини спальник. Я подумала, що зовсім не шкодую, що розповідала про себе Вірі. Хоча вона теж не від цього світу, як і Лорна, але з Віри йшло світло. Я вилила їй застоялий бруд, а вона мене наповнила легкістю і свіжістю.
Алік випростався, витер з чола піт, трохи віддихався. На нім шкіряна куртка із закльопками й ланцюжками. Германова куртка.
– Ну, як спали? – киває він нам.
Я мовчу. Мені ніяково з ним розмовляти.
– Нормально, – каже Віра. – А де решта? Де Йостек, Герман? Де Лорна?
– Пішли. Всі пішли. – Алік махає пухкою ручкою у бік гір. – Герман закінчив свій фестиваль. Йостек пішов у ліс. А де Лорна, не знаю.
– Як це – закінчив фестиваль? – питається Віра. – А намет його? А спальник?
– Забудь про Германа, – каже Алік, трохи змінивши тон. Зараз він не жартує. – Герман… пішов своєю дорогою.
Я пригадала його, цього чоловіка, котрий теж чомусь вирішив приїхати на фестиваль самогубців. Я його остерігалася: у нього був затравлений погляд і важкий запах. Мені здалося, цей Герман якось по-особливому виділяв мене з-поміж інших, наче прагнув залізти мені в душу. Намагався зазирнути в очі… Ставав біля мене поруч. Але не наважувався заговорити.
Раптом мене вражає думка, що якби вранці поруч не було Віки, я свою історію могла довірити йому.
Тому слова Аліка мене торкають несподівано глибоко. Я відчула, що мені дуже-дуже хочеться ще колись зустріти Германа, і щоб тоді його погляд не був таким приреченим.
– В нього все буде добре? – спитала я. Відчула, як підсту пають сльози. Це так по-бабськи, плакати через будь-що. На магаюся стриматись.
Алік впирає руки в боки, мовчить і злегка посміхається.
– Він сильний, – каже врешті Алік. – Він все зрозумів правильно…
Алік замовкає на півслові й дивиться ніби крізь мене.
– Я бачу, лапонько, твоє поле тримається. Тепер енергія перестане витікати з тебе, і ти поправишся. От і вже зарум'янілася. А там ще пару кілограмчиків набереш і будеш красотулькою… А у тебе, Віро, я бачу, взагалі справи прекрасно після вчорашнього. Яскравий, чистий контур…
Раптом десь із-за спини чується знайомий голос. Я здригаюся від несподіванки.
– Хо-хо-хо, наш маленький доктор Зло знову зомбує мир не населення?
Йостек, задиханий і спітнілий, вилазить на пагорб. Опинившись перед Аліком, він тут же падає на коліна і починає бити поклони, примовляючи тонким голоском:
– Божественний ви наш, порятуйте нас! Біте шьон, хелп ас, пліз!
– Ну для чого цей балаган, Йостеку? – каже Алік, зні-чений. – Мені не смішно. І дівчатам не смішно. Перестаньте ж…
Алік хоче підняти Йостека з колін, але той починає верещати дівочим голосом: «Не треба, не треба, ай, заберіть свої лапи!» Алік полишає цю марну справу і просто стоїть, дивиться на нас, ніяково посміхаючись.
– Як бачите, шаманський сеанс не минув для Йостека без слідно, – каже він. – Шприца із сульфазином при собі, на жаль, не маю, але й підстав для паніки поки що теж не бачу.
Здається, Алік хотів пожартувати, та раптом мені на мить здалося, що ці слова серйозні. Що всі події останньої доби – преображения Віки у Віру, вчорашній сплеск ненависті в Лор-ни, зникення Германа, моя незвична відкритість і навіть дивна (якась
– Ой. Я зрозуміла! – вирвалось у мене. Алік уважно вивчає мене крізь окуляри.
– Розкажи, що ти зрозуміла? – питає він. І я вже готова розповісти про це неясне прозріння, коли
Йостек стає навколішки біля старого й починає вдавати, буцім робить Алікові міньєт. Він прицьмакує і примовляє:
– Мням-мням… мммм, о гуру… який у вас божественний мням-мням…
У мене округлюються очі. Я не впізнаю свого Йостека.
– По-моєму, в пацанчика поїхав дах, – тихо каже Віра.
– А по-моєму, – каже Йостек, відриваючись від свого заняття, – пацанчик просто хоче вам показати, що ви всі клюнули на його вудочку. Хіба ви не бачите, що це маніпулятор?
Йостек підіймається з колін і поправляє свої елегантні окуляри, знову стаючи тим Йостеком, якого я знала. Можливо, йому зараз навіть трішки соромно. Тому він продовжує:
– Ви не бачили, як вчора цей ваш гуру зазомбував Герма на? Ви ж були в панків! А тим часом тут теж неабищо діяло ся. Ваш гуру вам не розповів, куди подівся Герман? Так тоді я розкажу! Цей козел вивів бідного Германа на щиру розмо ву. Герман йому відкрився. Герман сказав нам – що він ра нима, слабовільна людина. Розумієте, Герман ДОВІРИВСЯ нам. А цей, – Йостек тицьнув пальцем у бік Аліка, – цей жук СКОРИСТАВСЯ МОМЕНТОМ. Він наказав Германові роздітися догола і йти в гори… і здохнути там!
Алік буряковіє і починає дрижати.
– Все було зовсім не так! Це була висока мить для Германа… для мене!… Висока мить!
– Що? – Йостек єхидно примружується. – Правда очі коле?
– Ану закрийся, – наказує Йостеку чийсь голос. Він моментально припиняє свій цирк. Я відчула, як похололо все всередині мене, а потім запалало гарячим. До нас підходить Лорна.
